Генії на зарплатах дружин

Шукати квартиру херсонського художника В’ячеслава Машницького, яку він облаштував під перший в Україні музей сучасного мистецтва, виявилося досить кумедно. Про нього по всій Україні ходять чутки не один рік, а в Херсоні своїх унікумів чомусь ігнорують. Триматися за живіт від власного реготу мені довелося вже на початку розвідки під назвою «Де тут у вас музей сучасного мистецтва».

Мало не на весь парк студентка Херсонського педуніверситету по телефону розказує приятельці, який зараз у них бардак перед сесією почався. «Уявляєш, вони дали написати реферат про сучасну літературу. Ну, про тих, хто нині пише. А там, крім матюків, більше нічого. Я в «неті» знайшла якісь уривки Забужко і Матіос. Суцільний жах», — щебече по телефону на перший погляд інтелектуальне дитя. З почутої розмови стає зрозумілим, що про сучасну культуру тут мало чули.

У Херсонській спілці художників на проспекті Ушакова на мене теж спершу подивилися як на трішки «цейво–тейво». І тут я уявила себе богатирем на коні, який стоїть на роздоріжжі, а посередині на каменюці написано: «Ніде нічого немає». Але тут жінка похопилася і згадала про члена Спілки художників В’ячеслава Машницького, який живе у сусідньому під’їзді зі спілкою і, здається, це його квартиру називають музеєм. «Ви почекайте на нього біля першого під’їзду із зеленими дверима. Славка впізнаєте відразу. Високий, абаятєльний мужчіна», — каже жінка зі cпілки.

Приватне життя
з неприбраним ліжком
у музеї сучарту

В’ячеслав Машницький проводить мене до квартири № 8, пропонує зазирнути в дірку у дверях, через яку на першому плані видно одяг на сушці. Немає ніякого напису, що це музей чи галерея. Звичайна затишна двокімнатна «хрущовка», стіни якої прикриті ширмами. Розсунувши їх, як у театрі перед виставою, ми з обжитої квартири потрапляємо у музей сучасного мистецтва. У колекції зібрані роботи херсонських і київських художників, зовсім різних за стилем. Олег Тістол, Микола Маценко, Юрій Соломка, представник російського концептуалізму Сергій Онуфрів, Олег Голосій, Олександр Печорський, Максим Мамсіков, Олександр Гнилицький. Посередині стіни висить паркан, розмальований геніальною народною бабусею Поліною Райко. «Дошки вітер розніс по всьому городу. Чоловік, який жив поряд із Райко, хотів спалити їх у печі. Ми вчасно приїхали і викупили паркан за 40 гривень», — пояснює В’ячеслав.

У спальні висить картина самого Машницького, де Брітні Спірз цілується з Мадонною. «Вибачте за безлад, — кидає погляд на незастелене ліжко В’ячеслав. — Музей — це наше життя. Ми не відчуваємо дискомфорту через відвідування. На відкритті цієї виставки теща нарахувала 150 осіб. Коли нікого немає, картини закриті — мистецтво теж має відпочивати, і від вологості треба хоч якось уберігати».

Ідея створити галерею, а через кілька років музей виникла сама собою. «Я багато подорожував і працював по всій Україні. 27 років мене тут не було. Після смерті батьків треба було повернутися додому. Але в’їхати сюди просто так не міг. Цей дім будував мій дід на замовлення Спілки художників. П’ятий поверх розрахований на майстерні. Тоді я подумав, що у будинку художників має бути галерея. З другом дитинства Ігорем Платоновим ми розписали стіни. Це була наша перша виставка. Потім фрески замалювали, але при бажанні їх можна від­шкрябати. Я був новою людиною в Херсоні. Молодь відразу відгукнулася, почали пропонувати свої проекти. З 2002 по 2004 рік щомісяця проводили нові виставки. Коли вже виставили всіх місцевих — від студентів до 92–річних художників і була зібрана добра колекція, тоді переформатувалися у Музей сучасного мистецтва. А це вже, відповідно, спокійніше життя. Дружина мене у цьому повністю підтримує. Познайомився з нею після переїзду в Херсон. Разом тут усе облаштували. Вона фарби продає. Живемо на її зарплату», — каже В’ячеслав.

Імпресіонізм
інтимних місць

У Музеї сучасного мистецтва свою першу персональну виставку провів тоді ще нікому не відомий графік, автор відео, фотографій та об’єктів Стас Волязловський. Доповнюючи роботи на стінах, він розмалював у квартирі стелю. Фреска нагадує кору берези.

Біля комп’ютера Машницького ще досі висить одна з перших і єдина робота Стаса, написана крайньою плоттю. Волязловський часто засоромлює журналістів розповідями про те, як він самовіддано займається творчістю, допомагаючи собі всіма частина тіла, у тому числі й найбільш інтимними. Каже, що це був його внесок у сучасний імпресіонізм, коли написав натюрморт не пензлем, а статевим органом. Та зараз він пише кульковою ручкою на старій білизні, вивареній у чифірі й продає за тисячі у Москві та Лондоні.

«Ви тут можете побачити відбитки крайньої плоті. Він добросовісно все зробив у техніці гуаш, — каже Машницький. — Я розумію, що мені за цю роботу можуть пропонувати великі гроші, але музей не переслідує комерційної цілі. Тут усі роботи подаровані художниками, яких я добре знаю, або знайдені й принесені херсонцями».

За словами Олени Афанасьєвої з Центру молодіжних ініціатив «Тотему», Стас дуже прикра людина, і якби він не був геніальним художником, давно б його ніхто не терпів. «Ми його витягли з Палацу піонерів, де він навчав діток ліпити кераміку. Стас дуже плодовитий, щотижня знімає відео, від полотна не відходить і дружину Юлю заставляє творити. Вона б із задоволенням валялася перед телевізором, а через Стаса мусить працювати над власними проектами. У нього чуття на актуальне мистецтво. Каже, що його все життя тягло малювати, але він не думав, що це називається сучасним мистецтвом. А в «Тотемі» пояснили, що все правильно, показали, що треба розвивати і тепер маємо суперім’я. Зараз він продається і дуже успішно. А до цього 10 років його годували дружина і мама–пенсіонерка, яка продає газети на автовокзалі. Ситуація була дуже важка. Він працював різноробочим, вантажником, при цьому продовжував малювати і винаходити нові стилі».

Нонконформісти, божевільні
і шизоїдні художники

В’ячеслав Машницький не поділяє художників на категорії — з цими працюю, а ті — неформат. Його уваги вистачає на всіх, навіть божевільних. 64–річний художник Віктор Глущенко зараз лікується у психлікарні. Колись працював художником у планетарії. У 80–х у селі під Херсоном творив справжні шедеври. Писав етюди, не виходячи з хати, харчувався на смітниках. Тепер ті етюди намагаються перекупники виманити за безцінь, щоб на вернісажах продати за тисячі. Глущенко 30 років жив один, у шизоїдному стані. Суспільство його не сприймало. У радянські часи він не був небезпечний, але його все одно забирали в «психушку». Своїми картинами доводив, що здоровий. Він не п’є і не курить, займався штангою. Пенсії не зміг оформити, бо загубив паспорт. Не мав за що оплачувати світло, купувати дрова для опалення.

«Мене з Глущенком познайомив друг мого батька, художник Георгій Петров. Чоловіку потрібна була допомога, а всі його уникали. Тоді я з ним у селі просиджував цілі дні. Дуже важко було слухати його посилання до інопланетян і все таке. Там зняв багато відеоматеріалу про цього херсонського Ван Гога», — згадує Машницький.

Нещодавно у Херсоні на вулиці Енгельса у сараї з’явився ще один приватний культурний заклад — музей тоталітаризму. Його заснував земський лікар, психіатр Віталій Трибушний. Він був одним із перших хіпі, фанатом «Бітлз». У 70–ті працював на секретних заводах. Усі дивувалися, як його у порваних джинсах і з довгим волоссям допускали до секретних справ. Траплялося, міліціонери хотіли зняти з нього одяг і зробити з неформала порядну людину. Тоді Трибушний почав носити у кишені Конституцію СССР, щоб при затриманні доводити міліціонерам, що вони ущемлюють права радянської людини, бо в головному законі ніде не написано, що не можна носити довге волосся і джинси.

У музеї чоловік зібрав різну символіку темних часів, плакати. Вийшов симбіоз «Бітлз» і марксизму з ленінізмом. Про це словами не передати. Краще поїхати в Херсон і побачити вищеописаний хер–арт* на власні очі.

*«Хер–арт» — це херсонське сучасне мистецтво, нечутливе до впливу трендів, байдуже до мейнстріму і створене поза глобалізованим контекстом.

ДО РЕЧІ

У зоні, як у галереї

Останній проект В’ячеслав Машницький робив кілька місяців тому на зоні строгого режиму. У Херсоні більше семи тисяч ув’язнених. На 8 березня їхній департамент спільно з громадською організацією «Тотем» організував конкурс на кращі картини зеків. Машницький тоді співпрацював із художниками, які сиділи, і мав визначати призерів. «Я не хотів їх ще раз судити. Хлопці й так по три рази вже сидять. Запропонував провести для них виставку херсонських художників «У Зоні особливої уваги мистецтва». З міркувань, щоб побачили, що я за перець, виставляв свої роботи. Були також Віктор Глущенко і Георгій Петров. Це мало бути зрозуміле мистецтво, без абстракції. Показували фільм про Поліну Райко. У неї син сидів, багато хто його знав. Я відчував, що людям це було цікаво. Після цього керівник зони сказав, що це вперше для ув’язнених була проведена виставка». Згодом у Музеї сучасного мистецтва була виставка картин із зони — «Херсонський сувенір».