Нас мало, але від нас багато залежить
— Олександре Олександровичу, поділіться секретом — як українським працівникам гідрометеослужби вдалося «вибити» в керівництва країни персональне свято? У 2003–му цим не могли похвалитися погодні «нострадамуси» із жодної країни світу...
— Справді, починаючи із 1950 року, планета відзначала Всесвітній метеорологічний день 23 березня. Цього дня вступила в дію Конвенція Всесвітньої метеорологічної організації. І гідрометерологічна служба України (як, власне, й усі аналогічні служби світу), вважала цей день своїм професійним святом. Іншого не було, але й цього здавалося достатньо. Коли ж Україна стала незалежною, я побачив, що у нас свята плодяться, ніби з рогу достатку. А прочитавши указ про встановлення дня бджоляра, подумав: ну все, треба, щоб у нас з’явився день працівника гідрометеослужби. Бо все–таки ми — серйозна державна організація, без якої не обійтися ані в «мирні будні», ані під час повені чи сповзання селевих потоків. Щиро кажучи, спочатку керівництво Державної гідрометслужби таку ідею не підтримало. Мовляв, хто це на п’ять тисяч людей встановить окреме свято, якщо ніде у світі такого немає. Але я не просто так подивився на небо і щось собі придумав, а підійшов до справи ґрунтовно. Перш ніж звернутися до адміністрації Президента, проаналізував, скільки у нас існує різних свят. Пам’ятаю, одних лише військових «червоних днів календаря» нарахував близько 13: день танкіста, ракетника й артилериста, сапера, прикордонника тощо. У правоохоронців було 5 чи 6 свят, інші галузі теж відзначилися. Ознайомившись із моїм листом, чиновники самі здивувалися: невже у нас справді майже півтора десятка свят, пов’язаних із армією? А через півтора року листування підтримали пропозицію, бо й керівництво Держгідромету зрозуміло важливість такого свята для підняття престижу гідрометслужби.
— Для українців слово «гідрометслужба» асоціюється в першу чергу з Гідрометцентром, який регулярно видає нам прогнози погоди. Але ж у службі працюють не самі лише синоптики?
— Гідрометцентр — це верхівка айсберга. Прогнозуванням займається тільки десята частина служби. А решта 90 відсотків —«темні конячки», які працюють, щоб цей прогноз з’явився. Про них найменше знають, бо вони ніде не «світяться». Це насамперед низова ланка — співробітники 187 метеостанцій та 434 гідрологічних постів. Гідрологи щодня о 8–й ранку і 8–й вечора міряють рівень і температуру води. Так би мовити, «у мирний час» вранці деякі пости шлють телеграми до Гідрометцентру. А під час повені чи паводку інформацію регулярно надає кожен пост. За рік на основі цих даних складається близько 4000 прогнозів гідрологічного режиму, включаючи прогнози стихійних явищ. Спостерігачі метеостанцій вісім разів на добу (через кожні три години) знімають поточні температуру повітря, мінімальну та максимальну температуру, визначають видимість, кількість опадів, температуру на поверхні ґрунту та на різних глибинах аж до трьох метрів. Також вимірюють напрямок, швидкість вітру, форму і висоту хмар. Усі дані треба записати у відповідні журнали. Вони після обробки зберігаються в державному галузевому архіві, який існує при обсерваторії. До слова, в нашому архіві можна знайти дані про погоду, починаючи від середини XIX століття — за тисяча вісімсот затертий рік... Але спершу фахівці шлють телеграми з даними спостереження до Українського гідрометцентру, а потім беруться за журнали.
— Цього вистачає, щоб зробити якісний прогноз?
— На добу — цілком. А от на декілька днів — малувато. Виручає міжнародний обмін. Україна є членом Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО), тож інформація 46–ти зі 187 наших метеостанцій безкоштовно направляється в глобальну систему телезв’язку ВМО. Це дуже важливо, оскільки жодна держава, якою б великою й багатою вона не була, не зможе зробити повноцінного прогнозу погоди по своїй території, не маючи даних щодо маленьких «сусідів». Скажімо, коли в Росії дме вітер із заходу, московських синоптиків найбільше цікавить, яка погода в Англії, Ісландії, Фінляндії. Українцям же не скласти тривалий прогноз без знання ситуації над Північною Африкою, Західною Європою та Казахстаном.
— Отже, коли ми телефонуємо до Гідрометцентру і запитуємо, чи буде в ці вихідні тепла погода, фахівець орієнтується на дані, отримані з Африки?
— Зокрема, й на них. Коли у нас дмуть південні вітри, синоптиків найбільше цікавить ситуація над Середземним морем, Північною Африкою. Якщо у нас діють західні вітри, синоптик перш за все дивиться, що робиться в Західній Європі. Якщо взимку бувають сильні морози, пов’язані з сибірським антициклоном, спеціаліста цікавить ситуація в Казахстані, Алтаї, Сибіру. Сьогодні Український гідрометцентр має інформацію про погоду з чверті земної кулі, щоб скласти прогноз на декілька днів. І чим довгостроковіший прогноз, тим ширше коло даних мусять проаналізувати синоптики. Загалом у синоптика, крім даних спостережень і сучасних комп’ютерів, завжди має бути нюх. Без цього якісного прогнозу не вийде! Досвід та метод аналогів — потужна річ...
Немає посту — немає проблеми?
— А чи вдається комусь в Україні зробити більш тривалі прогнози? Наприклад, сказати, яким буде січень?
— Цього ніхто не знає! У світі таким довгостроковим прогнозуванням практично не займаються. Навіть японці — при їхньому рівневі комп’ютерної техніки — далі, ніж на 10 днів, не прогнозують.
— Пам’ятаю, під час нашої минулої зустрічі ви розповідали про роботу 165 постів спостереження за забрудненням атмосфери, облаштованих в українських населених пунктах. І бідкалися, що в Києві вистачає проблемних точок. Зокрема, повітря в районі Московської площі дуже забруднено діоксидом азоту. Шкідливого компоненту вихлопів машин і не могло бути мало — через постійні затори й «тягнучки» на самій площі та найближчих дорогах людям справді нічим було дихати. Чи змінилася ситуація сьогодні?
— А хто його знає...
— Як це?
— А так, що раніше у Києві було 16 постів спостереження за забрудненістю атмосферного повітря, а сьогодні працюють лише 15. Пост на Московській площі відключили у зв’язку з цією нескінченною реконструкцією, а під’єднувати до електромережі, схоже, не збираються. Там у деякі кіоски вже світло подали, а нам тільки кажуть: «Ви на черзі». Я чудово розумію, що цей пост для багатьох «незручний» — надто часто він звучав у зведеннях як місце високої забрудненості повітря. А як говорив Сталін: немає людини — немає проблеми. Погані цифри не надходять — то все ніби гаразд, а як воно насправді — міську владу не турбує. А дуже хочеться, щоб було інакше...
ЦИФРА
Щороку організації вітчизняної гідрометслужби складають і доносять до споживачів близько 275 тисяч найрізноманітніших прогнозів, інформацій і попереджень. Регулярні гідрометричні спостереження в Україні проводяться на 434 гідрологічних постах на річках, озерах і водосховищах. На 374 створах, розташованих на 151 водному об’єкті, ведуться спостереження за хімічним забрудненням води.
НА ВЛАСНІ ОЧІ
Декілька днів тому журналістка «УМ» побачила, як аерорологи запускають радіозонд — прилад, який вимірює температуру повітря, вологість, атмосферний тиск, напрямок та швидкість вітру на різній висоті. Спочатку треба було заповнити воднем велику гумову кулю білого кольору. До того ж водню має бути кілограм — не більше і не менше. Від точності інженера залежить, чи полетить куля з потрібною швидкістю. Далі необхідно попередити Бориспільський районний диспетчерський центр, що запуск «літаючого об’єкта» відбудеться. Винести кулю надвір, стрічкою прив’язати до неї вимірювальний прилад — невеличку коробочку з електронним начинням. І рівно о 14.30 випустити конструкцію в небо.
Вивільнившись із рук аеролога, зонд швидко «тікає» у висоту. Хвилина — і його вже не видно за молочно–білою завісою туману. За півтори–дві години куля встигає піднятися на висоту до 25 кілометрів, збільшитися при цьому в декілька разів, зібрати всю необхідну інформацію, передати її на Землю і зникнути в невідомому напрямку. Куди падає зонд після виконання покладеної на нього функції, нікого не цікавить. Принаймні люди поки не скаржилися, що їм на голову падала гумова оболонка...