Сповідь порушниці

Ну і от, він бере мою ногу, точніше ступню. Він робить це ніжно і водночас твердо. Він не вимагає — він спокушає. Він обіцяє шалено чудесні відчуття. Повторимі, але незабутні. І я знаю, що за мить стану щасливою, дуже щасливою, самодостатньою, сміливою, прекрасною в польоті. Він шепоче команду: «Поїхали!» — і гарячий азарт облизує ребра зсередини. Так, як на американських гірках.

Чорт підморгує фарою і обіцяє: «Ти можеш розбитися. Але не розіб’єшся». Він–бо знає, що в місті — б’ються, а на трасі — розбиваються. Містом же я їжджу мало. «Втім пристебнися про всяк випадок», — дружньо радить він, і ми вилітаємо. І тепер ніякий мужик не скаже, що я «блондинка», яка не вміє елегантно паркуватися. Так, я не вмію стояти, зате, чорт забирай, я можу летіти! Не те щоб це мені було аж так треба — я просто це люблю. Особливо вузькі траси, з обгонами, коли іноді бачиш перестрашене обличчя пілота зустрічного «мессершмідта»...

Ми летимо, розтинаючи світ, розпанахуючи світ на два узбіччя, на дві барикади, на «право» і «ліво», ми — центр буття, ми — вісь симетрії. Нам хороше разом. Чорт «тащиться», він відчуває себе героєм.

Аж раптом — стоять за поворотом, голубчики. Машину в кущах замаскували — це щоб проілюструвати несподіваність кари Господньої. А ви звернули увагу, що вони всі страшенно схожі: пикатенькі, огрядні, з грубуватими рисами і панібратськими манерами; начебто в даішники беруть тільки тих, хто пройшов фейс–конкурс за затвердженим Коломійцем «типовим проектом». «Мєнти», — вигукує чорт і густо брутально лається. Його голос чомусь зовсім не схожий на мій, хоча виходить з мене.

Я спиняюся як Бог послав, я здаю назад. «Хазяюшка, ви перевищили швидкість», — радісно констатує інспектор, як доказ пропихаючи у відчинене вікно мого «Сітроена» свій «фен». Чорт падає «на дно» на задніх сидіннях і не дише. Я кажу: «Хлопці, так скоро 8 Березня». «Вже пройшло. Зараз серпень, мадам», — підхоплює гру інспектор. «Життя так швидко біжить, значно швидше, ніж мій автомобіль, тож коли настане наступне 8 Березня, вам буде прикро за таку дрібничку». — «Оформимо протокол». Він зрозумів, що ця «на лапу» не дасть.

Позаторік я сором’язливо докладала до прав і техпаспорта двадцятку гривень. Якщо пам’ять не зраджує, це була найбільша сума хабаря, який я вручила за все своє життя. Мабуть, того було замало, бо інспектори зазвичай довго переминалися з ноги на ногу, начебто затирали в асфальт своє джентльменське сумління. Але я подумала, що леді не повинні давати більше двадцятки, зрештою, це не чайові, і ДАІ — не кельнер, а контролюючий і каральний орган. Минулого року я вирішила, що леді взагалі не повинні давати — і почала підписувати протоколи порушення. Це в крайньому разі. Бо ж є в арсеналі і 8 Березня, і день народження мами (яка, залежно від напрямку моїх мандрівок, переселялася, мов біженка, з Полтави в Одесу, Бахчисарай, Хотин, Рівне та в інші прекрасні міста нашої Батьківщини і за останнє літо відсвяткувала свій ювілей разів сім так точно). До честі наших чоловіків на дорогах зазначу: не всі приймали двадцятигривневі дари і не всі запрошували підписати протокол — відпускали, як вітер.

«Де тут треба розписатися і де написати: «Прошу отдєлаться льогкім іспугом»? (Насправді у найнижчій графі треба писати: «Прошу винести усне попередження»). «Не знаю, чи виносять суди ті попередження», — іронічно сказав мій «останній», що вихопив мене з польоту на об’їзній під Лубнами. Ми з ним вирішили, що суди таки виносять попередження. Тільки усно. Тож саме тому жодна з двох десятків «фільчиних грамот» так і не перетворилася на судову повістку про сплату штрафу в моїй поштовій скриньці.

Що буде з понеділка на дорогах? По–перше, знов буде осінь. По–друге, утримання чорта круто подорожчає, адже великодушних інспекторів стане значно менше. По–третє, заприсягаюся гроші за свого чорта сплачувати тільки в бюджет рідної держави.