«В Україні, сину, ти робив би все це для своїх...»

Дев’ять років тому у Володимира Стефаніва з Підгайців на Тернопільщині був вибір: нарікати на економічний занепад в Україні, змирившись із ситуацією абсурду, або спробувати щось кардинально змінити у своєму житті. Він зупинився на другому варіанті й подався на заробітки за кордон. У ті часи українців в Іспанії було мало, і країна приймала трудових мігрантів на законних підставах. Володимир швидко отримав документи на право праці і проживання, знайшов роботу, а за деякий час у Барселону приїхали по черзі його обидва сини і дружина. Вони не мали ілюзій щодо солодкого життя на чужині, але часу зважувати на терезах співмірність втрат і здобутків не було. Під час нашої розмови у затишній кав’ярні на барселонській набережній мої земляки щиро зізналися: щоденна виснажлива боротьба за хліб насущний залишає мало місця для ностальгії. Хоча Україна їх «не відпускає»...

«Цукор у магазині тільки на дотик розрізняв...»

У Підгайцях Володимир Стефанів мав власне підприємство, але все зароблене йшло невідомо куди. В Україні 1990–х панувала нестерпна обстановка — з підприємців знущалися як хотіли і влада, і бандити. «Хоча не сподівався, що влаштуюся тут, в Іспанії, — зізнається чоловік. — Я ж уже немолодий, тому важко давалася мова. Прийдеш у магазин — то цукор тільки на дотик перевіряєш. Важко звикав до інших грошей. Але оскільки українці переживали ще й не такі потрясіння, то помаленьку освоївся. Разом з іншими нашими заробітчанами винаймав житло, нас мешкало по 12 чоловік у кімнаті».

Володимир, який звик працювати на совість, невдовзі зрозумів, що своєю роботою став конкурентом іспанцям. «Вони боялися, що їх виженуть, а мене залишать, — пояснює. — В іспанців як — якщо він електрик, то нічого іншого робити не вміє, а я і кахель кладу, і каналізацію проводжу, і світло. Коли мене звільнили через погане знання мови, вирішив відкрити свою справу. Тут із цим трохи легше, ніж в Україні — заплатив податок і все. До тебе не прийдуть ні санепідемстанція, ні пожежники, ні бандити, ні рекет...»

Квартал Барселонета виходить до самого моря. Докерський район зі старовинними будинками, більшості з яких — по 300 років і які ще пам’ятають колишніх власників — морських піратів. Фарба на стінах така «капітальна», що запросто не знімеш: Володимир Стефанів знає це з власного досвіду. У Барселонеті на кожній вулиці є квартира, «зроблена» його бригадою. Він вирішив почати з ремонтів, хоча вдома, каже, ніколи цим не займався і навіть не знав, що таке будівництво.

Траплялися квартири, де 40 років нічого не ремонтували. «Та в нас в Україні навіть літня жіночка щороку хату білить, — дивується Володимир. — Але ми справлялися. За рік доводили до ладу 12 квартир, кожна площею 30 квадратних метрів. Іспанці такий обсяг робили за 3—4 роки».

«Мені іспанці часто казали: ти, Григоріо, артісто, — підхоплює син Володимира Григорій, він у батьковій бригаді за виконроба. — Тобто майстер своєї справи. Це, у їхньому розумінні, — найвища похвала. Для багатьох іспанців дивно, як ми, чужоземці, почавши з нуля, змогли організувати власне підприємство. Певний час тримали магазин, але не змогли конкурувати з пакистанцями. Тепер займаємось тільки ремонтами».

«Деякі наші земляки продають допомогу за гроші»

Наталя, дружина Григорія, також працює в родинній бригаді. Її червоний магістерський диплом економіста лежить на полиці — підтвердити український документ про освіту в Іспанії дуже складно. «Фарбування, догляд за старими людьми, дітьми, прибирання квартир, готелів — ось що чекає тут наших людей, — каже молода вродлива жінка. — Українці залишають батьківщину, маючи багато ілюзій. Якщо хтось думає, що за кордоном можна заробити великі гроші, то він помиляється. Людина, яка щойно приїхала, отримує 2,5—3 євро за годину. Це дуже скромні гроші. Можливо, той, хто добре знає мову, знайде роботу гіда чи продавця в магазині. Щоб заробити, треба бути гарним фахівцем. Але гарний фахівець нині потрібен і в Україні. Хай не така висока зарплата, як тут, але менше заплатиш за житло, їжу і живеш із родиною. І невідомо, що краще: бути начальником на тисячу гривень в Україні чи тут — робітником на 1000 євро. Треба все зважити...»

Навіть якщо припустити, додає Володимир, що заробітчанин має до 1000 євро на місяць, то з них треба сплатити податок, за проживання, проїзд, телефон. Залишається не так багато. Заощадити трохи можна, якщо жити у квартирі по 10—15 чоловік — робить висновок із власного досвіду.

Однак в Україні, кажу, багато хто досі переповідає «легенди» про легкий іспанський хліб і щасливі історії збагачення.

— Щасливих історій я не знаю, а от гірких — скільки завгодно, — сумно посміхається Володимир. — У багатьох заробітчан розпалися сім’ї. Ті надсилання грошей в Україну змучують, убивають людину. Дехто спивається. Скажіть, як він може втриматися, коли у день заробляє на 80 літрів вина? А люди самі, без контролю сім’ї, отож щодня влаштовують гулянки під різними приводам. Часом мене просили — ходімо до «Вестерн Юніон», вишлемо гроші в Україну, бо я сам не донесу. І я багатьох водив, як малих дітей.

Ще є багато шахраїв, які обіцяють вигідно вкласти гроші або зробити легальні документи. І люди вірять, а потім залишаються без копійки. Володимир каже, що з іншими українцями в Іспанії контактує переважно по роботі. До української церкви не ходить, бо тепер її перетворили на біржу праці. «Образливо, що наші земляки не підтримують один одного, — гірко констатує співрозмовник. — Піду на площу Каталонії, де наші зустрічаються, кажу: мені потрібен робітник. Приводять електрика, який насправді лампочку за чотири дні вкрутити не може. Виявляється, посередник узяв із нього гроші за працевлаштування і мені привів».

«Якби в Україні настала якась стабільність — ніхто б за кордоном не залишився. Майже всі, хто тут працює, живуть тим, щоб повернутися додому», — переконаний Володимир Стефанів.

«Українське консульство в Барселоні працює, як базар...»

Зрештою, дізнатися про всі нюанси щодо допомоги тим, хто повертається на батьківщину, нашим заробітчанам ніде. «Українське консульство у Барселоні працює, як базар, — купа людей, ніхто нічого не знає, не дають зразків документів. Відфутболили — і все, — обурюється Григорій Стефанів. — У консульство людей впустять, браму зачинять — сидиш, як у в’язниці. Прийом до 13.00, всі не встигають, бо приїжджають із різних регіонів, а потім людей просто виганяють. А от іспанців приймають без черги. Якось я телефонував у консульство, там почули українську мову — зразу трубку кинули. Передзвонив, заговорив іспанською — слухають».

Та, додає Наталя, в іспанському посольстві в Києві — ситуація не краща. «Ставлення до українців просто жахливе. І українська влада нічого не робить, аби полегшити життя тим, хто змушений заробляти за кордоном. Ніколи не організовують зустрічей із такими простими людьми, як ми. З іспанцями нам простіше спілкуватися, ніж із нашими «дипломатами».

Ще одна велика проблема, каже Воло­димир, що іспанці не визнають українських водійських прав. А місцеве посвідчення водія отримати дуже складно. Можна знати мову, але технічні терміни запам’ятати важко. Якщо зупиняє поліцейський — тобі загрожує тюрма або штраф. «Я зустрічався з консулом, щоб обговорити проблему, — пригадує він. — Ви знаєте, розвів руками консул, у нас ще немає такого механізму. То я кажу, чи вам шестерні до того механізму купити? А насправді ніхто просто тим не займається. Іспанія згодна підписати такий договір, але українська сторона чомусь не поспішає. В той час як українцям у Португалії права міняють — там посольство все владнало. Арсеній Яценюк, коли ще був міністром закордонних справ, приїжджав до Іспанії і обіцяв вирішити питання, але віз і нині там…»

«Закони тут дуже м’які. Навіть дивні»

Ми замовляємо по другій чашці кави. Цікавлюся їхньою думкою про іспанців. Які вони? «Завжди усміхнені, все пояснюють. Не роблять культу з одягу», — каже Наталя. «Тут немає класового поділу: якщо хтось на високій посаді, то не гне кирпу, не зневажає інших, — додає Володимир. — Навіть банкіри і директори прості в поведінці. Я знаю власника фабрики, у якого працює 150 людей. Чоловік при грошах, але скромно вдягнений, має гарну машину, однак не супермодель. Жорді Пужоль, який 25 років керував Каталонією, ходив без охорони, спілкувався з простими жителями, а не так, як у нас — їде висока персона, усі мусять тікати з дороги».

З іншого боку, замислюється Воло­димир, не подобається, що влада сама породжує касту нероб. «Закони тут дуже м’які. Я б сказав, навіть дивні. Якщо в магазині злодій краде продукти, а ти його хапаєш за руку, то ти ще й відповідатимеш. Поліція, відпустивши крадія, дорікатиме: він бідний, йому немає чого їсти... Бідні часто набирають продукти в супермаркетах і кажуть: не маю чим платити. Таких виганяють із магазину з продуктами. Мовляв, не помирати ж людині — хай собі йде. Тут люди дозволяють собі в супермаркеті наїстися, напитися, ніхто за ними не ходить назирці».

Григорій розповідає, як допоміг затримати злодія, який вирвав у жінки сумку. Каже, його самого ледве не зробили винним в інциденті. «Тепер не ризикую — хай поліція займається, — сміється. — Якщо, скажімо, хтось винайняв квартиру, але грошей не платить, то його ніхто не має права звідти вигнати — тільки суд. І люди живуть так роками.

У готелях виділяють кімнати, де безпритульні живуть узимку, а у березні їх випускають. Можна укласти контракт на фірмі, трохи палець порізати — лікар дасть довідку, і тобі три місяці платитимуть середній заробіток. І людина каже — для чого мені працювати?»

* * *

Прощаючись, Володимир Стефанів раптом згадує, як хотів організувати у Підгайцях «парк чудес» — з атракціонами, дискотекою. Домовився вже і про «чортове колесо», і катамарани. «Не вигадував би ти нічого», — відрізало йому місцеве начальство. «Зараз до влади прийшли мої ровесники, втілити задумане було б легше. Але вже скільки тут вкладено...» — «Тату, так і в Барселоні можна організувати, що хочеш. Аби гроші». — «Та тут трохи, Грицю, не те. В Україні все ж таки веселіше. Вдома ти робив би усе це для своїх людей...»