Ігри задовбаного–передовбаного розуму

Знову Стівен Кінг написав роман–цеглину. Ще на півкроку відійшов від власного реноме «короля жахів», хоча постійний читач може цього й не зауважувати, — формальні ознаки жанру збережені, а фінальна битва з мертвяками заколисує враженням, що «все так само».

Почати все ж таки варто з двох помітних чеснот роману «Острів Дума», до яких Стівен Кінг не має жодного стосунку. По–перше, видавцям удалося повторити феномен Гаррі Поттера — український переклад нового Кінга з’явився раніше, ніж у більшості європейських країн (здається, лише німці виявили таку ж спритність). По–друге, завдяки перекладу Олександра Красюка вітчизняний читач отримав змогу вперше прочитати Кінга, не пошкодженого цензурними міркуваннями (що ними відзначалися всі дотеперішні переклади — як українською, так і російською). Та й численні коментарі від перекладача — перша спроба бодай частково розтлумачити культурно–побутовий бекграунд письменника, кожен текст якого перенасичений деталями, згадками, алюзіями, що зрозумілі лише для американського читача.

Подарунки в темряві

Воно росте. Воно змінюється. Воно наближається. Врешті–решт, воно було червоне. Воно не приходить із потойбіччя, не вилазить із–під землі, не падає з космічної безодні. Воно просто лежить собі десь поміж порцеляновими фігурками, більше того — воно і є такою фігуркою. Завжди з тобою, поруч. Непомітне й тихе. З ним можна гратися. Але в житті з кожним може щось трапитись (і з більшістю людей протягом життя щось таки трапляється) — і ти почнеш чути його голос, відчувати його вплив.

Мине трохи часу — і порцелянова лялька буде шматувати твою плоть. Така битва зі злом не менш комічна, ніж секс. І тому читач може повірити в її реальність.

В останніх романах Кінг намагається уникати персоніфікації зла, котре дедалі частіше є природою і суттю соціальних взаємин, людської душі, світобудови. Та й згустки темряви, які раніше матеріалізувались завдяки армадам упирів та зомбі, викликають менше емоцій, ніж заглибини «задовбаного–передовбаного», травмованого мозку. Внаслідок випадкових трагедій (звісно, у випадковість Кінг ніколи не вірив, навіть коли йшлося про його власне травматичне «побачення» з автофургоном) у людей відкриваються провалля, ніби хтось відсовує вбік важезні каналізаційні люки.

Воно пропонує людям різні сценарії. Когось нещадно перетворює на машину смерті, а комусь, як головному герою «Острова Дума» Едгару Фрімантлу, дарує виняткове обдарування. Хоча в обох випадках провалля кличе до однієї мети.

Як і раніше, Кінг воліє розповідати не про індивідуальну відповідальність за гріхи, а про моральний крах спільнот, цивілізації загалом; адже гуртом відкрити тунель до вічної темряви набагато легше.

Утім, деякі його герої здобуваються на прокляття самотужки. Наприклад, арт–критик Мері Айр. Від критика до безжального вбивці — півкроку. Не вірите Кінгу — запитайте в будь–якого іншого письменника. «Вона була критиком, а більшість критиків, котрі беруться за цю справу без покликання, від власного розчарування стають і заздрісними, і каверзними, і дріб’язковими».

Темрява вражає душі вибірково, але в стані готовності до потьмарення перебувають усі. Традиційно Кінг виписує позачергові перепустки до пекла ЗМІ, котрі підтримують і плекають у людях жадання періодично зазирати до каналізації зла, ніби тільки там відбуваються всі найголовніші події в їхньому житті: «Окрім мікрофонів 6–го каналу, я побачив там логотипи NBC, CBS, ABC, Fox та CNN. Тіна Гарібальді не змогла б прикувати до себе такої уваги, якби перемогла в конкурсі на грамотність серед школярів чи в науковій олімпіаді, навіть якби врятувала домашнього собаку з розбурханої річки, але варто було її зґвалтувати і вбити, як вона стала національною знаменитістю. Дівчинко!» Всі тепер знають, що твій вбивця сховав твої трусики у себе в шухлядці».

Методи гамування люті

Хоч як важко в це повірити, начитавшись дотеперішніх перекладів Кінга, але він — досить матюкливий автор. Саме через це його книжки заборонені в багатьох шкільних бібліотеках США. Втім, варто пояснити, що вживання «брудної» лексики для Кінга — дуже принципова ознака стилю.

У книжці On Writing він розповідає: «Моя мати, Царство їй Небесне, не схвалювала грубих виразів, вона називала їх «мовою невігласів». Але це не заважало їй заверещати «ой, бля!», якщо траплялось «ударити себе молотком по пальцю». <...> Нехай Легіону Пристойності не подобається слово «насрати», проте іноді на нього натрапляєш — ніколи дитина не прибіжить до матері повідомити, що його маленька сестричка «випорожнилася» у ванну. Він може сказати «покакала» чи «сходила по–великому», але боюся, все ж таки вірогідніше, що прозвучить слово «насрала» (у маленьких глеків — великі вуха). <...> Якщо замінити «ах ти гівно!» на «ах ти солоденький!», подумавши про Легіон Пристойності, то буде порушена мовчазна угода між автором та читачем, яка зобов’язує вас висловлювати чисту правду про те, як люди говорять та діють. <...> Я виріс у низах середнього класу Америки, і це ті люди, про яких я можу писати чесно й зі знанням справи. А вони, коли вдаряють себе молотком по пальцю, частіше згадують гівно, ніж цукор, — і я мушу з цим миритися. Чесно кажучи, мені це зовсім не важко».

Після тяжкої контрударної травми Едгар Фрімантл забуває слова. Гнів переповнює його «задовбаний–передовбаний мозок». Важко уявити, що залишилося б від цього героя і його специфічного мовлення, якби перекладач належав до Легіону Пристойності.

Майже півтисячі сторінок «Острова Дума» — це, власне, і є хроніка гамування люті, яка прокинулася зовсім не для того, щоб трохи поматюкатися і вшитись. Фрімантл спершу вірить, що його лікує «дешева ганчір’яна блядь» — лялька з ненависним ім’ям Реба, потім вбачає свій порятунок від фантомного болю і потьмарення пам’яті у малярстві. Тим часом пробуджена темрява нишком оселяється в його картинах. Настільки ж геніальних, як і моторошних за своїм впливом.

Це ще одна важлива тема роману — природа геніальності та межі відповідальності митця за нібито власну творчість, яка насправді є лише свербінням в ампутованій руці. Звісно, Кінг пише про себе. Йому — після десятків найжахливіших романів у світі — є про що подумати. Навіть якщо наслідком цих роздумів став ще один роман жахів — це не найгірший підсумок (особливо, якщо пам’ятати про гірку долю критиків).

Власне роман жахів починається тільки на 489 сторінці. Коли Фрімантл розуміє, що каналізаційний люк треба покласти на місце, — в текст бадьоро вриваються мертвяки, від яких важко очікувати подальших психологічних досліджень. Тож закінчується все чудовою різаниною, «як у старі добрі часи». Важко повірити, що такого штибу фінал у романі Кінга сприйматиметься як щось вкрай неочікуване. Ніби не він написав «Долю Салема» чи «Зону покриття».

Острів, на якому відбувається примарна боротьба води, піску, порцелянової фігурки та задовбаного–передовбаного розуму, потребує у фіналі знищення. Це — останнє, що повинен зробити Едгар Фрімантл. Хоча мене не полишає враження, що на цьому більше залежить автору, ніж його герою. Адже «Острів Дума» — це ганчір’яна лялька самого Стівена Кінга.