Смачно, сонячно, корисно

Ирина ОМЕГА. Сыр как удовольствие. — К.: Елисейские Поля.

Два роки тому нове столичне видавництво дебютувало ілюстрованим довідником «Чай и чаепитие». Спроба виявилася вдалою, книжка витримала два наклади й ідея «озброїти» читача історико–гурманськими путівниками по найпопулярніших продуктових групах перетворилася на книжкову серію. Усі книжки побудовано за триглавою схемою: історія, асортимент, культура споживання.

Сир — разом із вином — є найдревнішим штучним продуктом харчування. Археологи свідчать, що вже давні шумери та єгиптяни ласували двома десятками різних його сортів. Олександр Македонський звернув стратегічну увагу на властивість деяких сирів зберігатися довго й дуже довго і надав сирові статусу перших в історії цивілізації консервів, зробивши його основою меню легіонерів у далеких мілітарних експедиціях.

Нині до вибору є більше тисячі сортів сиру. Чи не 80% цього розмаю виробляють у Франції та Італії. Французи, наприклад, можуть собі дозволити щодня куштувати новий сорт, так і не перепробувати за рік усіх видів. За статистикою, вони споживають 200 грамів сиру на день і стверджують, що такий режим харчування є запобіжником супроти серцевих хвороб.

З книжки дізнаємося, що звичні для нас назви сортів не відповідають світовій класифікації: «голландський» — це насправді гауда, а «швайцарський» — ементаль. Що ж таке «степовий» або «російський» — не знає навіть вельми поінформована авторка. З чималим здивуванням дізнаємося також, що легендарні совєтські плавлені сирки можна вважати справжніми сирами лише умовно, оскільки вони проходять термічну обробку. Такі самі несподіванки вичитуємо і щодо інших звичних у нас назв: приміром, запечене під сиром м’ясо «по–французьки» — невідома у Франції страва.

Андрей ДАНИЛОВ. Пиво и пивная культура. — К.: Елисейские Поля.

Ще розмаїтішою виглядає пивна палітра. У тому самому Давньому Шумері поціновувачі вибирали з–поміж 70 сортів, і тодішній адміністративно–кримінальний «Кодекс Хамурапі» ретельно стежив за їхньою ціною/якістю: «Якщо трактирниця підніме ціну на пиво занадто у порівнянні з ціною на зерно, і це буде доведено, тоді її слід кинути у воду», — прочитали історики на сивих законодавчих табличках. Із фальсифікаторами питва чинили більш вигадливо — топили у власному вариві. Можливо, саме з пивом пов’язане народження рекламного бізнесу — принаймні відомо, що якось один з австрійських олігархів замовив початкуючому музиканту І. С. Баху рекламний ролик і 1705 року публіка змогла оцінити оперу, названу майбутнім класиком не без іронії: «Про мудрість керівних осіб в упорядкуванні пивоваріння».

Пиво є всюди; лише у двадцяти мусульманських країнах його не варять (принаймні офіційно). Третина пивзаводів світу розташована в Німеччині, а 70% німецьких пивоварень — у Баварії. До речі, стандарти якості тут (наприклад, у «Хайнекена») — вищі за європейські. Друга за споживанням пива країна — Чехія. У містечку Пльзень, що дав назву найпоширенішому нині сорту, функціонує найстарший у світі музей пива. Про меморіальне вшанування цього продукту дізнаємося з книжки ще багато цікавого: у Данії сто років тому поставили пам’ятник «Туборгу» — 26–метрову пляшку, куди входить півтора мільйона звичайних пляшок. А копенгагенський символ — «Русалонька» — меценатський дарунок місту від засновника фірми «Карлсберг». Та й «Книга рекордів «Гіннесса» має пивні джерела.

Пивоваріння — стабільний бізнес: статистика свідчить, що на споживання пива не впливають навіть глобальні кризи й депресії. Демократичність напою підкреслюють винятки: нещодавно «Карлсберг» запропонував споживачам суперелітний сорт за ціною пляшки 200 євро. До речі, саме в лабораторії «Карлсберга» 1881 року вивели спеціальний сорт дріжджів, який дозволив зберігати притаманний кожному сорту смак, що й забезпечило сучасне розмаїття сортів. А останнє пивне відкриття — крижане пиво (Айс) — зроблено в Канаді.

У книжці ще чимало інформації, здатної перетворити візит до пивбару на екзотичну мандрівку. У цьому виданні краще, аніж у «сирному», співвіднесено вітчизняні сорти з міжнародною класифікацією. Окрема принада всієї серії — прикінцеві глосарії термінів.

Юрій ВИННИЧУК. Таємниці львівської горілки. — Л.: Піраміда.

Ще більш радикальним продуктовим винаходом цивілізації перейнявся сучасний гітовий письменник Юрій Винничук. Починає він термінологічною розвідкою, де тлумачить до десятка наукових та народних назв горілки — саме наші бурсаки охрестили її «оковитою» (від латинського aqua vita — вода життя). Цілий розділ — «горілчана» антологія давньоукраїнської літератури; аналіз горілчаних проблем у дипломатії козацької держави. Багато про те, що горілка довго позиціонувалася як лікувальний засіб — принаймні книжка «Про дистиляцію горілок з трав» (1534 р.) була настільною в аптекарів середньовічного Львова.

«Галичина була основним виробником горілки Австро–Угорської монархії», — читаємо далі й узнаємо про нині забуті горілки та лікери «Бачевський», на початку ХХ століття премійовані престижними європейськими виставками — то була найстаріша на теренах Польщі фабрика, заснована у Львові 1782 року. Між іншим, коли відомий російський підприємець Смірнов розпочав експансію у світ, свій перший закордонний завод він заснував саме у добре відомому всім тогочасним горілчаним королям Львові (1922 року на його підприємстві працювали 12 робітників, що виготовляли 500 пляшок горілки щодня).

Книжку написано у вельми популярному нині жанрі «історія повсякдення», і вона нагадує, з одного боку, репортерські мемуари Володимира Гіляровського («Москва і москвичі», 1926 р.), а з іншого — дослідницьку ретельність Миколи Костомарова, що написав «Домашнє життя і вдачі великоросів у XVI—XVII сторіччях».

Остання третина книжки — детальний опис виникнення, поширення, споживацьких якостей та сучасного асортименту всіляких міцних трунків: горілки, віскі, бренді, коньяки, настоянки, бальзами, текіли, шнапси...

Володимир ЛИС. Таємна кухня погоди. — Луцьк: Твердиня.

Інший відомий письменник написав книжку на тему, що цікавить читачів навіть більше, аніж горілка. Принаймні Володимир Лис — володар сьогорічного гран–прі конкурсу «Коронація слова» за роман «Острів Сильвестра» — із сумом пише, що у рідному місті його краще знають за «погодного шамана», аніж за успішного літератора.

Автор прогнозує погоду уже 20 років — почалося з випадкової зустрічі з літнім волиняком, котрий розповів про старовинний спосіб передбачення. Треба уважно спостерігати за природою від 26 грудня до 6 січня, коли кожен день «віщує» погоду на кожний місяць наступного року: 26 грудня — на січень, 27 — на лютий і так до 6 січня, коли можна «побачити» майбутній грудень. Спостерігають з 8–ї ранку до 8–ї вечора, фіксуючи напрямок та силу вітру, стан дерев, наявність чи відсутність хмар та опадів, поведінку птахів. «Ці прогнози підтверджуються — в одні роки більше, в інші менше, але ніколи не буде менше двох третин «попадання в ціль» за рік, а в окремі роки й 90 відсотків влучності», пише автор.

Коли перші опубліковані в луцькій газеті «Волинь» прогнози В. Лиса справдилися, його матеріали стали передруковувати чи не по всій Україні, незважаючи на пересторогу: прогноз дійсний у радіусі 120—150 кілометрів. Отже, отримав кумедні «рекламації», але частіше — вдячні листи, яких йому надійшло вже близько трьох тисяч. Одного разу навіть дійшов лист фактично без адреси та ще й із перекрученим прізвищем: «м. Луцьк. Вол. Лосю, який вгадує погоду». Авжеж, такій популярності позаздрить будь–який, не лише український, письменник! Між іншим, писали й дзвонили різні керівники сільгосппідприємств, які зробили ставку на прогноз Лиса і — виграли. Обіцяли озолотити з прибутків та — «лише один раз преміювали мішком цукру за пільговою ціною».

Друга частина книжки — «аналіз» прислів’їв про погодні прикмети та розповідь про фенологічні сюжети у світовій літературі. Починає автор від Біблії, де в окремих проповідях Христос постає першим метеорологом, і до впливу природних екстримів на модерну літературу (як–от у Бориса Віана чи Мігеля Астуріаса).

Не менш звабливі історичні екскурси. В. Лис подає «погодний» коментар до теорії пасіонарності Лева Гумільова; переконує, що Наполеон програв битву під Ватерлоо через погодну несподіванку, а хан Батий не підкорив Європу 1240—1241 років тому, що його розвідники неправильно склали довготривалий метеопрогноз (цікаво, що однією з ілюстрацій тут слугує повість І. Франка «Захар Беркут»). Змушує замислитися й така фраза: «Що було б з Росією, якби внаслідок голодних бунтів, що виникли під впливом дощів і похолодання, не впав прогресивний режим Бориса Годунова?»

Б.А.БУЛИК, Т.Ф.БУЛИК. Ваш город. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля».

Погодна ана­літика, звичайно, помічна і міщанину (вчасно подбати про парасольку або вовняні шкарпетки), але для селянина чи власника заміського будинку — незрідка є чинником виживання. Як і оця ось геть незвична книжка, де, зокрема, читаємо: «Якби ми не сапали, на наших городах було б набагато менше бур’янів... Бур’яни для флори — те саме, що хижаки для фауни... Мінеральні добрива — це що завгодно, тільки не добрива (від слова «добро»)... Хороший ґрунт — це зовсім не «красива» чорна земля, а щось «захаращене» й заросле». Автори наводять афоризм Монтеня «Немає наставниці більш немилосердної та підступної, ніж наша звичка» і критично переглядають традиційні міфи та помилки городників. Натомість пропонують утричі продуктивнішу технологію догляду за землею — без оранки та хімії. Тобто «самовідновлювальний город», де «підбір відповідних компаній рослин — це найефективніший і найбільш довготривалий спосіб боротьби зі шкідниками». Коли б цій книжці — більш упізнавані малюнки згадуваних рослин — ціни б їй, як–то кажуть, не було.