Вердикт Шевченківського місцевого суду Києва про закриття «Сільських вістей» (звинувачених у проявах антисемітизму після друку статей професора Василя Яременка) незабаром стане предметом розгляду в суді Апеляційному. Як скоро — це вже залежить від Феміди. Своїм правом оскаржити рішення судді Саприкіної «Сільські вісті» скористались і апеляцію склали, але скільки вона чекатиме на свою чергу, невідомо. За законом, мало б пройти не більше місяця, але хто в нас дотримується законів? Навіть Верховний Суд не квапиться із розглядом справ, що належать до його компетенції, як це засвідчує і справа Бориса Фельдмана, і справа «9 березня» зокрема. Втім це так, до слова... Бо не про це в нас iшлося із завідуючим відділом права «Сільських вістей» Олександром Черевком.
Олександр почав з аналізу статей професора Яременка, які, на його думку, не містять жодних ознак антисемітизму. Проте замість заглиблення у тексти Яременка, насамперед, варто було б говорити про те, що в цивільному процесі факт розпалення міжнаціональної ворожнечі не встановлюють узагалі. Порада ця була моя, а ось згадане зауваження надійшло, певна річ, від професіоналів. І що цікаво: скільки останнім часом не доводилося читати про справу «Сільських вістей», майже в кожній з них автори вибудовували практично одну й ту саму модель. Усі вони воліли заглиблюватись у «єврейське питання» у викладенні Василя Яременка, обходячи увагою нелегітимність постановленого судом рішення.
Тоді як таке просте і очевидне (щоправда, очевидним воно стало після того, як його розтлумачили знавці) порушення, якого припустився суд, лежало і лежить на поверхні. Про це йшлося у статті, радикально не схожій на інші та надрукованій на сайті «Телекритика». Автори — адвокат Тетяна Монтян і журналіст Володимир Бойко — зазначали, зокрема, наступне: «Відповідно до чинного законодавства, суд при розгляді цивільної справи взагалі позбавлений права встановлювати наявність чи відсутність дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі (...). Це є прерогатива процесу кримінального (...). Аналогічним чином не може суд у цивільному процесі за позовом читачів газет встановлювати наявність чи відсутність фактів умисних убивств, грабежів, хабарництва чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним шляхом (...)».
«Вказані діяння, — пишуть далі автори, — передбачені не цивільним законодавством, а кримінальним, і у Кримінальному кодексі існують статті з відповідним складом злочину. Зокрема, в диспозиції статті 161 КК України йдеться про «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті», а це означає, що наявність чи відсутність у публікаціях Яременка складу цього злочину може бути встановлена винятково вироком суду в кримінальній справі, оскільки, відповідно до статті 62 Конституції України, ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину, інакше як у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством» (інтернет-видання «Телекритика» та «Майдан», 11 лютого 2004 року).
Таким чином, те, що відбулося у Шевченківському суді, не може бути названим навіть помилкою. Це свідома підміна понять, можливостей і повноважень суддів, задіяних у цивільному та кримінальному процесі. Цього, на щастя, були свідомі і автори апеляції, складеної від імені «Сільських вістей». (Як розповідав Олександр Черевко, апеляція існувала у декількох варіантах, усі вони були подібними в головному, різнилися хіба що другорядними відтінками, привнесеними різними «авторськими колективами» юристів). «Відсутність спору про право цивільне» — так сформульована в апеляції одна з головних підстав для скасування у подальшому рішення Шевченківського суду. Заглиблюватись у цитування даного розділу апеляційної скарги, думається, не варто — питання висвітлене достатньо чітко.
Інтригуючим моментом тут є інше: за словами Черевка, для розгляду справи «Сільських вістей» спочатку була призначена одна з колег Ірини Саприкіної. Ця пані, взявши до свого провадження матеріали справи, у той же таки день десь у приватній розмові мала необережність збовкнути: що це, мовляв, за позов такий? Це ж не наша «цивільна» справа — встановлювати, чи мали місце прояви антисемітизму. Наївна суддя думала, що знаходиться у колі «своїх», тож далі цього кола подібні крамольні розмови не підуть. Але «її честь» миттєво «заклали», після чого справу у неї відібрали і передали Саприкіній. Так було зроблено перший крок до закриття «Сільських вістей»...
Які ще аргументи наводяться останніми для захисту своїх інтересів? Говорять, зокрема, про невизначеність особи позивача. Про це пише народний депутат України, доктор юридичних наук Василь Сіренко (його аналіз ситуації друкували в «Голосі України» та «Сільських вістях» від 19 лютого цього року). «Хто такий Міжнародний антифашистський комітет? (Від імені цієї організації було складено позов на «Сільські вісті». — Авт.) Це офіційно зареєстрована в Україні організація чи це вільне об'єднання людей, які вважають себе антифашистами?» — запитує Сіренко. І зазначає далі: «Із рішення суду не видно, чи це належний позивач, інтереси якого порушені, чи це просто любитель судового розгляду, судових процесів, якому спало на думку задовольнити своє почуття справедливості. Де і яким органом офіційно зареєстрований Міжнародний антифашистський комітет, яким документом засвідчується його правовий статус? У чиїх інтересах конкретно подано позов: в інтересах фізичних чи юридичних осіб? А якщо в інтересах громадян, то яких конкретно? Може, народу? Де відповідні доручення?».
Отже, судитися «просто так» або за «торжество правди» в Україні не дозволяється. Саме тому суд був зобов'язаний встановити, у чиїх інтересах подано позов. Якщо така особа (фізична чи юридична) чітко на обрії не окреслюється, то подібний позов просто не розглядається. Це ще одна з підвалин того, на чому будують свій захист «Сільські вісті».
Третій вагомий контраргумент, висунутий газетою, пов'язаний із тим, що «суд не дав належної оцінки і тому факту, що статті професора Василя Яременка були надруковані в газеті «Сільські вісті» як реклама, про що свідчать гарантійний лист, банківські платіжки». Про це пише Василь Сіренко. Не бажаючи образити колег недовірою, «Україна молода» все ж таки поцікавилась: чи дійсно ці платіжки існували ще до початку скандалу? Чи, може, вони виникли вже після того, як над «Сільськими вістями» нависла загроза закриття? Таке припущення у «Сільських вістях» категорично відкинули, наголосивши на тому, що відповідні документи аж ніяк не є поспіхом намальованою «хвальшивкою», вони складені у відповідності до закону — з усіма необхідними підписами та печатками.
Насамкінець про постсудову долю «Сільських вістей». Незабаром перед Апеляційним судом Києва постане дві можливості: скасувати рішення Шевченківського суду і зняти руку з горла газети або залишити рішення в силі. За законами України, судове рішення набирає чинності після рішення Апеляційного суду. Хоча для його оскарження лишається ще одна (і цього разу вже остання) інстанція — Верховний Суд. Тобто, якщо Апеляційний суд пристане на позицію загадкового Антифашистського комітету, «Сільські вісті» фактично будуть приречені на припинення виходу (однак з правом оскаржити це припинення у ВСУ). А Верховний Суд, як уже було зазначено на початку статті, любить зволікати. Особливо якщо справа резонансна та з явно вираженим політичним підтекстом.
Сьогодні не віриться, що «Сільські вісті» закриють, що поруч із нашими — «УМними» — коридорами опустіють коридори, де «живуть», тобто працюють, друкуються наші сусіди по київській «Пресі України», наші колеги по перу. Ні, думається, цього не буде. Просто не допустимо.
