«Варто писати міфи»

Упродовж трьох останніх років Олександр Денисенко працює на телеканалі «Глас». Батьки — режисер Володимир Денисенко й актриса Наталя Наум — подарували синові любов до кіно, яку він нині втілює в документальних фільмах, а також... оповіданнях і повістях. Свою першу книжку Олександр назвав «Душа ріки». В одній із крамниць побачила її на полиці «Книгарня рекомендує». Менеджер пояснила: «Раніше художні твори консультанти не популяризували, «Душу...» ж оминути не змогли». Нечасто, прочитавши книжку, відчуваєш потребу рекомендувати її своїм дітям. Деякі оповідання «Душі...» унікальні: вони спроможні розбудити співчуття.

«Мене «викрила» вчителька групи продовженого дня»

— Олександре Володимировичу, коли почали писати? Які особистості мали на вас вплив?

— Гадаю, до письменництва мене підштовхували батькова робота й творча атмосфера в родині. Вдома було кілька друкарських машинок — тато писав сценарії, вірші (останні йому вдавалися ліпше, та про це мало хто знає). Я ж починав із віршів, маленьких оповідань, писав верлібром, читав твори Богдана–Ігоря Антонича, Миколи Зерова.

У школі сидів за однією партою з Юрком Зеровим, а з його дідом (знаменитим братом Зерова) — академіком, директором Інституту ботаніки Дмитром Костьовичем Зеровим — навіть товаришував! Дмитро Костьович прищепив мені багато хорошого, йому зобов’язаний любов’ю до буяння всього живого. Він брав мене з собою до Феофанії і там учив розрізняти рослини... на дотик. Забути миті, коли літній чоловік в елегантному костюмі, з краваткою, інтелектуал зі знанням кількох іноземних мов, воліючи розповісти про представників дводомних, у пошуках відповідної рослини бігав пагорбами й, торкаючись листочків, радів, як дитина, не можу досі.

По його смерті в Академії наук відправляли панахиду, і директор школи доручив мені покласти вінок від учнів і вчителів 92–ї. Підходячи до домовини, я перечепився і впав. У ту ж мить розридався... Не через незграбність — усвідомив, що втратив близьку людину. Дякую долі за те падіння: воно стало низьким уклоном Дмитрові Костьовичу.

З іншим однокласником — Андрієм Юрачківським — у третьому класі писав «п’єси». Їх ми на два писклявих голоси читали перед дідом Андрія — сином Каменяра — Тарасом Івановичем Франком, який усі наші трагедії називав комедіями і сміявся аж до гикавки...

— А чому вступили до ВДІКу?

— Якось мене «викрила» вчителька групи подовженого дня: зігнорувавши домашнє завдання, читав «Короля Ліра» в перекладі Максима Рильського (шукав у собі драматурга). Вона відібрала книжку, поставила погану оцінку, я ж забився під стіл і плакав... Закінчивши школу, почув від батька: «Станеш актором або режисером — виб’ю зуби!». Вступив до університету імені Тараса Шевченка і, провчившись три роки на факультеті кібернетики, вирішив діяти. Дочекався татового відрядження (сценарій «Високого перевалу» він писав у Карпатах) і чкурнув до Москви. Я вступав не на акторський (мав 112 кг), а на режисуру! Був червень, і своїх майбутніх студентів Марлен Хуциєв відібрав ще весною, тож я міг стати вільним слухачем або, як радила Наталія Андрейченко, випробувати себе, вступаючи до майстерні Бондарчука. У скверику вивчив чотири вірші й уривок із «Зачарованої Десни». А коли почав читати, почув: «Вас прийнято». Повернувшись із Карпат і дізнавшись, що я став студентом Бондарчука, тато був вражений. І дав моїм зубам спокій.

— Акторство причарувало?

— Ще до ВДІКу. Студентом–кібернетиком організував театр «Біля колон». Утім, ставши актором, не оминав історичні архіви, бібліотеки: оповідання писав постійно (українською, російською).

За два місяці до смерті батько, повертаючись із Москви, привіз друкарську машинку і сказав: «Сашко! Це — твій хліб! Актор ти... такий собі: можеш бути, можеш не бути. Те, що напишеш, — важливіше!». Дотепер вона — символ і клейнод.

«Похибка на брехню — частина нашого менталітету»

— А робота на керівних посадах — це...

— Куди б не прийшов працювати, рано чи пізно доводиться обіймати керівні посади. Парадигма якостей керівника (байдуже — великого чи малого колективу) визначає харизматичну складову як неодмінну. Ймовірно, її запорукою стали гени в поєднанні з навчанням у ВДІКу, зйомками у фільмах Георгія Данелія, Сави Куліша: спілкуючись із майстрами, підсвідомо копіюєш їхні манери. Так, я в змозі керувати (теорію управління опанував, вивчаючи кібернетику), але керівництво — не моє покликання, тому щасливим на керівних посадах не почуваюся. До того ж у суспільстві, де немає прямих схем створення людських благ, це й неможливо.

— Прямих схем?

— Нині телебачення, ЗМІ невпинно наголошують: «Будьте обачні — геть підробки!». Ринок пропонує дедалі більше товарів, але значна частина того, що виробляють, — антиблага. Колосальна пропозиція розмиває фактично всі критерії оцінки. Наш національний організм слабкий: немає інституцій, спроможних декларувати й захищати засади виробництва справді потрібного. Виробник вільно замовляє огляд своїх товарів й отримує «офіційне» підтвердження того, що саме його продукція — не підробка.

Похибка на брехню — частина нашого менталітету. В більшості своїй українці — люди, які заблукали, без моральних ідеалів, а тому — нерозумні. Хіба сьогодні орієнтуються на цінності, закладені дідами–прадідами? Їх розмиває потік пропозицій щодо різноманітних чужих псевдоцінностей. Неосвіченому українцеві подолати його не до снаги. Гріш ціна заявам: «Ми — рафіновані українці! З діда–прадіда!». Ідея роду, треба визнати, теж утрачена. А вона ж базисна! На ній формується ідея суспільства. Якщо від покоління до покоління не передається ідея роду, про яку ідею суспільства і які блага може йтися?

Оповідання «Душа ріки» — історія про мертву Україну. Не люблю філософствувати й відповідати на прямі запитання: варто писати міфи, але сьогоденні, які мають сучасний драматургічний виклад і нинішній контекст.

— А п’єса «Оксана», за якою Олександр Білозуб свого часу поставив на сцені театру імені Франка виставу «Божественна самотність»?

— Ваш покірний слуга замахнувся на жанр, до якого в Україні (та й світовій драматургії) звертаються нечасто. «Оксана» — хроніка, літературний герой якої — Тарас Шевченко. В архівах я зібрав чимало матеріалів, але не врахував, що постановка потребуватиме чималих фінансових витрат. Добре, що творча група франківців під керівництвом Богдана Ступки зусиллями режисера п’єсу скоротила. Написав і продовження: детектив про похорони Тараса Григоровича «Вогонь на горі» (українці — майстри клятв на могилах предків).

«Моральні закони в суспільстві поламано»

— Із франківцями ви працювали і як режисер: «Різдво в домі Куп’єлло» за п’єсою Едуардо де Філіппо.

— Вистава вийшла смішна, зворушлива, але величезна. Дійових осіб — близько двадцяти! Два склади акторів! Крім того, її грали на малій сцені. Довго бути життєздатною вона не могла.

— Охочим поставити виставу (фільм) за вашими повістями дасте згоду?

— Якось один режисер виявив бажання екранізувати повість «Потяг». Щоразу на зустріч він приходив у нетверезому стані... Йому я згоди не дав, а з тверезими й розсудливими попрацюю.

— Самі взялися б?

— Якби «Душу ріки» писав із самого початку як сценарій, можливо, і ставив би. Те, що на сторінках, я вже пережив, наситився «фільмами» про героїв — ставити себе–письменника нецікаво.

До того ж нині немає інституцій, які опікувалися б процесом фільмовиробництва від початку й до завершення картини. Зокрема, інституту продюсерів. Є «професіонали», що вміють «карбувати» гроші, а митців, спроможних правильно поставити завдання режисерам, акторам, сценаристам, композиторам, зорганізувати умови, які скеровуватимуть фільм до успіху, немає. Продюсерів виховує індустрія, а не «виш». Бракує продюсерів із творчою базовою освітою.

— Ви викладаєте?

— Так, але задоволення від цього не отримую. Змінив три «виші» (працюю в Інституті екранних мистецтв імені Івана Миколайчука). Сумно, коли студентами стають люди, які мають тільки гроші. Діставшись останнього курсу, вони, не маючи відповідного хисту, починають ненавидіти викладачів. «Іван Іванович негативно вплинув на мою самооцінку!» — виказує невдоволення «фахівець» і невдовзі стає яничаром щодо викладача. Таке відбувається в усіх українських «вишах». Ситуація страшна! Купується і продається ідеал! За радянських часів абітурієнти принаймні проходили творчі конкурси.

У майстерні Бондарчука нас, студентів, було шістнадцять, а керівників тільки по спеціальності — шість! Крім того, майстер–класи проводили: Френсіс Форд Коппола, Кшиштоф Зануссі, Федір Федорович Шаляпін, Андрій Тарковський... Я ж працював у «виші», де на перший курс за фахом «диктор і ведучий телебачення» набрали... сто двадцять осіб! Моральні закони в суспільстві поламано.

«Телебачення — не мистецтво»

— Телебачення постаралося?

— Телебачення — не мистецтво. Це спосіб передачі інформації. Телеінформація в Україні переважно розвалює суспільство. Показ справжніх мистецьких творів — поодинокі факти. Та навіть у цих випадках глядач споживає дизайнерськи орнаментовану й редаговану (себто препаровану) інформацію, бо кіно треба дивитися на великому екрані.

Чи в змозі телебачення презентувати гідну аудіовізуальну продукцію? По–перше, справжній аудіовізуальний твір повинен нести нову ідею, а її, мало що треба знайти — треба ще й вміти викласти зрозумілою мовою образів. По–друге, зазначена ідея повинна мати цікаву естетичну форму подачі. По–третє, ідею треба презентувати так, щоб люди, які опинилися в інформаційному потоці, емоційно відгукнулися на неї. Сучасному телебаченню здебільшого ніколи виконувати всі три умови.

— Працюючи на телеканалі «Глас», якого головного принципу дотримуєтеся?

— Після шестирічного щоденного сидження в кадрі «Кіносалону» ТРК «Київ» прийшов на «Глас», щоб знімати науково–популярні фільми про Україну та її історію. Тоді норма готового хронометражу для режисера документального фільму становить сорок хвилин на місяць! Але й за таких умов бодай один–два фільми, якими можна пишатися, щомісяця приймали і приймаємо: роботи Сергія Дуброва, Віктора Стєганцова, отця Вадима Бондаренка, Михайла Воробйова, Олени Каретник, Ольги Мирончук, Олега Волоткевича — гордість каналу.

Обстоюємо християнські цінності, знімаючи красиве, гармонійне, високе духом — те, що кличе людину до життя.

— Свій перший твір пам’ятаєте? Ваше тлумачення поняття «творчість»?

— Перший вірш «проголосив» (у чотирирічному віці писати не вмів) у Каневі, коли 1962–го батько знімав фільм «Сон». Увечері під місячним сяйвом побачив гарну долину, посеред якої розлилося озеро, оповите вербами, і почув, як співали Іван Миколайчук і його Марічка... Пісня надихнула. Мама часто згадувала ті рядки, тож вірш я пам’ятав довго. По її смерті забув риму...

Кожен є індивідуально великим, а тому — пише по–своєму. У цьому — та художня цінність, яку несе література. Письменники, поети у своїх творах показують те, до чого прагнуть. Акт творчості — це намагання закласти щось надзвичайно гармонійне.

Лілія БОНДАРЧУК