Підіймати гідність

Гідність — таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Обстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідності, відповісти з гідністю... Гідність — цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може — ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю...

Але є брак чи відсутність гідності, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ...» То тема для цілого соціально–психологічного трактату. У цьому трактаті не слід забувати про міру людини не лише від ніг до голови, а й від голови до неба. Людина гідна свого Бога, а то вже цінність нерозмінна.

«Мені говорили тільки про буряки!»

Які політичні цілі ви ставили, коли ризикували життям своїм і своїх близьких? — нерідко запитують учасників опору.

— Чому цілі мають бути політичні? Є цілі етичні, моральні, духовні... Нам ішлося насамперед про те, щоб жити чесно і підіймати гідність у народі...

То що це за героїзм шістдесятників?!

Як тут не усміхнутися: більшовицька школа прямолінійного мислення!

Колись у глухому засланні харківський народник Павло Грабовський став українським поетом. Він одружився з засланою в ті краї російською революціонеркою. Їй імпонувало його апостольське обличчя, але заняття його здавалися нікчемними: думати, писати — хіба це діло? Інша справа — кинути бомбу...

А то було після 1881 року, коли бомбу вже кинули і вбили царя Олександра II... На його місце вже сів цар гірший... Про що ж думав у тайзі той чоловік, який зумів за таких умов будити Україну і розпалювати за тисячі кілометрів вогники живої чесної думки? Думав про брак гідності...

«Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер», — писав він в Україну. «Сміле слово — то наші гармати. Світлі вчинки — то наші мечі».

Ми й тепер думаємо, вже після всіх експериментів, змінювати світ силою... «Железной рукой загоним человечество к счастью» — висіло гасло на Соловках...

Чому в 60–ті роки так гостро стояло питання виховання національної гідності? У часи революції, голодоморів і колгоспного рабства людина була обезбожена і затоптана, а слово було використане для озвучення партійних гасел. Заклики до бойового й трудового героїзму і до радянської патріотичної гордості були, а про гідність — забуто. У кіносценарії «Україна в огні» Олександр Довженко творить образ дівчини, якій прокурор закидає: «Де ваша честь і гідність?». На що вона здивовано відказує: «Ви мені говорите про гідність? Мені говорили тільки про буряки»...

Отже, нічого дивного, що поняття національної гідності ті ж прокурори трактували як вияв націоналізму. А цим уже займалося КДБ. І то було логічно: людина з почуттям національної гідності не могла приймати рабської риторики, на кшталт «беззавітна відданість партії», «вплив великого російського народу», «історична мрія про возз’єднання», «злиття націй і зникнення національних культур»...

У середовищі рабів не резонує вільне слово, ба навіть бомба народовольця не матиме відлуння...

Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема національна гідність, то хіба ми мали б у парламенті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські русифікаторські стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись пов’язані з прямим тиском Кремля? Міжрегіональний, міжконфесійний поділ між націями на основі старих і нових стереотипів можна легко накинути тільки народові, який ще не зовсім прокинувся.

Під «патріотичним соусом»

Майже 20 років відкритих кордонів зруйнували «совєтський» блеф про воєнну загрозу з Заходу. Західні технології і товари відкрили правду про якість життя на Заході. Однак дуже повільно проникає правда вищого, духовного, порядку.

Такий легкий розпад «нерушимої» імперії зла, таке раптове знеціннення її страшної зброї, таке ганебне падіння її жорсткої ідеології — те Боже чудо відкрило Україні небачену століттями Свободу. Тим часом люди без гідності почали згадувати старі ціни на ковбасу і геть забули імена своїх предків, замучених Голодомором і вбитих на війні, на яку їх гнали уже в 1939 році. Вони не згадують мільйонів своїх земляків, яких вивозили в товарних вагонах до Сибіру на каторгу — без усякого суду. І людині без гідності нічого не поясниш.

Саме ім’я «Україна» в світі було заблоковане і замасковане назвою СРСР або просто «Росія». За 17 років стався такий інформаційний прорив, про який патріотам України в тюрмах навіть не снилося. Більше того, на геополітичній карті світу Україна посіла місце, на яке спрямовано увагу політиків світу.

Стоїть питання, як заповнити ті відкриті ніші українцями з почуттям гідності. Бо гідність підкаже, як діяти для відро­дження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця.

На відміну від патріотизму, гідність є органічною і захованою на глибині. Патріотизм можна вдавати, перелицьовувати, демонструвати і, зрештою, змінювати... Звичайно, окрім справжнього патріотизму, що ґрунтується на національній гідності й моральних принципах.

Нині багато патріотів думають, що треба виділятися своїм етнічним протистоянням. Хоч як уже висміяний пічкурний «патріотизм проти москалів, ляхів, жидів», а той бур’ян знов і знов вилазить із землі й нагадує нам стару селянську науку: бур’ян треба виривати з коренем і систематично... Інакше заглушить так важко вирощувану культуру. Часто бур’ян — у науково подібній формі...

Газети полюбляють гостру науковоподібність. Нині не зупиняються над тим, де не можна переступати межу. Про Президента пишуть, як про «ділягу з конкуруючої фірми», з великим поетом — запанібрата, а Україну називають «ета страна»... І все під гострим «патріотичним соусом».

Мені трапилася в кількох передруках стаття кандидата правничих наук «Чи проіснує Україна до 2017 року». Стаття майже аналітична і «патріотична» — про силу російського ведмедя. Але в даному разі нам досить самого підступного заголовка, на який клюнули різні видання. Коли Амальрик писав «Просуществует ли Советский Союз до 1984 года», то знав, що пише про останню імперію, під якою загнили економічні підвалини і падають ідеологічні ходулі. Окрім того, за ним стояли мільйони живих і мертвих із тим самим питанням. А наш «патріот» мавпує сенсаційну назву з мізерною думкою про дату виведення російського Чорноморського флоту. Його «аналітичний» розум не торкається здорових підвалин, на яких стоїть демократична Українська держава. Його «патріотична» думка також обминає питання, на чому до 2017 року триматиметься Російська Федерація, яка змінила в принципі здоровий постулат інтернаціоналізму на оголений шовінізм і повзучу ксенофобію. Буде триматися перекиданням своїх болячок на сусідів?

Але вдумаймось у саму назву «патріотичної» статті — як із неї стирчить рабський комплекс і звичка дивитися на рідну країну чужими очима. Хіба міг би таке сказати чоловік зі здоровим національним інстинктом?

Отой здоровий інстинкт і лежить в основі національної гідності. Він учить любити, лікувати рани, посилати живильні позитивні імпульси і щодня давати приклад діяльної любові. Він навчає терплячої і наполегливої праці на рідній ниві й щоденного стоїчного захисту свого поля.

Культ вершини

Тільки гоголівські «небокоптителі» лежачи гадають, що може статися за десять чи сто років. І гадають тому, що їм зовсім байдуже, куди йде життя. Жодна думка їхня не перелітає за огорожу власної садиби. Діяльний громадянин свого краю розуміє, що чистоту і лад слід наводити передусім у собі, бо ж «руїна починається в голові». І передусім у власній сім’ї і власній хаті. А отже, і за порогом своєї хати підбадьорювати зневірених і вчити неохайних. І робити все з гідністю господаря, який подає добрий приклад.

Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підніматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин і мало тих, що пориваються на вершину, жити стає тоскно і зникають усілякі правила гри, а за ними вже й правила дорожнього руху...

Більшість суспільних проблем після більшовицької революції виникло через падіння культури і через ліквідацію людей високої гідності. З рабами легко організувати терор і «чистки», але не можна створити високих інституцій, де панує закон і діють чесні правила гри. Плебей може розбагатіти і запровадити у своєму домі розкіш, але він не може зрозуміти, навіщо витрачати гроші на культуру, яка не дає прямого зиску. І чому треба поважати людей високої гідності у всіх інституціях, навіть коли вони не є провідними спеціалістами. Суспільство має постійно вибудовувати свої вершини, інакше звідусіль будуть скарги на невідповідність людей своєму становищу і на засилля кримінальних типів, що займаються політикою, правом, а заодно церквою... А народ буде зневірятися і ремстувати: «Навіщо така незалежність?».

Справді, на тому рівні, де немає етичної ієрархії, не може бути добору, ні здорових умов для розвитку, за яких почнуть виділятися особистості, які творять погоду. Не багатих, не успішних, не дипломованих, не високопоставлених цінує суспільство, а тих, у кого багатство і успіх забезпечені нерозмінною гідністю особи, котрій можна вірити.

«Нам треба моральних авторитетів», — вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони? Та й чи помітять їх раби зорового поля?.. Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То й будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства. І то програма цілком реальна: в розумній і чесній людині той потенціал закладено. Але чи може реалізувати свій потенціал молода людина у споживацькому середовищі, де не культивуються моральні чесноти й вищі цілі, задля яких люди всіх часів готові були покласти своє життя? Молодість має крила. Тільки ж хтось її має вчити літати і відкривати на обрії звабливі вершини. Культ вершини в суспільстві — те саме, що в спорті прагнення недосяжного, з дотриманням правил гри і вірою в себе.

Євген СВЕРСТЮК