Лідія Вовкун: Прийшов час інтелектуальних акторів, які шукають свою тему

З акторкою київського Молодого театру, заслуженою артисткою України, дружиною міністра культури і туризму Лідією Вовкун ми зустрілися невдовзі після святкування її ювілею, «коли відчуває себе душа — Імператрицею». Говоримо про початок її творчого шляху, про навчання в театральному інституті імені Карпенка–Карого, про народження сина, в якого зараз уже є свій маленький хлопчик, про призначення в Чернівці, про роботу в театрі імені Кобилянської, про переїзд до Києва... Але про мистецтво говорити цікавіше, ніж про справи родинні, тож значно більше часу приділяємо новій прем’єрі Молодого театру — моноспектаклю «Емілі» за п’єсою американського драматурга Льюїса.

«Моноспектакль — це монолог самотньої особи»

— Пані Лідіє, ви свідомо хотіли зіграти саме моноспектакль?

— Так, я відчула, що як акторка я дозріла до моноспектаклю. Більше того, в мені визріла потреба говорити монологом. Почала шукати потрібний мені сценічний матеріал, перебрала декілька варіантів, але зупинилася саме на «Емілі».

— Але ж у вас зовсім інше життя. У вас родина, цікава робота, визнання. Я бачила вас у ролі незрівнянної Гедди Габлер, блискучої гарної жінки, і швидше ідентифікую вас із Геддою, а не з Емілі. А як ви могли увійти в роль цієї дуже обдарованої жінки, але — дивачки?

— У якомусь сенсі всі ми одинаки в цьому світі, всі ми дуже самотні. Моноспектакль — це монолог самотньої особи, її внутрішньої сутності. Мене дуже привабила її доля, не тільки її поезія. Я почала розуміти її страждання, її платонічні, проте неймовірно сильні закоханості. Розуміла, що вона страждала, бо хотіла визнання, страждала від того, що її поезії майже не друкували, бо не відповідали тодішнім вимогам до віршів. В Емілі я побачила водночас і сильну людину, і смиренне прийняття долі, на яке спроможні, знов–таки, тільки дуже сильні особистості. Поступово мені стало цікаво говорити текстами Емілі Дікінсон, цієї жінки, яка на сторіччя випередила свій час.

— А сьогодні вона стала класиком американської літератури, займає дуже почесне місце в пантеоні американської, та й світової поезії.

— Так, Емілі випередила свій час не тільки стилістикою своїх поезій, а й своєю долею. Адже в ті роки жіноча самотність сприймалася як нещастя. А Емілі вже тоді, в позаминулому сторіччі, зуміла в моноспектаклі свого життя зіграти усамітнення не як лихо, а як привілей, і навіть як якесь месіанство. Я певна, Емілі відчувала своє призначення, і тому не схотіла звичайного життя жінки тих часів.

— Тобто ви вважаєте, в Емілі Дікінсон був містичний досвід?

— Звичайно! У неї були візії, можливо, вона чула пророчі голоси, все це відчувається в її поезіях. Тому вона й не вірила у клерикального бога, бо в неї був свій Бог. Вона ніколи не виїздила зі свого будинку в Амхерсті й, одначе, в якомусь сенсі, побачила весь світ! І то був не книжний досвід, а справді містичний. То була та віра, коли зникає будь–який страх.

—  І їй пощастило, що батько не видав її заміж і не відпровадив до психіатричної лікарні...

— Батько Емілі був дуже освіченою людиною. Він був відомим політиком і юристом, конгресменом США. Він не читав її віршів, але інтуїтивно відчував, що його дочка — не просто дурненька, що вона незвичайна жінка. І цю незвичайну жінку мені дуже захотілося зіграти. Зіграти без жодної фальшивої ноти.

Жіноча команда

— І у вас це вийшло. Але ж для цього було потрібно не лише бажання, а, наскільки я розумію, творчий колектив, хоча роль у п’єсі лише одна.

— Так, я звернулася до художнього керівника театру Станіслава Мойсеєва з проханням бути режисером спектаклю, але він був дуже зайнятий і порадив мені пошукати іншого режисера. У національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса я побачила моновиставу «Кола Айсі» за п’єсою Лідії Чупіс «Танці Гончарного круга». Лідія Чупіс — то була дуже дивна й дуже обдарована жінка, яка загинула за трагічних обставин у 1996 році — якийсь нелюд убив її за якусь дрібницю. Роль Айседори Дункан там виконувала Олена Сікорська, а режисером–постановником проекту була Олена Шапаренко. Я й звернулася до неї, щоб вона стала постановницею «Емілі». Так почалася наша співпраця. Все склалося якнайкраще. Якщо додати до цього ще й те, що музику до Емілі написала Леся Тельнюк, художником–постановником є Лариса Чернова, а пластику поставила Таміла Петрощук, то ми маємо чудовий жіночий творчий колектив.

— Тобто у випадку «Емілі» жінки цілком упоралися без чоловіків?

— Не тільки у випадку «Емілі»! Зараз є кілька жіночих театральних колективів, де потужно лунають жіночі голоси! Це і моноспектаклі Галі Стефанової, і «Театр у кошику» Лідії Данильчук... Та все одно театрів мало. Адже актор не може бути сам по собі. Актор — заручник театру. В театральній столиці колишнього СРСР Москві театрів настільки багато, що актори легко можуть переходити з одного театру до іншого. У Києві цього наразі нема.

— Мені не раз доводилося чути, що актор — то лише виконавець режисерського проекту...

— Зараз така ситуація вже змінюється. З’явилися актори й акторки, які хочуть і здатні внести у спектакль щось своє. І не лише хочуть і здатні, а й можуть і роблять це! Зараз прийшов час інтелектуальних акторів, які шукають свою тему. Режисери вже тепер навіть трохи бояться тих, хто є не тільки талановитими акторами, а й яскравими особистостями.

— Отже, вам би хотілося створити щось на кшталт жіночого монотеатру, де ви б могли втілювати власні проекти?

— Це не зовсім так. Ми не повинні відокремлюватися від чоловіків, протиставляти себе їм. Треба шукати шляхи порозуміння, хоча вже на інших засадах. Адже в Києві зараз постійно виникають товариства жінок, які поєдналися саме через мистецтво. Це важливий етап творчого зростання, коли дуже плідним є той підхід, коли ти робиш саме те, що тобі на цей момент хочеться, шукаючи свою унікальну творчу дорогу. Це не легкий шлях, на ньому багато чим жертвуєш, але недаремно кажуть, що там знаходиш або правду, або щастя. Творчі особистості шукають все–таки правду. Але... ніхто не знає кінця історії. Ніхто не знає, що там, у самому кінці.

— Бо його, зрештою, немає...

— Так! Головне — не втрачати віри.

— Ви продовжуєте працювати в Молодому театрі та грати в спектаклях, де задіяно багато дійових осіб. Один із найкращих спектаклів в репертуарі театру — це «Гедда Габлер» Генріка Ібсена. Це взагалі одна з найзагадковіших п’єс світового театру, яка не сходить зі сцен світу. А чи знаєте ви, чому покінчила життя самогубством Гедда Габлер?

— Якщо дивитися на її проблему метафізично, а не по–житейськи, то моя героїня не є жертвою. Вона шукає свою правду в цьому житті, і йде з нього, коли розуміє, що виконала в ньому свою місію, вже більше нічого не зможе зробити... Ви казали, що це одна з найзагадковіших п’єс. Ви дивилися цей спектакль досить давно. А останнім часом він грається вже не так загадково. Все стає більшою мірою зрозумілим. Головне не зупинятися на досягненому, весь час вдосконалюватися.

— І ще один яскравий спектакль, в якому ви граєте, це спектакль про королев, «Марія Стюарт» за п’єсою Шиллера, де ви граєте Єлизавету. І що цікаво, традиційно «позитивною» є Марія Стюарт...

— У даному випадку позитивне й негативне є відносним. Єлизавета була дівою, Марія мала безліч романів, і в тому полягала вся сутність тої жінки. То ж невідомо, навіщо їй була потрібна ще й влада. Що б вона могла дати державі, якби отримала ту владу, якої так прагнула?

Хотіла б зіграти «Берестечко»

— Я пам’ятаю, як бачила вас на вечорі буковинської поетеси Віри Кайгородської, і ви прочитали кілька її віршів...

— У Чернівцях я пропрацювала 16 років відразу по закінченні Київського театрального інституту, звичайно ж, у мене там лишилося багато дружніх зв’язків. Буковина — то дуже енергетична земля, яка творчо наснажує й не відпускає. Я багато років пропрацювала в театрі Ольги Кобилянської. Звичайно ж, не всі зіграні ролі були потрібними...

— Ви хочете сказати, що і у вас були прохідні, нецікаві ролі?

— Були такі, які дуже мало дали моєму особистому вдосконаленню як акторки і як людини. Але й там були яскраві ролі, яскраві спектаклі. Очевидно, найбільше моє досягнення на Буковині — це поетична композиція за віршами Ліни Костенко «Моя любове, я перед тобою». Режисером–постановником цього спектаклю був мій чоловік Василь Вовкун. Ми багато возили цей спектакль по Україні. Сама Ліна Костенко приходила на спектакль. Потім вона сказала, що не читатиме своїх віршів сама по тому, як їх прочитала я...

— Я пригадую, Ліна Костенко на одному з нечисленних своїх творчих вечорів згадувала ваше ім’я...

— Правда? Це дуже приємно чути. Я б дуже хотіла зробити й спектакль по «Марусі Чурай», та й навіть по «Берестечку», але в «Берестечку» авторка хотіла б чути чоловічий голос. А мені дуже хочеться знайти той формат, щоб найповніше звучав мій жіночий голос.

— Отже, ми з вами знову повертаємося до того, із чого почали, до теми моноспектаклів, до теми самоти видатної творчої жінки...

— До тієї ж Емілі, яка випередила свій час. Десь така сама доля самітниці була й в Ольги Кобилянської. Зараз дуже багато самотніх, а вірніше — самодостатніх, творчих жінок, які дуже плідно працюють у мистецтві. n