Брати музики

Народилися знамениті брати в один день із різницею у п’ять років. Старший Георгій — автор опер «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий», вокально–симфонічної поеми «Запорожці», молодший Платон — пісень «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Пісня про вчительку» і багатьох інших.

З хутора — до барака

Виростали брати на хуторі Пелехівщина, що на Полтавщині. Його засновником був козак Пелех. Багато пелехівців вели свої роди від запорожців. Отож у малечі було багато нагод послухати розповіді старших про славне минуле. У селі всі добре пам’ятали прадіда незвичайних братів, чумака Федора Майбороду, який прославився майстерним співом, що його пам’ятали і через три покоління. Батько майбутніх композиторів Іларіон теж мав хист до музики — грав на гітарі, мандоліні, скрипці, бандурі. Мати Одарка співала в церковному хорі. Коли сини попідростали, Майбороди створили родинний оркестр.

Хлопці, хоч зовні схожі, характери мали різні. Георгій — спокійний і мовчазний, Платон — веселий і задерикуватий. Сусіда та друг дитинства Платона Дмитро Діброва у своєму нарисі «Світлий вогник дитинства» згадує, як весело вони бавилися разом, хоча й іграшок у ті часи не мали. «Ми придумували їх самі, гралися у «розбійників», «хованки», у «хатки» та у «ґудзики» — для цієї забавки повідрізали їх від святкових, привезених ще з російсько–японської війни, штанів Платонового діда Івана. Ох він і лаявся! А ще ми любили слухати казки їхньої бабці Килі, яка уміла вести розповідь, змінюючи голоси». Хлопці разом ходили до школи, де вчилося багато переростків, які навіть азбуки не знали. Тож розумникам Платону і Георгію було нудно. Одного разу Платон вирішив повеселитися, підказуючи написане на дошці слово не вельми письменному однокласникові. Коли замість «хата» той сказав «корова», клас вибухнув реготом. Учитель же, рідний Платонів дядько, вивів бешкетливого племінника з класу за вухо.

У шостому класі дитинство раптом закінчилося — надходив 1933 рік... У Пелехівщині створювали колгосп. Іларіон Майборода відмовився до нього вступати. Родину розкуркулили. Передчуваючи недобре, Майбороди їдуть у Запоріжжя, змінюючи затишну садибу на похмурий заводський барак. 1938 року Георгій вирушив до Києва, щоб вступити до консерваторії. На вокзал його проводжав батько. Більше вони не побачилися. Невдовзі Іларіона Майбороду заарештували. Через місяць він підписав «зізнання у контрреволюційній діяльності», а 16 червня того ж року був розстріляний за рішенням «трійки» енкаведистів. Про це свідчать розсекречені нині архівні матеріали КДБ. 1957 року Іларіона Майбороду посмертно реабілітували.

Пелехівські солов’ї

Шлях до музичного олімпу, як часто буває у видатних, почався з невдачі. Платона не прийняли до консерваторії через брак музичних знань. Як згодом із усмішкою згадував: «Умів вказати на «до» і «фа» на клавіатурі, зіграти половину «Турецького маршу» і знав, що на світі були Бетховен і Глінка». Член вступної комісії Левко Ревуцький, помітивши здібного хлопця, порадив йому піти до музичного училища ім. Глієра. Подолавши чотирирічний курс за два роки, Платон став студентом консерваторії. Тим же шляхом пішов і Георгій.

Пережили брати війну, безглузду і криваву, бої, концтабір «Хорольська яма», радість перемоги. У своїх спогадах Платон згадує, як у Німеччині в підвалі знайшов піаніно. Сів, заграв Баха, Бетховена. Звідкись, наче миші з нір, почали з’являтися місцеві мешканці... Своєму учителеві Левку Ревуцькому Платон, повертаючись, привіз паросток папороті з могили Бетховена...

Георгій тяжів до монументального жанру: опери, симфонії, — викладав у Київській консерваторії, був депутатом Верховної Ради. Його син Роман — нині один із найкращих українських баритонів, лауреат Шевченківської премії. Платон у творчому тандемі з Андрієм Малишком створив безліч пісень. Їхня «Пісня про рушник» зарахована до кращих пісень ХХ століття. На створення «Київського вальсу» друзів надихнули студенти–медики, які написали у листі, що мріють про пісню, яка допоможе зберегти в душі Київ, коли роз’їдуться в різні куточки країни. Саме ці студенти й були першими слухачами та виконавцями пісні.

Пам’ять і бур’яни

Сьогодні Пеле­хівщина — одне з мертвих сіл Глобинщини. Географічна назва ще є, а жодного мешканця немає — вимерли або переїхали до міст чи заможніших сіл. Там, де колись була родова садиба Майбород, тепер височить бур’ян. У 1980–х роках, ще за життя братів, керівник місцевого колгоспу Іван Прокопенко мав намір відновити їхній дім і створити там музей. Майбороди навіть намалювали з пам’яті план садиби. Але розпочалися убогі 1990–ті, і ця ідея так і не втілилась.

За повсякденними клопотами жителі пам’ятають талановитих земляків, адже ті за життя багато й охоче їм допомагали. Олександра Ганжа, яка довгі роки співала в народному хорі при сільському Будинку культури, згадує, що Майбороди не раз приїздили в село, діставали для самодіяльних колективів театральні костюми з київських фабрик. «Добрі були люди, — говорить жінка. — Ніколи не відмовляли, як хтось із земляків їхав до Києва, обов’язково приймали, допомагали чим могли. У 1978–році ми влаштували гучний концерт на їхню честь. Радості було! І досі в залі нашого клубу висять портрети братів».