Земля, над якою воювала «співоча ескадрилья»

«Параша. ґрати. Стіни голі./ І сам ти — божий перст. Сиди/ І нічогісінько не жди/ Із заґратованої волі» — хто знається на українській поезії, той упізнав вірш Івана Світличного «Самота».

Визначний діяч українського руху опору 1960—1980–х років, мовознавець і дисидент, багаторічний в’язень брежнєвських таборів суворого режиму народився в селі Половинкиному Старобільського району Луганської області. У місті Старобільськ, на тутешньому факультеті Луганського університету, зараз можна побачити меморіальні горельєфи Світличного та його сестрі Надії, також видатній діячці правозахисного руху.

Меморіальну дошку на хаті Світличних у Половинкиному пригвинтили в травні 1998–го. Того року Кучма повелів Дні української культури провести на Луганщині, от місцеві керівники й розстаралися. Щоправда... Особисто не перевіряв, та коли під час недавньої поїздки до Старобільська попросив господарів відвезти на батьківщину поета, мені відповіли: «Для чого? Дошки немає. Музею — теж...»

Утім Старобільщина цікава й іншими постатями й історичними фактами. Як уже писала «УМ», нещодавно тут — на території того ж факультету ЛНУ — відкрили пам’ятник Великому Комбінатору Остапу Бендеру, адже вважається, що саме Старобільськ був містечком–прототипом Старгорода, описаного Ільфом і Петровим у «Дванадцяти стільцях», і саме тут книжний Бендер уперше промовив фразу про «блюдце з блакитним обідком». Директор Старобільського факультету ЛНУ Микола Вихватенко став широко відомою особою, адже коментував встановлення пам’ятника Бендеру чи не всім провідним телеканалам (зауважимо — добірною українською мовою).

Студенти Миколи Тимофійовича ведуть ґрунтовні сторичні розвідки, й одним з основних джерел є архіви їхнього ж інституту.

Злочин лишатися українцем

З 1940–го по 1954–й (із невеличкою перервою на час окупації) у приміщенні колиш­ньої Маріїнської гімназії працював Старобільський учительський інститут. Потім у країні змінилася система підготовки педагогічних кадрів. У Слов’янську, на сусідній Донеччині, створили педагогічний інститут; архів і частина кадрів Учительського інституту перебралися туди. А десять років тому на цьому ж місці відкрився факультет Луганського педагогічного університету (сьогодні — Луганського національного університету ім. Т. Г. Шевченка). І архіви повернулися «додому».

Директор показав кілька томів, що лежали на його робочому столі: «Ось, приміром, «Книга наказів по Учительському інституту». Бачите, скільки закладок. Що цікавить студентів (це для їхніх наукових праць)? Когось зацікавило, які газети та журнали передплачував інститут. А ось, бачу, хтось зацікавився нашим колишнім викладачем Іваном Лук’яненком — це відомий на Луганщині український поет Іван Савич. Помер якихось вісім років тому».

Чи прискорили його смерть вісім років сталінських таборів — можна лише гадати, але як він туди потрапив, розповідає Вихватенко: «У 1942–му в Сальському степу — поранення в груди, полон. У полоні українці видають рукописний часопис «Україна». Він вміщує там вірш «Столиця», де захоплено пише про Київ, про Україну. НКВС його перевірила, провини його не довела; в 1946–му його демобілізовують, поновлюють звання. На лекцію Івана Савича викликали з Луганська стенографіста, щоб він за 150 рублів застенографував ту лекцію, яку потім відправляли в міністерство. А потім ішли накази про його націоналістичні погляди. Підстави: згадувалися такі терміни, як «український народ», «українська нація», «Україна». А в 1948–му просто звідси вночі забирають, відвозять до Львова, і — 25 років концтаборів. За націоналізм і посібництво німцям, от і за той самий вірш. У 1956–му повернувся...»

Мене вразив сам факт існування в німецькому концтаборі якоїсь специфічно української організації. Микола Тимофійович на уточнююче запитання поспішив запевнити, що про жодний націоналізм не йдеться — мовляв, так склалося: радянські офіцери українського походження просто трохи більше любили Україну, ніж великий і могутній Радянський Союз. Хоча, здається автору цих рядків, сталінські нишпорки в цьому питанні виявилися більш проникливими...

«Співоча ескадрилья» над Старобільськом

А згадане на початку село Половинкине, виявляється, зробило свій внесок не лише в українську поезію, а й у вітчизняний кінематограф. Пам’ятаєте, як герой Леоніда Бикова у його ж фільмі «У бій ідуть самі «старики» прискіпується до підлеглих:

— Як же ви не помітили? Ми сьогодні над моєю Україною билися!

— А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села...

— Е, ні! А повітря? — інше. А небо? — блакитніше. І земля зеленіша...

Задля об’єктивності: земля в той період, коли радянські війська після численних поразок і втрат вперше повернулися в Україну, не могла бути «зеленішою» — хіба що білішою. Або рожевою. Від крові. Бо в Старобільськ Червона армія увійшла в січні 1943–го. Тож літні однострої, в яких герої фільму вели вищенаведений діалог, можна вважати художнім вимислом. А от те, що одна з ескадрилій 5–го гвардійського авіаційного полку винищувачів базувалася на польовому аеродромі в Половинкиному — факт дійсний. Як і нотні знаки на фюзеляжах її літаків (їх, напевно, бачили й 13–річний Іван, і семирічна Надійка Світличні). Правда, намалювали їх ще до того, як машини потрапили в бойовий підрозділ — ескадрилью фронту подарував джаз–оркестр Леоніда Утьосова; ноти — то його «автограф». Зате «Смуглянку» льотчики справді співали.

Підтверджується й факт листування радянських винищувачів з «бубновими» німецькими асами у стилі «Запо­рожці пишуть листа султанові». І «обмін візитами» історія теж підтверджує.

Цікаво, що докопалися до всього цього школярі старобільської СШ №1 на чолі зі своїм директором Юрієм Кобиляцьким. Ще торік.

А цього року вони відзняли фільм на кілька годин: свідчення земляків, що пережили Голодомор. Не перевелися, виходить, українці, кому власна історія небайдужа...

Жертви пропаганди

Микола Вихватенко у жодному разі не є опозицією до правлячого в Луганській області режиму (який нині вимушений маскуватися в «біло–блакитні» політкольори). Але, мабуть, та його «дістали» невігластво та постійні провокації функціонерів. Принаймні він не став приховувати, звідки надійшла чергова вказівка.

«Валерій Голенко (голова Луганської обласної ради. — Авт.) у низці видань виступив з ініціативою встановити меморіальну дошку на будівлі колишнього Учительського інституту тим його випускникам, кого вбили на Західній Україні, — розповідає Вихватенко. —Мені, по–перше, хотілося б, аби поцікавились думкою господарів щодо цього, а по–друге... На сесії облради було назване єдине ім’я — Раїса Борзіло. А потім мені телефонують помічники голови: «У вас є ці документи?» А у вас вони є?! Тобто — зі слів якоїсь подруги... І все ж цей факт мене зацікавив. Бо я хочу підійти до проблеми як історик, а історик, на відміну від політика, завжди покладається на документи».

«Так, із 1946–го по 1949 рік більше сотні випускників Старобільського інституту направляли в Західну Україну, — свідчить Микола Вихватенко. — В основному — філологів. Математиків більше розподіляли в Луганську і Сталінську області. Ми ще тисячу разів переглянули архівні справи, що привезли зі Слов’янська, і знаємо імена всіх тих, хто поїхав на Захід. Так от, серед них немає жодної на прізвище Борзіло. Є схоже прізвище — Борзілова, звуть теж Раїса, але більше нічого про її долю не знаємо».

У старобільського історика є два листи. Тих студентів, що поїхали працювати в Західну Україну. Один — із Волині, другий — із Тернопільської області. Луганці описують своє життя на Західній Україні. Пишуть, що люди живуть багато. Майже в кожного є корови, свині, дуже багато картоплі. А це ж роки —1946—1948–й, коли в нас був голод. Пишуть, що немає клубів — а в нас вони вже були чи не в кожному селі. Зате люди часто ходять до церкви. Вельми доброзичливе ставлення до них місцевих жителів. Але пишуть, що іноді й важко їм доводиться, бо тамтешній люд свою історію знає як частину історії Польщі або Австро–Угорщини.

«Тому тепер наступний напрям наших пошуків — відкрити цю сторінку історії, відкрити її не для того, щоб вона роз’єднувала, а щоб об’єднувала», — каже Вихватенко.