Краще з ведмедями, ніж зі шляхтою
Чи прийшли засновники Липовиці (перша письмова згадка про село датується 1592 роком) сюди вправними решетарями, чи набули цього вміння, ставши горянами, краєзнавці достеменно не з’ясували. Проте ні в кого немає сумнівів, що тутешні першопоселенці були людьми гордими, бо свідомо заглиблювалися далеко в карпатські ліси, тікаючи з рівнинних земель від підневільної праці. По сусідству з численними вовками і ведмедями (їхні нащадки і тепер часто завдають горянам збитків) було жити затишніше, ніж під боком у бундючної шляхти. А коли й сюди пробралося ненависне панство, то відразу відчуло на собі бунтарський дух новоявлених горян. Документально підтверджено, що в 1672 році липовчани підпалили панський будинок й усмиряти їх прибув спеціальний каральний загін польського війська.
Окрім непокірної вдачі, тутешні першопроходці, вочевидь, мали добре чуття ландшафтної краси, оскільки місце для майбутнього поселення обрали дуже вдало, отаборившись у долині стрімкої Чечви, як стверджують народні перекази, під крислатими липами — звідси й назва села. Сюди від розташованого за 30 кілометрів на північ райцентрівського Рожнятова можна потрапити лише однією дорогою, вимощеною втрамбованим камінням, землею і залишками старого асфальту. Шумахерам тут розвернутися ніде: попри суцільні вибоїни узбіччям ризикований тракт час від часу торкається обривистого берега Чечви. Хоча дороги в нас погані, зате люди, хваляться липівчани, дуже добрі й гостинні.
Раритетне решето зубної роботи
Розташована на висоті 750 і вище метрів над рівнем моря, Липовиця — класичне карпатське село, в якому обійстя горнуться одне до одного лише вздовж центральної вулиці. В інших місцях вони незалежно розсідаються по пагорбах, і їхнім господарям уранці зазвичай треба добре крикнути, щоб привітатися із сусідом. Хати переважно дерев’яні, хоча в останні роки з’явилося чимало кам’яниць, зокрема й модерних. Щоправда, їх на традиційних народних ремеслах не збудуєш, «довші» асигнації доводиться заробляти на лісоповалах Сибіру, новобудовах Москви, Києва чи Лісабону. Хоча й сита–решета не підводять — на них завжди можна вторгувати свіжу копійку. Підсобні промисли в малоземельному селі з чималою кількістю населення не забороняли навіть адепти соціалістичної системи господарювання, котрі зневажливо ставилися до приватної власності й індивідуального заробітку. А куди було діватися? Спеціалізований на тваринництві колгосп «Карпати» радянська влада організувала тут після війни на сміх курям — корми для відгодівлі свиней та великої рогатої худоби в Липовицю возили за десятки кілометрів. Про рентабельність годі було й думати, тому наприкінці перебудови колгосп упокоївся тихо і непомітно. А ось промисли вижили.
Найстаріше липовецьке решето, зроблене в класичному стилі — без єдиного цвяшка і краплини клею, зберігається в шкільному музеї. Скільки йому років, ніхто не знає. Кажуть, понад століття. «Тепер на дерев’яний обруч натягують капронову сітчатку, — розповідає вчителька Марта Андрейків, — а раніше все робилося тільки з дерева. Зубами дерли личчя і переплітали його, утворюючи досить точні квадратні отвори, через які господині відсівали полову від зерен. На початку двадцятих років минулого століття на нашій околиці організували невелику решетарську майстерню і прийомний пункт, куди односельчани зносили свої вироби. Звідти їх поширювали по різних регіонах Польщі та далі за кордон».
Хоча технологія виробництва сит і решіт у Липовиці з плином часу змінилася мало, проте в селі залишився лише один професіонал — дід Іван, який уміє дерти личчя по–старосвітському. Щоправда, майстер–класи не влаштовує, бо і зубів у його роті поменшало, й охочих наслідувати дідів приклад немає: на дворі ж бо — ХХІ століття.
Усім бажаючим — по ситу
Нові часи, перефразовуючи класика, прагнуть якщо не нового решета, то принаймні нового маркетингу. Тепер липовчани для різних територій виготовляють продукцію різних типів і розмірів: дрібносітчасті вироби — для всіх, хто має справу з пшеничним чи житнім борошном; сита з більшими отворами — для гуцулів і молдаван, котрі жити не можуть без бануша й мамалиги; для тернополян і подолян — решета, придатні для калібрування круп і навіть квасолі. Специфічний товар, навдивовижу, має стійкий попит. «Як правило, односельчани везуть сита і решета в Косів і здають оптовикам, — стверджує сільський голова Ярослав Горблянський. — Хоча дорога туди далека — цілих двісті кілометрів, але проблем зі збутом немає жодних. Звідти наші вироби розходяться по всьому світу. Чув, що навіть в Африку потрапляють. У Китай — то знаю точно».
Решетарство у Липовиці — заняття потомственне. Якщо батько умів це робити, то обов’язково навчав сина, син — свого сина, і так ремесло передавалося з покоління в покоління. Для бажаючих започаткувати нову сімейну традицію у місцевій школі організували гурток, яким керує Ярослав Дранчук.
Коли ми завернули на перше–ліпше обійстя, в тилу стодоли якого мелодійно видзенькувала сокира, то угледіли 15–річного Василя Бубнюка. Хлопець вправно рубав на дрова сухі букові ковбанці. Батько з матір’ю подалися в ліс, а Василько охоче поділився секретами продукування сит. І хоча в цій делікатній справі він не має досвіду, проте знає, як їх робив ще дід Іван. «Якщо є заготовки, — показує хлопець із десяток готових виробів, — то в умілих руках, як у мого батька, сито набуває довершеності хвилин за п’ятнадцять. Але перед тим сиру смерекову деревину треба попиляти на дощечки, вигнути на спеціальному верстаті й висушити. За майстерню може слугувати звичайна дровітня».
Така технологічна простота посприяла масовості — цим ремеслом на хліб заробляє кожна друга липовецька родина. За словами Ярослава Горблянського, липовчани в домашніх умовах протягом лише одного тижня у пік сезону виробляють понад 15 тисяч до геніального простих, але й тепер незамінних у господарстві пристроїв для просівання борошна і круп. І це, як не крути, — єдиний вид вітчизняної продукції, з яким не спромоглася конкурувати навіть всюдисуща китайська економіка.