Андрій Любка: Я помру або молодим поетом, або старим президентом

20–річного Андрія Любку називають найперспективнішим поетом Закарпаття. Він каже, що це занадто слабо. Колись він читав вірші в гуртожитку, після чого його назвали найкращим поетом «общаги». Для Андрія ці два звання фактично рівні — слабкі. Адже плани на майбутнє в поета значно масштабніші, вони виходять далеко за межі Закарпаття.

У рецензії на його нову збірку «Тероризм» автора порівняно з давньогрецькими поетами, у яких все має бути красиво. У віршах Любки постає така собі неолюбов: на тлі сучасного життя з його постійними стресами, нанотехнологіями та шаленим ритмом нуртує таке ж сучасне кохання — на межі смерті чи нервового зриву, у стані стресу чи ранкової ніжності. Кохання в умовах тероризму.

«Правда — в смерті, народженні й любові!»

— Усі колись писали вірші. Якісь так і залишилися лежати під матрацом у зошиті, а інші вийшли збіркою. Чи стимулює бажання писати, чи підживлює талант готовий продукт діяльності? Бо ті, хто не реалізував себе, зазвичай припиняють писати...

— Бродський колись сказав, що в поезії є щось від спорту, від спортивного інтересу. Тобто ти читаєш якийсь вірш відомого поета й відчуваєш, що можеш написати не гірше, а навіть краще. І пробуєш. У кого виходить — той пише далі. З часом комусь показуєш або читаєш вірш — і починається: виступи, публікації, переклади, видання. Ось, до прикладу, зараз у Закарпатті вийшов альманах творчості «джинсового покоління», укладеного письменником Михайлом Рошком. Віковий діапазон його авторів від 48 років (Петро Мідянка) — до 18 років (Оксана Варга). Таке видання дає змогу охопити весь контекст літературного життя цілого регіону України. А публікація в ньому для молодого автора — це утвердження у виборі письменницького шляху. Словом, якщо тобі пощастило і тебе в потрібний момент підтримали, дали якийсь спонукальний поштовх до творчості, то шанси піти далі в літературу зростають у десятки разів.

— Як сталося, що після цьогорічного Форуму видавців у Львові ти привіз до Києва в рюкзаку 20 відсотків тиражу нової збірки «Тероризм»?

— Про видання збірки поезії «Те­роризм» із видавництвом «Літературна агенція «Піраміда» я домовився досить пізно — в серпні цього року. Потім чимало часу зайняла робота художника–оформлювача Володимира Павлишина. І ось я приходжу на презентацію своєї книги, аж тут мені приносять... п’ять примірників збірки! Видавництво просто не встигло за такий короткий термін надрукувати більше. Дві книжки я подарував своїм німецькій і польській перекладачкам, одну — другові, професору–поету Сергієві Федаці, одну залишив собі, а одну вкрали (сміється. — Авт.). У зв’язку з тим, що до остаточного тиражу, котрий додрукували пізніше, я вніс деякі правки, ці п’ять книжок мають усі шанси стати раритетами.

— Як краще захоплюватися твоїми віршами: читати? слухати в авторському виконанні?

— Думаю, що будь–які вірші найкраще читати, так краще сприймаєш усі підводні камені і приховані сенси, інші фішки. Хоча зараз дуже модним є запрошувати поета на читання віршів, сучасний поет є таким собі міні–оркестром. Не враховуючи поїздки країною з презентацією нової книжки, у мене до кінця року заплановані виступи в Європі — Німеччині, Чехії, знову Німеччині, Польщі... Зараз із поезією відбувається щось таке, як в античні часи — поети більше читають уголос, записують аудіо та відео — такі потреби має сучасний читач.

— Читала один з останніх твоїх віршів. Скажи, чому в тебе так часто звучить тема смерті від невиліковної хвороби? То СНІД, то рак... Це якось пов’язано з вадою серця?

— Думаю, ні. Просто смерть — моя улюблена тема. Це гарна тема, вона чіпляє. Про неї не брешеш — мусиш говорити правду.

— А в чому, як на тебе, правда?

— У смерті, народженні й любові. Це апологети для мене. Все це речі, які насправді існують, а решта — це намул, наносне, несправжнє.

— Дружба теж?

— Так, звісно. Лише любов. Любов — це напруга і ланцюг, який не зникає ніколи, просто його інколи не відчуваєш. А дружба — це перемінний струм, фальш. Чи є в мене людина, яку можна назвати другом? У принципі, так, але... Не певен. Не певен у цьому перемінному струмі...

— Чула один вірш у твоєму виконанні, покладений на музику. Дуже непогано. Як далі плануєш у цьому напрямі просуватися?

— Власне, і до цього часу я мав спільні проекти з музикантами, наприклад, навесні, під час фестивалю сучасного мистецтва «Березневі коти», я «співав–читав» із відомим полтавським гуртом «Контрабас». Зараз з іншими музикантами записали ще одну версію вірша — трек «Чорні янголи твого імені». Але найближчий запис відбудеться в Берліні в середині грудня — під час дня України ми запишемо декілька віршів для європейської публіки на аудіодиск Modern poetry of Central Europe.

Подорожі за несумісними з життям емоціями

— Багато хто жартома називає тебе позашлюбним сином Андруховича. Звідки пішла ця плітка?

— Вона народилася минулого року у франківській «Химері», де Юрій Андрухович вів мій творчий вечір. Хтось із глядачів, через схожість у наших з Юрком манерах і голосі, запитав: «Пане Юрію, а чи не є Андрій Любка вашим позашлюбним сином?», а той жартома відповів, що це правда. Ми довго ще, виступаючи разом, жартували з цього приводу. Ось, до прикладу, на фесті «Потяг до Яремче» на запитання, чим я відрізняюся від справжнього Юркового сина, я відповів, що лише одним — не прошу грошей, але скоро почну (сміється. — Авт.). А взагалі — це доволі кумедно, що в кожному молодому поетові одразу шукають якогось класика рівня Андруховича, Шевченка чи Нестора Літописця.

— Крім усього іншого, ти ще й політикою займаєшся...

— Насправді вся фішка в тому, що саме поезія штовхає мене до своєрідних «революцій»: наукових, політичних і, зрештою, поетичних. Тому ці речі взаємопов’язані. Швидше за все, для якісних віршів потрібні екстремальні враження, титанічні переживання, несумісні з життям емоції. Тоді це справжня поезія, тоді поет чимось відрізняється від інших — але не понтами, одягом чи замріяністю, а досвідом. Багато хто вважає, що досвід потрібен лише для прози чи епічних форм, для мене ж поезія є продовженням життя, його переосмисленням, глибоким автобіографізмом.

— Ким би ти хотів залишитися для нащадків?

— Судячи з моїх планів та того, що я вже зробив, це буде реформація поетичної мови, не революція і не експеримент, а саме реформація, свідоме та якісне розширення меж. Поетом революцій я не стану «стопудово», адже йдеться більше про текст і візію, а не про часто банальні події. Тому я принципово не пишу громадянської лірики, не вичавлюю з себе плаксивих і сльозливих волань про Батьківщину–неньку. Якщо серйозно, то мені важливо відчувати творення, мистецьку провокацію, високе мистецтво.

— Знаю, що ти намагався поширити ідеї революції й за кордоном, зокрема в Білорусі.

— Нічого я там не поширював, просто якісно виконував свою роботу. Не скажу, щоб у мене були якісь позитивні емоції щодо Аляксандра Лукашенкі (так його називають білоруси), але я однозначно і повністю підтримував опозицію. Бо сучасній Білорусі дуже не вистачає саме національного компоненту в політиці. Це був, зрештою, бунт проти Расії–матушкі, адже москалі підтримували Лукашенка. А для мене це був досвід, нові знайомства, сяка–така пригодницька подорож. Просто тоді в Україні мені було страшенно нудно: вибори, весняна холодна сльота, коханка, якої я ніяк не міг позбутися, і до того ж проблеми з курсовою на додачу. Це вже ні в тин ні в ворота мене не перло. Потрібно було щось кардинально змінювати, ризикнути життям, я одразу «смазал карту буднєй» — як казав мій друг Маяковський. Врешті–решт я вже тоді розумів, що помру або молодим поетом, або старим президентом. Варто було спробувати виконати хоча би перше.

— Дні, проведені в білоруській тюрмі, не вважаєш даремно витраченими?

— Ні, звісно. В’язниця навчила мене самотності, самозаглибленню, стабільності та плавності думки. Вірші, відомі зараз, я написав саме після відсидки. У камері було чимало кайфових моментів — голод і холод, «Майстер і Маргарита» і навіть торт від канадського посольства, коли Фред Лавуа — канадський журналіст — святкув свій день народження в камері. Це було царство тіней, задушного повітря і повсякчасних нервових зривів. Тоді постійно дощило, розпач не відступав ні на хвилину. І така самотність довкола, і така порожнеча всередині.

Шкода, не зустрів Аполлінера і Наполеона...

— Після повернення ти став інтернаціоналістом? Чи лишився націоналістом?

— Я став поетом у повному значенні цього слова. Я почав сприймати образи, звуки, лінії. Не просто писати, а відчувати всю парадоксальність і непотрібність творіння — цього найзлішого і найхолоднокровнішого виду катування. А щодо національних уподобань, то й до тих подій єдиною політикою для мене була Україна. Моє повернення дало розуміння іншості, «самості» і неповторності моєї Батьківщини. Я ніколи нікуди так не хотів повернутися, як додому. Річ, за великим рахунком, у тім, що мене завжди лякала можливість не–зустрічі. Тобто вічного розминання в цьому випадковому всесвіті, повсякчасного страху неперетинання шляхів у цій темряві. Можливість особисто запізнатися — це зрадлива спокуса змінити також себе, іншими чинниками вплинути на свій світогляд. Бо всі ми хочемо бути іншими, от тільки не в кожного вистачає сміливості насправді бути інакшими, тому вкотре покладаємо оманливу надію на зовсім неподібних до нас людей, які гіпотетично могли стосуватися кожного особисто і, таким чином, зліпити з нас не–таких. Так ось, я досі жалкую, що не мали нагоди вплинути на мене Ґійом Аполлінер, Наполеон Бонапарт, ще кілька цікавих поетів чи політв’язнів. Так само мені йдеться про сучасників, не обов’язково відомих, але безумовно непересічних. Наприклад, більшість моїх знайомих і друзів чимось таки відзначаються: зростом, інтелектом, родимками в цікавих місцях, знанням латинської чи давньогрецької мови, вмінням визначати силу вітру пальцем, неперевершеною пиятикою. З останніми мені особливо пощастило — з ними я легко знаходжу спільну мову, наші комунікації надзвичайно прості, відпрацьовані до деталей, наші тости загальновідомі. Саме до них мені було важливо повернутися, бо вони значною мірою сформували мене, а ще більшою — я їх.

— Ти зважився відмовитися від того, щоб приперчувати свої вірші дрібною лайкою, як це нині модно. На що ти робиш ставку, акцент, коли пишеш?

— Це запитання мене переслідує, як вагітна коханка. Зрештою, я не так уже й багато вживаю тих лайливих слів, а коли вживаю, то, на мій погляд, виправдано. Наприклад, не можу собі уявити, якими словами можна виразити почуття людини, котрій на ногу впав камінь чи якій продали неякісну марихуану? Мова — одна, в ній нема жодного поділу, бо треба об’єднувати, збагачувати мову, а не шукати в ній якісь теоретичні поділи. Вона дає можливість писати про все, вона дає всі варіанти, в цьому її фішка:

Мова дає життя поезії,
ділиться сигаретами,
А за потреби зичить на пиво
і презервативи.
Поет входить у вічність,
як тенісист між сетами
Входить у душову кабіну
для відновлення сили.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Любка — український поет, перекладач та есеїст. Народився 1987 року в Ризі (Латвія). Закінчив Мукачівське військове училище. Студент української філології Ужгородського національного університету. Заступник голови ужгородського осередку БЮТ. Автор двох поетичних збірок: «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008). Лауреат літературної премії «Дебют» (2007). Вірші та переклади друкувалися в журналах «Київська Русь», «ШО», «Всесвіт», «Потяг–78», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо», «Карпатська саламандра».