Емо в польоті на виставці «Мрійники» викликають різні емоції в арт–директора Петра Дорошенка і куратора Олександра Соловйова.
«Подивись у вікно. Серце повне сліз. Хто я такий? Хто в тебе повірить? Не можу більше чекати. Навчіть мене виживати. Я так хочу. Народитися знову», — кричать на повну горлянку модні підлітки з екрана в одній з кімнат PinchukArtCentre, яку облаштували під Projekt Room. Це одна з трьох частин проекту «Мрійники» харківської групи SOSка, в яку входять Микола Рідний, Ганна Кривенцова і Сергій Попов.
На презентації проекту «Мрійники» творців не було. Молоді люди до Нового року перебувають на стажуванні у Відні. «Це особливість культурного руху, коли художники зі всього світу працюють над спільними проектами на різних стажуваннях. SOSка вже була в Польщі, Італії, Чехії, — пояснює куратор виставки Олександр Соловйов. — Харків’яни цього разу звернулися до субкультури. Ми бачили багато таких груп: хіпі, панки, постпанки, готи, емо. Їх кожного дня можна зустріти в Арені. У них тут тусовка. На вулиці ми можемо не звертати на них уваги, але тут їхні слогани не залишають нікого байдужими».
З 14 листопада по 14 грудня у PinchukArtCentre проходитиме мультимедійна інсталяція — відео, на якому документально зафіксовані вигуки, п’ять великих фотографій розміром 1 на 1,5 м інфантильних героїв–мрійників і вітрина, де показано, як митці досягали потрібного результату. У «Мрійниках» представлено новий тип героїв — молодих людей, чия індивідуальність захована за приналежністю до підліткової субкультури емо. Емо — (скрочено від emotion — емоційний) молодіжна субкультура, яка бере свої початки з 80–х років на заході. Це сплав інді, хард–кору і панк–року, якому характерні крик, плач, стогін, шепіт. Молоді люди, здебільшого підлітки, порушують теми про несправедливість, нещасливу любов і жорстокий світ. Одягаються у чорне і рожеве. Пропагують здоровий спосіб життя. Користуються декоративною косметикою. Головна фішка — підведені чорним очі. Їхній настрій дуже мінливий, ранимий і чутливий. Сенс в емо — це насамперед самовираження, своєрідне одкровення перед світом і прояв емоцій, яскравих, соковитих, таких що запам’ятовуються. Вони не знають куди йти, дезорієнтовані в суспільстві, невпевнені в політичній позиції. Більше немає «фабрики мрій». У теперішніх «мрійників», як вигукує дівчинка з відео, «тільки свої мрії».
SOSка, досліджуючи історію емо, спершу показує їхню сутність, яку підлітки майстерно вдають. У поясненні до проекту Микола Рідний пише, що молоді люди, декларуючи свої інтереси як учасники телевізійного кастингу, несвідомо представляють учасників захоплюючої мандрівки без конкретного пункту призначення, революціонерів, які висловлюють безвекторний протест.
На самостійній, в принципі, фотографічній серії, досить поетичній з першого погляду, молоді люди зависають у повітрі. «Коли заходиш у Projekt Room, через 30 секунд хочеться звідси втекти. Ця субкультура мене не цікавить. Але вона існує. Чи люблю я її, чи ні, та якщо зайшов, то мушу стояти і дивитися. В інших залах зараз йде відео з німецької галереї Джулії Стошек. Там немає історії, бо в героїв не буде завтра. А тут історія, дуже болюча. Вона викликає неприємні фантазії. І ми не знаємо, що станеться завтра», — каже арт–директор PinchukArtCentre Петро Дорошенко.
«Ефект застиглого польоту не зроблений у фотошопі. Художники знімали по чесному. Використовували батут. Це показано у третій частині проекту. Красивого, поетичного фото було досягнуто некомфортно і гостро, — додає Соловйов. — Цей проект кожен бачить по–різному. Хтось тільки як фіксацію субкультури, хтось відчуває глибину чи профілактику. На те воно й мистецтво, щоб не сприймати однаково».
SOSка походить від міжнародної абревіатури Save Our Souls, тобто Врятуйте Наші Душі. Молоді художники досить відомі в Україні проектами «Be Happy», «Лежи і чекай», «Вони на вулиці», «Бартер». Для харків’ян органічні соціальні дослідження, виражені перформенсами та відео. Вони продовжують традиції харківської школи соціальної фотографії Бориса Михайлова і Сергія Браткова. Для SOSки — це ідейні метри.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
