Анатомка літератури

      Рік тому я писав про роман Степана Процюка «Інфекція»: висунутий на Шевченківську премію, він має невеликі шанси отримати згадану відзнаку. І справа полягала не так у сильних конкурентах, як у надто жорсткій, надто неприємній правді про те, чому головний герой твору Сава Чорнокрил «не любив України». Втім, часто люблячи Україну не лише на словах, справжню правду про неї теж не люблять.

      Наступний Процюків роман «Жертвопринесення» протягнув у майбутнє обидві тенденції. По-перше, письменницький скальпель (у даному випадку цей інструмент устократ точніший за перо!) безжально анатомує об'єкт, надто чутливий до всіляких образ, — сучасну українську літературу, звиклу вперто — аж до самообману — вважати себе мало не самою совістю народною. По-друге, за рік після публікації у березневому та квітневому числах «Кур'єра Кривбасу» (нині підготовлений до виходу в світ у львівському видавництві «Піраміда») твір натикався або на різке неприйняття, або на замовчування.

      Головного героя роману, поета Максима Іщенка, ми застаємо у стані посталкогольної депресії. «Набридло, набридло, о святі ангели і архангели, як набридло плазування у цій плиткій дитячій пісочниці, що називається літературою і яку звідусіль оточили потворні вередливі діти з напівстаречими обличчями!..» — мучиться він у вагоні поїзда, повертаючись зі столиці до рідної провінційної Мічурівки після одержання літературної премії з неодмінним по тому фуршетом. Хто скаже, що ситуація не вельми типова? Фуршетики, фуршети і просто перманентні пиятики для декого з літературно-мистецького середовища стали мало не способом існування, а серед них є й відомі імена. Знати про це можна, писати — зась? Проте  нічого надто епатажного Процюк і не пропонує. Щоб переконатись у цьому, досить перегорнути сторінки історії літератури минулих століть, особливо її богемні варіанти.

      До кінця роману автор так і не відповідає остаточно на питання, чим є текст — внутрішнім монологом героя? Чи замаскованим під нього монологом оповідача? Іноді в своїх оцінках вони зливаються настільки, що неможливо розділити, де позиція одного, а де — іншого.

      Дуже показова любовно-адюльтерна сюжетна лінія, яка відзначається прозорою символікою. Максим Іщенко живе у бездітному шлюбі з художницею, якій систематично зраджує з бібліотекаркою і зрештою кидає обох заради юної студентки-поетеси. Яке розчарування! Вродлива студентка виявляється налаштованою по-сучасному прагматично, їй потрібен молодий мішок з грішми, а не «депресивний невдаха». І Максим знаходить ефемерний вихід і втіху в обіймах екзотичної поетеси-азіатки Кульжан, яку зустрічає в... Німеччині. Втім, відчуваючи певну надуманість такого повороту, Процюк, за зразком «Жінки французького лейтенанта» Джона Фаулза, пропонує одразу три можливі розв'язки на вибір читача. При бажанні читач може додумати четвертий. Але життя завжди пропонує дещо п'яте...

      Різкими тонами виписано літературне оточення, серед якого крутиться молодий поет. Столична Спілка, з котрої «ніколи не вивітриться дух крихітноборництва і дрібненьких підкилимних інтриг, безпомилково впізнавання «своїх» людей». Гільдія укр. письменників (ГУП): «те ж саме уважне відшукування і плекання людей «свого» кола, решта — для тла і кількості».

      Літературні організації-прототипи вгадуються безпомильно. Перша, дедалі більш відступаючи перед навальними хвилями розбурханого моря графоманії, ще намагається втримати гарну міну при не дуже добрій грі. Друга, однозначно аморфніша і кепсько структурована, готова, немов нестійкий радіоактивний ізотоп, вступити в період напіврозпаду. Словом, обидві постають перед необхідністю серйозних внутрішніх змін, і майбутнє їх залежатиме від здатності оновитися.

      І все ж справжня література, стверджує чи то Максим Іщенко, чи то автор-оповідач, твориться одинаками, а не колгоспами. Стати таким одинаком у цій «чвертьаграрній, чвертьпромисловій і напівкримінальній оазі», «байдужій до своїх письменників», — проблемно. «...Хоч би тут зараз заявився Еліот, помножений на Паунда і з обличчям Стуса, — затопчуть, не помітять, одержимі лихоманкою потворного ринку, де багато вирішують знайомства і зв'язки, а не талант, де ненавидять незручних».

      Схожі нарікання виникали і в героїні «Польових досліджень українського сексу» Оксани Забужко: якби вона встругнула щось на кшталт Гетевого «Фауста» — все одно шедевр залишився б десь на бібліотечних полицях запилюженим і непрочитаним. Але в такому разі організаційні структури ні при чому. Йдеться, скоріше, про симптоми хронічного, штучно задавненого розладу в симбіозі «література-суспільство». Якщо він триватиме й далі, то в не дуже віддаленому майбутньому українське письменство стане предметом хіба що патолого-анатомічних розтинів з боку академічного літературознавства...

      Органічним бачиться зіставлення зі ще одним знаковим твором початку 90-х — з Андруховичевими «Рекреаціями» (у яких, до речі, герої-літератори пиячать не менше). «Жертвопринесення» певною мірою є їх концептуальним продовженням, інакше кажучи, «Рекреаціями» на новому етапі. Тоді була ейфорія фестивальної доби з її карнавальною стихією, тепер — посткарнавальне похмілля після чужого свята у хаті, яка чи то ще своя, чи вже чужа.