Мирослав Маринович: Господь підтримує гнаних за правду. Але не вічно

«Нинішня економічна криза має моральну основу. Про це говорять багато фінансистів, — каже Мирослав Маринович. — Ця криза вчергове нагадує людству, що слід жити за Божими законами. Чи люд­ство прислухається? Але це добрий момент, щоб кожному з нас осмислити власні моральні засади».

Розмовляємо з паном Мирославом у людному фойє київського Кінопалацу перед презентацією збірника «Соціяльно зорієнтовані документи Української греко–католицької церкви: 1989—2008», де є відповіді церкви на запити суспільства упродовж майже десяти років. Ті відповіді почула незначна частина громадян, переважно парафіяльні священики. Можливо, завдяки цій книзі про християнський досвід вирішення суспільних проблем дізнаються політики, громадські лідери, журналісти і соціальні працівники. Між світським і духовним вималюється делікатний неофіційний місток. Владна верхівка почне сприймати церкву не лише як «будівлю для запалювання свічок», а й як суспільну установу, що має тисячолітній досвід втішення страждаючих, зцілення недужих, освіти талановитих. І яка привносить у соціум давно забутий стан — душевний спокій.

«Сьогодні збрешемо двадцять разів, завтра — дев’ятнадцять»

— Пане Мирославе, чи багато українських політиків та підприємців сьогодні розуміють мову християнства?

— Не впевнений. Якою є типова реакція світу практичного — бізнесового, банківського — на формулу «треба жити за Божими законами?». Переважно така: «Це не для нас! Хай це буде на недільній проповіді, а ми хочемо жити реальним життям». Деякі висновки щодо нинішньої фінансової кризи змушують глянути на проблему ширше. В одній зі статей говориться, що на Заході якийсь час неадекватними були ціни на нерухомість. У нас вони також неадекватні. Вдалося накрутити ціни, деякий час це працювало. І раптом — обвал. Втратили всі, все суспільство.

Моральний занепад знецінює цінності, люди перестають вірити у слова. Відповідь на цю проблему християнина — це жертва. Вона приковує увагу інших. Люди починають розуміти: якщо людина жертвує собою, своїми інтересами, значить, за її словами стоїть правда. Але чи можна зрозуміти жертву в секулярному світі? Навіщо жертвувати, якщо все можна розпланувати у якийсь партійний, адміністративний спосіб...

— Але ж це не дає виходу...

— У тому й річ. Люди це вже збагнули, але ще не знають, як прийти до чогось іншого. Вони, переважно, не знайомі з термінологією Церкви. Не можна постановити партійним чи державним актом: від сьогодні ми будемо морально одужувати. В одній статті я зіронізував: сьогодні ми збрешемо двадцять разів, завтра — дев’ятнадцять, післязавтра — вісімнадцять. Одужання, насправді, має настати водночас, людина має переродитися, змінити себе.

«Християни були фарисеями»

— Наскільки криза у світському житті може дати поштовх до оновлення самого християнства?

— Воно оновлюється лише в плані відновлення первісної чистоти, правди. Коли людина іде на жертву, від неї відпадає все шумовиння, нанесене оточенням, обставинами. Вона опиняється сам на сам із правдою. І в цьому є вічне оновлення Духа.

— Тобто не обов’язково повертатися до хусток, якихось особливостей минулих століть?..

— Абсолютно! У певну епоху ті речі можуть змінитися. Не в них суть, а в тому, що для нас по–іншому починають звучати слова, які ми чуємо ледь не в кожній проповіді: люби ближнього свого, будь чесним. Адже люди переважно не хочуть жити згідно з цими принципами. Але в якийсь час раптом ніби побачать ікону, з якої знято оклад. Віра, правда оголюються і стають автентичними, чистими.

Християнство поставало на ідеї відновити юдаїзм — повернути головну правду вірі вибраного народу, до якого прийшов Ісус. Так само та правда повертається до християнства. На мою думку, в Євангелії немає жодного докору щодо фарисеїв, який християни не могли б застосувати до самих себе. І тому перед нами стоїть потреба духовного оновлення.

«Добро і зло по різні боки барикад»

— Коли ви відчули, що нинішня політична криза — це наслідок кризи моральної?

— Перед Помаранчевою революцією. Це був момент, коли отруїли Ющенка. Доти проблема виглядала суто політичною. Коли ж люди прочитали в цьому жертву, ситуація змінилася, проблема стала моральною. Добро і зло стали по різні боки барикад. Сьогодні складніша ситуація, бо в нас немає політичної сили, яка виконувала б роль добра. Висновок, який зробило суспільство: усі винні. Політики чубляться. У самому факті цього є (Краще сказати так: «І найбільше зло для України полягає сьогодні в самому факті того конфлікту»).

— Ніхто не хоче піти на жертву?..

— Власне кажучи, кожен з них може сказати, що йде на вели–ику жертву. Насправді вся країна розуміє, що кожен показує пальцем на іншого. Якщо всі знають, що кожна з політичних сил несе частку вини, чому ж немає покаяння, готовності взяти відповідальність за свою частку і простягнути руку іншому? Кожен ніби несинхронно і робить такий крок. Але інша сторона в той момент до цього не готова. Це є типовий показник духовної та моральної невиробленості. Ці люди не набули досвіду, який має кожен монах, молячись у камері... ой, вибачте (сміється), у келії...

— А ви у камері молилися?

— Молився. Не можу сказати, що це була систематична словесна молитва. Це був дивовижний стан душі. Часом надзвичайно пронизливий — відчувалася присутність Бога біля мене. Я це усвідомив пізніше, коли втратив те, що в мене було. Коли я приїхав додому після табору і заслання, то раптом відчув якийсь душевний неспокій. Було не так комфортно, як раніше. Я почав аналізувати цей стан і зрозумів причину. Певний час невинно засуджений в’язень ілюструє собою слова «Блаженні гнані за правду». Я не усвідомлював, що Господь давав мені блаженство. Я до нього звик. Він давав мені відчуття, що кожен мій день виправданий і має сенс. Бо я караюся невинно. А коли я вийшов із неволі, то вже треба було «заробляти» на це відчуття, робити добрі справи. Господь підтримує тих, хто гнаний за правду. Але це не триває вічно. Це не означає, що навколо тебе тепер постійно буде ореол слави і ти по тій славі плистимеш по життю...

«Потрібно тренувати себе...»

— Так сталося з Майданом...

— Саме так! Це важливі речі, які слід духовно осмислювати. Потрібно тренувати себе.

— Чи вистачає у нас богословів, які спонукали б суспільство думати над цими питаннями?

— Думаю, що вони є. Але ще не мають відчуття місії, що духовні знання потрібно передавати суспільству. Я переконаний, що монахи знають ці правила. Не важливо, якої конфесії. Церква зберегла ті знання, вона тисячоліттями накопичувала духовний досвід. Як його тепер зробити доступним, повернути людям? Потрібні місіонери у найширшому розумінні цього слова. Слід допомагати людині зрозуміти, що жертва, страждання не завжди йдуть на шкоду людині, а дуже часто — на її благо. Це дар від небес, щоб на його основі духовно зрости. Якщо людина це прийме, то перестане тривожитися, сприймати сигнали долі як удари. Це «терра інкогніто» для багатьох людей сьогодні, вони зовсім не думають про це.

Усі ці закономірності можна проілюструвати й на інших випадках. Одну нашу студентку збив водій авто. Він підійшов до неї і каже: «Будеш подавати в суд — я тебе знищу». Жахливо? Що стоїть за цим кроком? Небажання бути покараним за свій злочин і страждати. Виявляється, можна купити комфортне життя або новим злочином змусити людей не перешкоджати собі «жити красиво». Але той водій навіть не здогадується, яку чорноту засіває у своїй душі, і як це відгукнеться на його дітях. Це означає, що величезний досвід Церкви не засвоєний суспільством.

— Чи є в цьому провина Церкви?

— І так, і ні. Голос Церкви сьогодні звучить не понад суспільством, як колись. Сьогодні в какофонії «інформаційного суспільства» Церкву почути важко. І треба вміти вирізнити голос Церкви, налаштувати свою душу так, щоб вона відрезонувала на нього. Люди мають шукати цей шлях. А Церква, звісно, повинна йти назустріч. Сьогодні ситуація далека від бажаної. Не переживайте: у майбутньому легше не буде (усміхається). Інформаційна лавина не зменшиться. Але один момент у мене вселяє надію. Пригадаймо: мова літургії — діалогічна. Церква, священик озвучують якусь правду, і спільнота в церкві відразу відгукується на неї. Сучасний світ так само стає діалогічним. Цифрова апаратура, телебачення, мобільні телефони роблять можливим діалог. Це шанс для Церкви, який вона повинна усвідомити, щоб доносити правду.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослав Маринович народився у селі Комаровичі на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1974–го — у Києві. У листопаді 1976 року стає членом–засновником Української гельсінської групи. Заарештований у квітні 1977 року, звинувачений у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. 1978–го Мариновича засуджено до максимального терміну ув’язнення — сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. Відбував покарання у Пермському таборі ВС–389/36. Брав участь у багатьох правозахисних акціях, тримав голодівки протесту, в тому числі й 20–добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав біля 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор).

Повернувся в Україну в березні 1987–го. 1990 року опубліковано працю Мариновича «Євангеліє від юродивого», написану в таборі. Далі вийшли друком книги «Україна на полях Святого Письма», «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю», «Українська ідея і християнство».

Мирослав Маринович — лауреат премії журналу «Сучасність» (1993), відзнаки ім. Валерія Марченка (1995), державного ордена України «За мужність» 1–го ступеня (2006) і кавалерського хреста ордена Польщі «За заслуги» (2006). Учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій із прав людини і релігієзнавства. Понад десять років очолював Інститут релігії і суспільства Українського католицького університету, нині — його віце–президент.