Пам’яті не буває «взагалі»
Пропонований читачам «УМ» текст літератора, журналіста, перекладача, лауреата цьогорічної Шевченківської премії Ігоря Качуровського з Мюнхена «Спогад про Малу Виску» посяде особливе місце з–поміж різних текстів у переддень 75–х роковин Голодомору. Не через те, що його автор — талановитий письменник та журналіст, відомий переважно як «голос» на хвилях української редакції радіо «Свобода» в Мюнхені. А й тому, що це спогади людини, яка бачила страшний Голод на власні очі.
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року на Чернігівщині, в місті Ніжин у родині юриста, випускника Київського університету, що певний час обіймав посаду державного секретаря Української Центральної Ради. Дитинство Качуровського пов’язане з нині відомим усій Україні селищем Крути, де родина мала невеличкий маєток. Та прихід радянської влади вніс неспокій у розмірене життя — раз по раз родина переїздить. Урешті оселяються у Курську, де Качуровський закінчив школу та вступив до педінституту. Навчання перервала війна. Пізнього літа 1943 року родина перебирається на Захід. Понад 20 років (1968 — 1990) Ігор Качуровський працює журналістом. Як докторант Українського вільного університету /УВУ/ захищає дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» /1973/. З 1974 року викладав в УВУ курси теорії літератури та історії новітньої літератури. Донині мешкає у Мюнхені.
Цей текст — ще один штрих, ще один месидж до того загального поняття, яке нині всі ми в Україні, а за нами і світ, артикулюємо як Голодомор. Попри всезростаючу кількість публікацій про Голодомор, ми не маємо загального мартирологу жертв, без якого вшанування пам’яті перетворюється на «вшанування статистичних даних». Спогади тих, хто вижив у страшні часи Голодомору, є стежкою, що пов’язує нас із «мертвими і ненародженими». Вони не дозволяють забути, а відтак дати шанс на повторення трагедії. Змушують бути відповідальними перед минулим, перед пам’яттю про нього.