Довідка про грабунок
«Для нас у колгоспі був вічний голодомор», — ці слова бабусі з Житомирщини вразили як прозріння. Трохи соромно було записувати від її покоління спогади про голод, нагадувати про пережитий біль. Цей біль досі тисне. Убогі хати без «зручностей», невеличкі городи, струджені «на панщині» руки. Це — жертви Голодомору, які вижили. Ніби з тисячолітнього минулого вони вловлюють спомини про батьківські садки з запашними яблуками, олійниці, млини й пасіки, свитки й барвисті хустки, золоті сережки–півмісяці й дукачі. А потім — про куфайки, кирзові чоботи, колгоспні конюшні, сільмаг і перероблений з церкви клуб.
Зброя голодом була застосована, аби селяни віддали свою власність колгоспам і перестали бути «самостійниками». У них забрано землю і майно, через систему «торгсинів» викачане родинне золото. Це зафіксовано в архівних документах, історичних дослідженнях, свідченнях очевидців. Утім в Україні не відомо жодного прецеденту повернення майна нащадкові розкуркулених, депортованих, силоміць загнаних до колгоспу селян. У законі про Голодомор про таку можливість не згадується. Щоправда, законом про реабілітацію жертв політичних репресій (квітень 1991–го) передбачено компенсацію за відібрані хати й худобу. Хоча, за словами реабілітованих, папери, які вони мали оформити для відповідної довідки, коштували їм дорожче, ніж «компенсація».
«На початку 1990–х виплачували мізерні на тлі гіперінфляції відшкодування. За будівлі, знаряддя, коней, волів давали копійки, на які неможливо було придбати щось адекватне втраченому», — розповідає Георгій Лук’янчук, помічник нардепа–БЮТівця Юрія Гнаткевича, який очолює підкомітет з питань жертв політичних репресій Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Помічник нардепа нагадує, що у Прибалтиці у 1990–ті роки всім власникам повернули відібрану землю і відшкодували збитки за майно. Громадяни Ізраїлю домоглися від Німеччини виплат жертвам нацизму. Німеччина також відшкодовувала працю остарбайтерів. «Цей принцип можна б перейняти для виплат українським селянам, родини яких вивезли на каторжні роботи в Росію — на Сибір чи Соловки», — розмірковує пан Лук’янчук.
Справді, чому б не перейняти? Чому ж Верховна Рада й, зокрема, профільний комітет за 17 років не виробили відповідної законодавчої бази і не створили дієвого механізму поновлення прав потерпілих від режиму? Лук’янчук розповів, що комітет над цим працює, та на перешкоді, мовляв, стала політична криза... Тим часом голосисті мітингувальники зі «Свободи» й «Патріота України» вимагають у Росії компенсацій. Ніби не знають, що без правової і документальної бази це виглядає як провокація. А жодна державна чи громадська установа не здійснила обліку матеріальних втрат громадян унаслідок геноциду. «Підрахунками землі і майна, відібраних у людей, ніхто не займається, — розводить руками заступник директора Українського інституту національної пам’яті Владислав Верстюк. — Ми засуджуємо цей злочин на моральному рівні».
Лідери смертності
Якщо грабування селян 75 років тому ще можна тихо «морально засудити», то медичні наслідки Голодомору волають: «Рятуйте!». «У людей, які пережили Голодомор, атрофована травна система. Вони потребують білкового і вітамінного харчування, яке не забезпечує «прожитковий мінімум», прийнятий Верховною Радою», — каже організатор і керівник науково–меморіальної експедиції «Місцями Голодомору 1932—33 років» лікар–терапевт вищої категорії Анна Семенюк. Результати роботи експедиції, що пройшла Миколаївщиною, Одещиною, Запоріжжям, Херсонщиною, Харківщиною, львів’янка Анна Семенюк висвітлювала на демографічних слуханнях у Верховній Раді України. 2008 року в Києві вийшла друком її книжка «Слідами голодоморів і репресій». Результати досліджень свідчать, що на територіях, охоплених Голодомором, нині смертність вища, ніж в інших місцевостях України. Скажімо, у 2003 році в Донецькій області припало 8313 смертей на 100 тисяч населення, у Дніпропетровській — 5941, Харківській — 4771, у Тернопільській — 926. Щороку в нашій країні вимирає півмільйона людей. Україна — лідер у Європі зі смертності від інсульту, інфаркту, туберкульозу, із захворювання на СНІД. І не лише через погану службу охорони здоров’я, брак санітарії й гігієни і загальний рівень життя (низька платня — високі ціни). А й через загальне ослаблення популяції внаслідок терору і систематичних «кровопускань» з політичних мотивів. «Страх провокує різні захворювання, — каже пані Анна. — Страх бути виявленим серед причетних до злочину, бути покараним і втратити величеньку пенсію, для жертв — жах голодної смерті, що передається спадково. По східних землях люди досі охоплені страхом голоду. Вони не можуть навіть оцінити тієї трагедії, що з ними сталася. У них дуже малі вимоги, їм потрібен мінімум — кусень хліба. Їхньою свідомістю можна маніпулювати, що і робиться».
Економічна безвихідь спричиняє депресії, алкоголізм, самогубства. Побільшало психічних розладів. Психічне й фізичне здоров’я підриває і «продуктовий геноцид». Через брак належної сертифікації з контролю за якістю харчів у продаж потрапляють продукти, що містять психогенні речовини — різні емульгатори, барвники. Особливо ядучими є алкогольні напої, якими зловживає молодь. Лікар переконана, що нація, яка перетерпіла Голодомор і репресії, потребує організованішої охорони здоров’я і харчування, яке забезпечило б продовження життя і добре самопочуття людей.
Без терміну давності
Про стан простріленої у 1930–ті української політичної «скроні» (Україна «загрожувала» тоді перспективою власної державності) яскраво свідчать висловлювання російських політиків. Приміром таке: «украінскіє націоналісти у власті продолжают політічєскіє інсінуаціі вокруг «голодомора». Український геноцид заперечує Компартія в Україні, за старою звичкою називаючи «націоналістами» тих, хто вимагає засудження злочину. А нардеп–олігарх Олександр Фельдман із фракції БЮТ, тільки–но СБУ оприлюднила список кремлівських «командирів» Великого голоду, видав заяву, де спробував звинуватити архівістів в... антисемітизмі й переконував, що Голодомор замислили не «перші особи» СРСР, а місцеві, українські, партійці.
Дивна річ: за останні кільканадцять років п’ятеро дослідників Голодомору загинули за дивних обставин, переважно в автокатастрофах. При тому жоден знаний комуніст чи енкаведист не розбився на трасі. Кому «заважають жити» історики–письменники?
Може, це тому що політикум України нашпигований колишніми комсомольськими активістами? Вони створюють своєрідну стіну довкола «ордену», якому поклялися в юності. «Жоден більш–менш знаний діяч нацистської Німеччини після 1945–го не міг потрапити до парламенту, — нагадує Анна Семенюк. — У нас ті, що успадкували ідеологію злочинного режиму, сьогодні є відомими політиками. Чи може людина, яка має схильність до злочину, привести постгеноцидне суспільство до нормального стану?».
Щоб остаточно засудити в Україні злочин геноциду, потрібен судовий процес. А судова влада також поводиться неадекватно. «Генеральна прокуратура на звернення УІНП з проханням відкрити кримінальну справу за фактом Голодомору відповіла відмовою, — каже заступник директора Українського інституту національної пам’яті Владислав Верстюк. — Мовляв, про злочини того часу слід говорити відповідно до тогочасного Кримінального кодексу. А ми знаємо, що то був за кодекс: там були і куркулі, і крадії колосків, і 58–ма стаття, і 54–та». Насправді, злочин геноциду не має терміну давності. Як пояснила завідувач кафедри міжнародного права Національного університету «Києво–Могилянська академія» Мирослава Антонович, на підставі Конвенції ООН і аналогічної Конвенції Ради Європи про незастосування терміну давності до воєнних злочинів, злочинів проти людства і геноциду, суди можуть розглядати справи про Голодомор. Український закон про Голодомор також є підставою для судових справ. «Генпрокуратура ще не готова відкривати такі справи, — каже пані Антонович. — Але буде змушена це робити, бо правових підстав для відмови немає».
* * *
За остаточним визнанням злочину, природно, буде визнане ТЕ, проти чого той злочин вчинили: право нації на політичну й економічну самостійність. Сьогодні ж, у переддень 75–х роковин Великого голоду, скажімо вголос правду, що соромливо приховується за евфемізмом «моральне засудження». Ми хочемо повної реабілітації нації в усіх її правах, а не лише пам’ятних заходів у дні жалоби. Найкращим пам’ятником загиблим від Великого голоду буде повернення сучасних українців до хоча б доколгоспного рівня життя, їхня освіченість, здоров’я, працевлаштованість і добробут, повага до нашої державності у світовому співтоваристві і військова та інформаційна безпека України.