Тетяна Таїрова–Яковлєва: Головним «авторитетом» для мене залишається документ, факт

Останнім часом доктор історичних наук, професор Санкт–Петербурзького університету Тетяна Таїрова–Яковлєва приїздила в Україну два місяці поспіль — у вересні й жовтні. Обидва рази — для участі у міжнародних науково–практичних конференціях. Спочатку в тій, яка відбувалась у Полтаві з нагоди 350–річчя Гадяцької угоди про створення триєдиної держави у складі Великого Князівства Руського, тобто Гетьманщини–України, Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. А потім — на столичний етап наукового форуму, присвяченого постаті видатного українського гетьмана Івана Мазепи.

Життєпис останнього став своєрідною візитівкою Тетяни Геннадіївни не лише в науковому світі. Своєю книгою «Мазепа», виданою минулого року московським видавництвом «Молодая гвардия» у серії «Жизнь замечательных людей», ця тендітна жінка з чарівною посмішкою зробила справжню «революцію» в російській історіографії. Бо ж адресоване масовому читачеві науково–популярне видання насправді важить більше, ніж численні наукові «многопуддя». Хоча б тому, що у підмурівок біографічного представлення Івана Мазепи російському читачеві кладе реальні факти, документи (частину з них узагалі використано вперше), а не псевдонаукові, власне, ідеологічні догмати трьохсотлітньої «витримки». Й саме завдяки цьому розвінчує практично всі головні «страшилки» та міфи про «знакового» гетьмана.

Водночас іще тільки небагатьом фахівцям–історикам відомо про те, що Тетяна Таїрова–Яковлєва набагато більше, ніж про самого Івана Мазепу, написала про добу Гетьманщини, власне, про той період нашої історії, який багато в чому визначав і, певно, таки продовжує визначати і українські перемоги, і українські поразки. Власне, вся її наукова діяльність присвячена дослідженню саме цієї тематики. Тож і розмова власкора «України молодої» з пані Тетяною у Полтаві почалася зі з’ясування першовитоків її зацікавленості нашою минувшиною.

Минувшина, яка захоплює

— Тетяно Геннадіївно, така активність в освоєнні української історичної тематики одразу наштовхує на думку про «наші» корені вашого родоводу...

— Ні, таких українських коренів у мене немає. Все почалося, мабуть, із дитячого, а потім і юнацького захоплення історією, яке у нашій родині завжди підтримувалося. Адже моя мама, мистецтвознавець за фахом, закінчила історичний факультет Ленінградського університету. Із раннього дитинства мене чомусь вабила, насамперед, воєнна минувшина. Тож коли у підлітковому віці прочитала книгу Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький», не могла не захопитися Іваном Богуном, романтикою козацтва. Згодом почала цікавитися цим усерйоз. Щоправда, одразу після вступу на університетський істфак довелося заглиблюватися у більш ранні часи, а потім «дійшла» й до Івана Виговського. Постаті саме цього українського гетьмана була присвячена моя дипломна робота, один із її розділів — Гадяцькому договору.

— Отже, таке захоплення романтикою походів і баталій могло привести вас і до набагато «рідніших» та успішніших полководців?

— Певно ж, у чомусь мій тодішній вибір української тематики таки випадковий. Хоча його можна вважати й закономірним. Якщо згадати, скажімо, про те, наскільки тісно Петербург пов’язаний із українською історією, культурою. До речі, в Ленінградському університеті курс історії України читався з 60–х років минулого століття. І в ті часи твори Грушевського стояли там у відкритих фондах, чого не було, скажімо, в Києві. Тепер же очолюю створений три роки тому на кафедрі історії слов’янських і балканських країн Центр із вивчення історії України. У рамках його діяльності з колегами втілюємо в життя цілу низку цікавих проектів. Передовсім тих, які пов’язані з публікацією історичних документів.

Науковці та політики «тверезішатимуть» тільки від знань

— І все ж, погодьтеся, така постійна зацікавленість пітерських науковців минувшиною України ніколи не заважала більшості російських істориків, політиків і журналістів у власних оцінках, м’яко кажучи, відступати не лише від документальних джерел, а часом і від здорового глузду. Бо ж згаданого вами Івана Виговського в Росії досі вважають ще більшим «зрадником», ніж Івана Мазепу. Останній же хоч ніколи не перемагав московського війська... Тож варто було Президенту України Віктору Ющенку видати указ про відзначення 350–річчя Конотопської битви, як відомий «друг» України Міхаїл Леонтьєв присвятив тому ж гетьману Виговському окрему передачу своєї програми «Однако» на «кремлівському» каналі ОРТ. Щоправда, не спромігся навіть на правильний наголос у його прізвищі.

— Насамперед скажу, що мене, як фахового історика, на відміну від політиків і журналістів, не могли цікавити окремі персоналії тільки в контексті їхньої «героїзації» чи навпаки. Набагато важливіше простежити роль певного історичного персонажу в контексті своєї епохи. Скажімо, до того ж Виговського йшла, так би мовити, за хронологією. Оскільки ще на початку свого шляху в науці намагалася з’ясувати підґрунтя української Руїни. Чому вона почалася і тривала так довго? Пошуки відповіді на це питання спочатку привели мене до фігури Богдана Хмельницького, останніх років правління цього гетьмана, а потім і до одного з його найближчих сподвижників — Івана Виговського.

З іншого боку, багато з того, про що ви згадали, іде від незнання. Попри окремі дослідження науковців, російською мовою в Росії останнім часом практично нічого серйозного, узагальнюючого з історії України не написано й не видано. Останніми такими виданнями були твори Костомарова і Грушевського, але відтоді минуло вже більш як сто років. За цей час надто багато знайдено, відкрито. І чим більше людей, у тому числі й на урядовому рівні, на рівні радників найвищих посадовців, дізнаються про ті знахідки і відкриття, тим тверезішими будуть їхні погляди на історичні реалії. От, скажімо, коли минулої зими на міждержавному рівні досить гостро постало питання «різночитань» подій 1708 року в тодішній гетьманській столиці Батурині, Міністерство закордонних справ Росії звернулося до мене з проханням надати історичну довідку. Таку довідку я, звісно, надала. І, вважаю, абсолютно зваженим був підхід до оцінки тієї трагедії на зустрічі президентів Путіна і Ющенка.

— Проте й сьогодні чимало росіян, серед яких є й історики, вважають, що винищення за наказом Петра І мешканців Батурина, у тому числі жінок та дітей, для остраху всіх українців — лише «вигадки націоналістів», які хочуть розсварити між собою наші народи.

— То справді трагічна подія, та вона була... Хтось називає її міфом? Останнім часом від подібної «міфологізації» Батуринської трагедії відмовилися практично всі серйозні російські історики. Ось, скажімо, наш провідний історик старшого покоління Володимир Артамонов уже цілком спокійно говорить про неї як про трагедію воєнного часу. Чи про «бунт Мазепи», його виступ проти Петра, порівнюваний із повстанням Кіндрата Булавіна. Отже, наші знані дослідники таки погоджуються з тим, що цей український гетьман відстоював свої погляди, переконання, а не просто «зраджував» невідомо кого й навіщо. Це справжній прорив у російській історіографії. Хоча, мушу визнати, ще досить часто повторюють у нас і старі штампи, якісь ідеологічні кліше. Відмовитися від них колегам старшого покоління дуже непросто.

Шлях до «свого» Мазепи

— І все ж важко уявити, щоб наведені у книзі оцінки гетьмана Івана Мазепи як особистості «видатної, неординарної, багатогранної» з’явилися з–під вашого пера ще на початку наукової діяльності. Не лише тому, що ви закінчували радянську школу і радянський виш. Чи не лячно було суперечити висновкам і оцінкам таких «дорадянських» авторитетів у історичній науці, як Костомаров, Грушевський, Бантиш–Каменський? Власне, як ви прийшли до «не узгодженого» з ними «свого» Мазепи?

— У мене чомусь такого страху перед авторитетами ніколи не виникало. Ще в студентські роки наважувалася критикувати і того ж Костомарова, і Грушевського. Та й загалом для дуже сильної ленінградської історичної школи головним «авторитетом», безперечним аргументом був і залишається документ, факт. А будь–яка концепція завжди вразлива, з нею можна сперечатися.

До такого Мазепи, як у моїй книзі, справді прийшла не одразу. Більше того, доки не почала вивчати життя і діяльність цього гетьмана всерйоз, моє ставлення до нього було дуже негативним. Причому ґрунтувалося воно навіть не на теорії «зради», а на роботах того ж Грушевського, інших відомих істориків. Зрештою, мені й зараз далеко не всі українські гетьмани симпатичні, вони ж бо насправді були дуже різними людьми.

Мазепою зайнялася порівняно недавно і не з доброї волі (усміхається. — Авт.). Спочатку статтю про нього замовив один із провідних московських історичних журналів. Причому там хотіли відобразити саме альтернативний погляд на Мазепу. Працюючи над цією статтею, вперше переглянула архівні матеріали його доби. Після того, звісно, моє уявлення про цього гетьмана почало серйозно змінюватися. Коли вийшла стаття, до мене звернулися з видавництва «Молодая гвардия» і попросили написати книгу для серії «ЖЗЛ». То була дуже несподівана, але не менш цікава пропозиція. Адже життєпис Мазепи — справжній «кладезь» для історика. Хоча б з огляду на велику кількість архівних матеріалів, які ще не використані, не введені в науковий обіг. Сподіваюся, десь через рік у Росії вийде моя нова книга про Мазепу, тепер уже суто наукова. У ній шанувальники історії також відкриють для себе чимало таких матеріалів.

— Повертаючись до попередньої, науково–популярної книги, пересічному читачеві непросто збагнути її появу саме в серії «Жизнь замечательных людей». Адже останню репрезентують як «серію біографій», започатковану ще в Російській імперії 1890 року і «продовжену» Максимом Горьким у 1933 році, щоб уже радянська молодь знала, «делать жизнь с кого». Водночас як за колишніми, так і за нинішніми офіційними російськими «святцями», Мазепа — далеко не приклад для наслідування, скоріше, навпаки.

— Поняття «замечательный человек» у цій серії випливає з його розуміння, притаманного для ХІХ століття. «Замечательный» — то передов­сім «заметный». У цьому сенсі Мазепа справді був дуже помітною фігурою свого часу. Як додатковий аргумент на користь саме такого трактування значення цього слова можна згадати й про те, що в серії «ЖЗЛ» нещодавно вийшла книга про шведського короля Карла ХІІ. Хоча, як на мене, він ніяк не може претендувати на визначення «замечательный» у сенсі «видатний», тим паче для Росії. Подібних суперечливих історичних персонажів «ЖЗЛівці» представили вже чимало.

— Чи мають реальне підґрунтя поширювані в Україні чутки про те, нібито після виходу книги про Мазепу на батьківщині вас усіляко «пресують», а Володимир Жириновський навіть запропонував позбавити авторку російського громадянства?

— Про Жириновського ще нічого не чула... (Сміється. — Авт.). «Пресувань», якогось тиску також не було. Навпаки, сьогодні я професор Санкт–Петербурзького університету. Думаю, це досить високий статус для будь–якого науковця. Входжу також до складу російсько–української комісії істориків. Самі розумієте, якби на мене «тиснули», про все те годі було б і мріяти. Стосовно ж якихось «крайніх» політизованих оцінок у пресі чи інтернеті, то вони завжди були й будуть. Як і думки з приводу тієї чи іншої моєї роботи колег–фахівців, до яких справді варто прислухатися. Відгуки ж останніх підстав для песимізму не дають.

Таємниці Батуринського архіву

— Саме під час роботи над «ЖЗЛівською» книгою ви стали авторкою справжньої наукової сенсації, відкривши світові Батуринський архів гетьмана Івана Мазепи. Хоча багатьом і досі не зрозуміло, як могли «недогледіти» його за майже три століття ваші колеги. Невже справа тільки в тому, що для більшості з них справжній, «задокументований» гетьман залишався «небажаною персоною» на історичному небосхилі?

— Звичайно, ні. Після того, як один із найближчих соратників Петра І Олександр Меншиков вивіз цей архів із Батурина, він зберігався в Петербурзі, в Академії наук. З часом про нього просто забули. Тож він і «гнив» собі у сховищах (правда, вже в іншому місці) аж до початку ХХ століття, доки його не знайшли. І навіть намагалися розібрати, щось із нього опублікувати. Але ті намагання швидко розбилися об вихори революції, громадянської війни. Пізніше доходило до смішного. Скажімо, в описі архіву були позначки, що все те вже опубліковано. Архівісти, знаючи про згадані спроби, свято в це вірили. Хоча насправді таких публікацій не було. Про існування архіву та його «петербурзький слід» я дізналася з невеличкої замітки про ту знахідку столітньої давнини. Тож почала шукати і цілком випадково знайшла у 2004 році.

— Що становить собою сам архів?І коли з ним можна буде ознайомитися всім бажаючим?

— Це десь близько двох тисяч документів. Звичайно, зберігся архів не повністю. До того ж він був розрізнений, деякі документи з нього мені вдалося відшукати в Москві. Архівний фонд — то практично вся вхідна кореспонденція гетьмана Івана Мазепи, яку він одержував із багатьох країн. Насамперед, звичайно, із Москви, від провідних політичних діячів тодішньої Росії. Ми хочемо видати його повністю. Думаю, загалом вийде два томи. Перший уже опублікований російською мовою під назвою «Гетман Иван Мазепа: документы из архивных собраний Санкт–Петербурга». Другий том якраз готуємо до друку, наприкінці 2009 року має з’явитися і він. До речі, матеріали першого тому ми вже скопіювали для передачі в дар Батуринському музею.

— А що саме з Батуринського архіву видалося найцікавішим, можливо, навіть найсенсаційнішим вам особисто?

— Є таке... Серед інших цікавинок у другому томі будуть опубліковані абсолютно унікальні документи. Та розповідати про них зараз не хочу — нехай це стане міні–сенсацією.

— То підніміть хоча б краєчок завіси стосовно періоду життя гетьмана, якого вона стосується...

— Ідеться там про позицію Івана Мазепи під час відомих подій 1708 року... А суто по–людськи мене чи не найбільше зворушило листування гетьмана зі своєю матір’ю. Там є, скажімо, свідчення того, як вона, настоятелька кількох монастирів, надсилає синові у гетьманську столицю свіжі овочі з городу. Погодьтеся, такі деталі, штрихи до характеристики взаємин рідних людей, їхніх особистих якостей часом набагато промовистіші, ніж гори «офіціозу».

Про палке кохання і «аморалку», якої не було

— Якщо вже заговорили про «людське», не можу не згадати не менш несподівані для багатьох аргументи з вашої книги на відміну від поширених уявлень про Мазепу як про аморального старого розпусника, котрий звабив і, врешті, збезчестив свою похресницю, дочку генерального судді Василя Кочубея Мотрю. Підкріплені цитатами з приватних листів самого гетьмана до «найлюбезнішої Мотрононьки», вони фактично промовляють: ніякого безчестя не було — було тільки палке, але досить цнотливе взаємне кохання.

— Принаймні з тих зворушливих послань до Мотрі й листування Івана Степановича з Кочубеєм «випливає» тільки палкий роман. Судіть самі. Як можна звинувачувати у неблагородстві чи навіть розпутстві людину, котра у статусі всемогутнього гетьмана після втечі до нього Мотрі з батьківського дому, всупереч бажанню втікачки таки повертає її зі своєї резиденції батькам (до речі, своїм лютим ворогам). Та ще й із такими, адресованими згодом тільки коханій словами: мовляв, не сердься, голубонько, краще подумай сама, щоб із того вийшло. За умов, що Кочубеї вже «по всьому світу» розтрубили, нібито гетьман уночі забрав у них доньку силою і тримає при собі як наложницю.

Інша й, певно, найголовніша причина повернення полягала в тому, що, за найвідвертішим зізнанням Мазепи, при подальшому перебуванні під одним дахом ні він, ні Мотря не змогли б «жодною мірою витримати» без співжиття за всіма ознаками «супружества». А значить, неодмінно наразилися б, за його словами, «на неблагословіння від церкви». «І через це я Вашу Милість жалів, щоб потім з–за мене не плакала», — підсумовує гетьман в одному з листів до коханої. То в чому ж за таких обставин виявляється «аморальність» людини, котра була і до кінця днів своїх залишилася глибоко релігійною? Власне, людиною своєї епохи, коли й на шлюб, і на взаємини із протилежною статтю дивилися по–іншому.

Крізь терни стереотипів та ідеологічних кліше

— Ви постійно спілкуєтеся зі своїми українськими колегами–істориками, читаєте їхні книги, статті про Івана Мазепу та його епоху. Чи помічаєте в їхніх роботах «перегини» в інший від «дозволеного» раніше бік?

— Такі «перегини» є завжди і всюди. Україна, звісно, не виняток. Насамперед тоді, коли йдеться про науково–популярні твори. У новій книзі напишу й неодмінно наведу багато цікавих фактів про те, як цей український гетьман взагалі–то впродовж двох десятиліть свого правління разом із московськими провідниками дуже активно й успішно творив Російську імперію. У тому числі й за допомогою зброї. Згадаймо хоча б переможні Азовські походи, які ні до Мазепи, ні після нього ніхто не зміг повторити. Так, це стало його трагедією, бо він спочатку допоміг створити імперію, а потім вона ж його і погубила. Проте все було саме так.

Причому в своїх намірах і зусиллях Іван Степанович був абсолютно щирим. Зрештою, Петро І, як відомо, нагородами не розкидався. І вручений Мазепі другий за ліком орден Святого Андрія Первозваного (перший дістався царському канцлеру Головіну) — цілком заслужений. Архівні документи свідчать, наскільки значним був його вплив і на безпосереднє оточення Петра, і на зовнішню політику царя. Хоча про все те дуже не люблять згадувати сучасні українські історики. І Грушевський не любив.

— Ваше тлумачення найтрагічнішого для Івана Мазепи переходу на бік шведського короля Карла ХІІ суттєво відрізняється від вибудуваних багатьма істориками й політиками теорій реалізації його «изначальних», одвічних планів — як «зрад» Петра І, Московії, навіть українського народу, так і «виборювання незалежної Української держави», відокремлення її від Росії.

— Дуже прикро, але фігуру гетьмана Мазепи і досі виривають із контексту свого часу, намагаються «приміряти» на неї реалії ХХ чи ХХІ століття. Хоча жив він у ХVІІ і на початку ХVІІІ, коли і держави, і народи, і обставини та ідеали були іншими. Тож чи зрадник він? Абсолютно ні! Ті, хто приписують йому «зраду» українському народу, нехай спочатку пояснять, що таке «український народ» у той час і як Мазепа міг йому «зраджувати»...

Немає й жодного свідчення, жодного документа на підтвердження теорії «изначального плана измены» щодо Петра І та очолюваної царем держави з відокремленням від неї Гетьманщини. Та для початку згадаємо про те, що Мазепа прийшов до влади після багаторічної спустошливої Руїни, яка занурила Гетьманщину–Україну у вир розбрату, громадянської війни, коли саме поняття «зрада» фактично нівелювалося. Найвідоміші діячі тієї епохи (такі, як гетьман Петро Дорошенко чи кошовий отаман запорожців Іван Сірко) багато разів змінювали свою політичну орієнтацію у стосунках з іншими, сильнішими державами, намагалися використати покровительство тих чи інших упливових сусідів для зміцнення чи порятунку своїх «вотчин». Та в кожного з «великих» сусідів були свої наміри й інтереси.

Тож Іван Мазепа «прийняв» Гетьманщину ослабленою після суттєвого обмеження її автономії на користь Московської дер­жави за Коломацькою угодою 1687 року. І двадцять років поспіль блискуче розбудовував ту ж Гетьманщину–Україну, примножував її економічний і військовий потенціал, повертав частину втрачених «вольностей». Водночас Північна війна підштовхнула Петра І до якнайшвидшої реалізації своїх реформ, які вже буквально «висіли в повітрі». Будуючи сильну централізовану унітарну державу, цар до 1707 року здійснив дуже жорсткі заходи для обмеження автономії Гетьманщини, її фактичної ліквідації (це підтверджують знайдені останнім часом архівні документи).

Усе те ставило Мазепу перед неймовірно складним вибором. Адже він розумів, що про збереження Петром І тієї Гетьманщини, яку він будував, уже не могло бути й мови. Не міг гетьман не прислухатися і до нарікань невдоволеної реформами царя козацької старшини. При цьому гострий розум і талант політика, дипломата, без сумніву, підказували йому й інше: із союзу із надто молодим і амбітним королем «чужовірців»–лютеран також нічого хорошого не вийде. Тож його перехід на бік Карла ХІІ вважаю жестом відчаю сильної людини, яка не пускає все на самоплив, а намагається оволодіти ситуацією навіть наперекір долі.

Полтавська битва за минуле і майбутнє

— Доля «підсунула» їм Полтавську битву. Довкола змісту і форми відзначення її 300–річчя і в Росії, і в Україні вже починають вирувати пристрасті. Як, на ваш погляд, зробити так, щоб у наступному році не довести їх до «точки кипіння»?

— Насамперед, мабуть, усім треба усвідомити, що, попри очевидну «порідненість» наших народів, живемо зараз у різних дер­жавах. Для Росії Полтавська битва, без сумніву, грандіозна перемога, величезний військовий і політичний успіх. Тож і відзначення його нашою державою буде цілком природним. Так само, як і відзначення Україною 300–річчя... ні, на мою думку, все ж не договору зі Швецією, а саме тих трагічних подій, пов’язаних із виступом Івана Мазепи.

— Ви приїхали до Полтави, коли тут і досі тривають бурхливі дискусії стосовно того, де саме встановлювати пам’ятник Івану Мазепі. Можливо, підкажете?

— Ні, не підкажу. Бо взагалі вважаю встановлення пам’ятника цьому гетьману в Полтаві недоцільним. На відміну, скажімо, від Києва чи Батурина. Передовсім, звичайно, Батурина — тієї гетьманської столиці, де Іван Степанович пережив зеніт своєї слави, досягнень, успіхів і де, зрештою, був щасливий. Полтава ж, навпаки, — місце його найбільшої трагедії, краху всіх мрій і сподівань. Тим більше, що й у Полтавській битві гетьман участі не брав. Карл ХІІ фактично не дав йому такої можливості, бо ж Мазепі не довіряв.

— У своїй книзі ви зауважили, що саме творенням процвітаючої Гетьманщини Іван Мазепа викликав невдоволення практично всіх прошарків населення. Як пояснити цей парадокс?

— Мабуть, такі парадокси притаманні для діяльності будь–якого сильного політичного лідера, котрому судилося жити в епоху реформ. Чи думав, скажімо, про свою популярність у народі Петро І? Та йому в голову таке не приходило! Він голив бороди боярам, перевдягав знать у «європейські» кафтани, зганяв маси людей на будівництво петербурзьких каналів... Усе те викликало величезне невдоволення, дехто й досі вважає Петра головним руйнівником одвічних традицій, звичаїв російського життя.

Так само й Мазепа: коли він зміцнював Гетьманщину, дбав про наповнення її казни, про будівництво, це викликало постійні нарікання. Хоча, зауважте, практично вся генеральна старшина пішла за Мазепою. Найбільший спротив був на середньому рівні, на рівні полковників, які прагнули стати поміщиками, одержати більше влади над селянами. Гетьман же, скажімо, видав свій знаменитий Універсал, яким забороняв панщину більше трьох днів на тиждень. І не тільки цей. Адже Іван Мазепа бачив далі тих полковників і, власне, багатьох своїх сучасників.