Після кризи — у «Кремнієвій долині»!

В одній із бригад шахти «Бутовська» віднедавна працює португалець. Не те щоб зовсім португалець, можна сказати, навіть чистокровний українець, причому родом із Донбасу, але бригада називає його саме так. Ну працював чоловік на заробітках на самому заході Європи, але одним із перших став жертвою світової економічної кризи — повернувся назад і попросився під землю. Прийняли. За старою дружбою. Дали каску, «рятівник» і зарплату три тисячі гривень, як новачку. Якщо перерахувати на звичні для нього євро, виходить менше чотирьохсот. Втім і ціни на Донеччині нижчі, ніж біля далекого океану.

Чим вище зірка, тим ширше усмішка в шахтаря!

На «Бутовській» добувають енергетичне вугілля. Коксівне також є, воно дорожче і традиційно приносило хороші прибутки. Донедавна. Нині цей товар нікому не потрібен — металурги, які купували коксівне, зупинили виробництво. «З 22 серпня не продали жодної тонни», — констатує директор шахти Микола Лисенко. На розвіданих запасах «Бутовська» може працювати ще тридцять років, навіть якщо сталевари так і не відновлять обсяги: вигіднішого пального для теплових електростанцій немає. І, скоріше за все, не буде. А тридцять років — це, як–не–як, стабільність: на Донбасі, мабуть, улюблене слово.

Ні, мабуть, не слово, а спосіб мислення більшості населення, яке досі вважає себе робітничим класом. Реклама на бігбордах — не тільки торгові марки та політичні гасла, а й обличчя робітників. «Популяризуємо нашу марку і наших людей», — пояснює прес–секретар державного підприємства «Макіїввугілля» Віра Лященко. Щонайменше один придорожній щит макіївські шахтарі викупили і в Києві: на картинці замурзані гірники в касках із ліхтарями весело піднімаються на поверхню, телефон, назва підприємства — і все. На питання про сенс і віддачу від такої реклами розповідають про увагу до людей і престижність професії. З першого листопада на вуличній рекламі у Донецьку з’явилися Діди Морози та Снігуроньки разом із гірниками, які вже виконали річний план. Така традиція. А ще: якщо копальня справно виконує планові завдання, на копрі — найвищій точці — вмикають ліхтар у вигляді п’ятикутної зірки. «Запалити зірку на копрі» — значить показати на весь горизонт: підприємство на плаву. А робітники–ударники мають пишатися перед відстаючими колегами, демонструючи п’ятикутним сяйвом, як добре вони трудяться. Враження, що ти потрапив років на 20 назад, не покидає ні на секунду.

У донецькій промисловій глибинці — термінологія, яку в більшості українських регіонів вже давно забули: «робітнича династія», «ударна праця», звертання «товариші», за накритими столами цитують Леніна і досі сварять Горбачова за його перебудову. Тут шанують міцну руку, виховання через колектив, «єдіноначаліє» та дуже цінують маленькі радості життя, як от «Шахтарські бали», що їх наприкінці року влаштовує начальство для себе і передовиків виробництва. Нововведення викликають спротив. Урядова ідея приватизації шахт тут, м’яко кажучи, не подобається. «Ми на це не підемо. Почнеться скорочення штатів, а ми ж не можемо виштовхнути на вулицю своїх друзів, — каже головний інженер «Бутовської» Віктор Мотуз. — Багато гірників уже мали досвід праці «на господаря» — і повернулися до нас: там не платять. Інвестору треба пропонувати складні шахти».

Дуже негативно сприймають й ініціативу погодинної оплати праці, що її як експеримент — під шаленим тиском з Києва — ще з літа почали впроваджувати на деяких копальнях. «Ми до цього не готові, — рішуче заперечує директор Лисенко. — Ось коли перед воротами буде стояти черга з охочих трудитися під землею, тоді, може, й спробуємо. Якщо хтось погано працюватиме, звільнимо його й візьмемо іншого. А без цього... Шахта, та що там шахта, ціла галузь може зупинитися — зовсім вугілля не добуватимуть».

А як же з безпекою? — запитуємо у нього. — Бо ж головне, для чого «погодинку» запроваджують, — аби зменшити кількість нещасних випадків під землею. Ви згодні, що після реформи аварій поменшає?

— Безпека у нас на рівні. Ви ж не думайте, ми не посилаємо людей не смерть.

...Затемна автобус повільно намацував дорогу назад: вузенькі вулиці, приземисті хатини, мінімум вуличного освітлення, поодинокі перехожі у «фірмових» спортивних штанах з пумою та орлом. «А заробляють на хороших шахтах непогано. Якщо виконуєш план, то шість, сім, вісім тисяч гривень щомісяця», — розповідали місцеві.

Донбас: перезавантаження

Центральна вулиця Артема в обласному центрі — це вже зовсім інший Донбас: з ультрасучасними будівлями, яскравим неоном, розкішними готелями, вишколеною обслугою, претензійними бутіками та космічними в них цінами, аж ніяк не меншими, ніж у столиці. Саме на такий Донбас роблять ставку тутешні олігархи та місцева влада. «Так, як ми вели бізнес раніше, нині вже працювати не можна», — не приховує голова Донецької облради Анатолій Близнюк. «Батьки» регіону пояснили: вони знають, що ідеологія старопромислового регіону вже давно вичерпала себе. Ці люди накопичили достатньо грошей і розуміють, що настав час витрачати їх розумно. Причому старий добрий варіант — викачати гроші з шахт і перекинути їх в офшор — виявляється, далеко не єдиний.

Донецький бізнес вже давно мріє інтегруватися в розвинений Захід та не менш розвинений Схід. Власне кажучи, він це вже робить. «СКМ», компанія Рината Ахметова, «ІСД», власність Сергія Тарути, — два кити індустріального Донбасу, інвестують, поглинають, приєднують навіть у США. Але як би успішно не працювалося там, цілком очевидно, що гроші можна заробляти й удома. Міжнародний інвестиційний саміт, який нещодавно відбувся в Донецьку і який обіцяли зробити щорічним, мав показати Донбас світу. І світ — пересічному Донбасу. А також зробити екшн «у піку» Львівському економічному форуму і змістити акцент із заходу на схід України.

Задумували форум ще до кризи, а коли вона почалася і сильно зачепила регіон, то вирішили не скасовувати і нічого не змінювати. Ну хіба що пан Тарута цілковито зігнорував представницьке зібрання — і особисто не став на трибуну поряд із Віктором Ющенком та Ринатом Ахметовим, і участь підлеглих звів до мінімуму. Аби не мусувати на публіці невигідну нині металургійну тему.

Іншим планам саміту криза не перешкодила, можна навіть сказати, допомогла, оскільки чітко розставила крапки над «і»: економіка стагнує, ми входимо в інший світ, але криза — це не катастрофа.

«Ми станемо свідками уповільнення бізнесу, — розповідає керуючий партнер компанії «Ернст енд Янг» Олексій Кредісов. — Венчурні інвестиції, коли капітал приходив в Україну, купував об’єкти, збільшував їхню вартість, а потім продавав — практично припиняться. Замість них з’являться стратеги — але на довгий час. Свого часу венчури витісняли стратегів із ринку, вони були агресивніші, пропонували більше коштів. Таким чином, свого часу український бізнес переоцінили: до власників бізнесу стояла черга покупців. Нині кількість грошей зменшилася, але їхня якість значно зросла. Інвестор, який прийде до нас, малоймовірно, що принесе свої кошти в інфраструктурні об’єкти — мости, дороги, залізниці, готелі. Тож до Євро–2012 на нього розраховувати не варто. Радше за все, це будуть малі і середні інвестиції — близько 200 мільйонів доларів кожна».

Гроші роблять імідж, імідж робить гроші

Змінити економічну структуру регіону — з виробництва товарів на виробництво послуг — завдання правильне. Важко сказати, наскільки реальне, але це — шлях, яким ідуть США, Японія, Євросоюз. Місцева влада дуже хотіла б досягти схожого результату — таке собі постіндустріальне суспільство обласного масштабу. Великою мірою, це усвідомлена необхідність. Скажімо, на шахтах, попри всю радянську патетику та оптимізм керівництва, накопичилося понад два мільйони тонн вугілля, борги із зарплати перевищують 153 мільйони гривень. До кінця року для покриття дефіциту треба затратити 730 мільйонів гривень. І це лише квіточки. Адже державні шахти пропонують металургам вугілля за 175 доларів за тонну, у той час як російське на кордоні обійдеться щонайбільше в 130. І це лише один штрих, металургів ми виносимо за дужки.

Тож не дивно, що словосполучення «Кремнієва долина» стосовно Донецького регіону на саміті лунало не раз — на тлі висновку, що після спаду в економіці завжди йде підйом. Як це не дивно, стверджують експерти, зокрема голова ради директорів групи «Альтера Фінанс» Михайло Жернов, якою б не були тут індустріальна архаїка та соціальні проблеми, сказане — не така вже й фантастика. Донбас має низку об’єктивних плюсів: фінансовий і людський ресурс з явним переважанням міського населення (90%. — Авт.), авторитарно–кланову систему управління, яка дозволяє швидко затверджувати рішення, а також схильність інвесторів працювати або на ринках, що розвиваються, або там, де вони мають конкурентну перевагу. Обидві тези — про нас. Серед мінусів — нестача кваліфікованих кадрів, нерівномірність доходів населення та високий рівень корупції.

А ТИМ ЧАСОМ...

Пробоїну заткнемо пачками банкнот!

Узявши на озброєння тезу, що правильно вкладені кошти рано чи пізно приносять прибуток, тут споруджують інфраструктурні об’єкти, які не матимуть конкурентів на батьківщині. І це в майбутньому, вважають автори ідеї, дозволить диктувати умови. Так, донецький стадіон, який урочисто відкриють влітку наступного року (тільки один штрих: режисер Девід Голдберг — людина, яка готувала церемонію відкриття двох Олімпіад.), один із найкращих в Європі, прийматиме не тільки Євро–2012, а й юнацьке Євро–2009 і, не виключено, фінал Ліги чемпіонів. Заявку донеччан УЄФА вже розглядає. Паралельно завершується реконструкція обласного аеропорту: збудують не лише новий аеровокзал і втруть носа столиці, а й капітально модернізують злітно–посадкову смугу — вона буде досконалішою, ніж у Борисполі — яка, до речі, є однією з найкращих у Європі. У перспективі спробують перетворити місцеві донецькі повітряні ворота на хаб (транзитний аеропорт.), якщо цього так довго не вдається зробити Борисполю. Паралельно зводять сучасний, суто футбольний стадіон у Макіївці, резервний аеропорт в Краматорську. Плюс щонайменше дві футбольні команди, у які вкладають великі гроші — для іміджу.

Щоправда, з високими технологіями та науковою школою — необхідними атрибутами для створення «Кремнієвої долини» — тут наразі не складається. «Цей регіон завжди підживлювали свої ж регіональні гроші», — каже Олексій Кредісов. Якщо ж ресурси дозволятимуть, і вкладання в економіку може принести матеріальні дивіденди у розумній перспективі, велика наука може оперативно одержати донецьку прописку. Рішення ж залежить від однієї, ну щонайбільше двох–трьох, людей. А відсутність «зайвих» дискусій завжди прискорює справу.

...Типове донбаське селище, що нині складається з шахти, приземлених малоповерхівок для «робітничого класу», часто — збагачувальної фабрики з неприємним на запах сховищем отруйних відходів («хвостосховищем») та колонією загального режиму із відповідним контингентом у навколишніх кварталах, готується змінити профіль діяльності. Не факт, що на териконах приживуться найкращі уми та високі технології, але їхній досвід може бути цікавим. Хоча би для шахтарів із «Бутовської».