П’ятирічка втрачених надій
Минуло п’ять років, відколи Верховна Рада прийняла постанову «Про рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні». Ті п’ять років, за які, згідно з положеннями і приписами постанови, державна мова мала утвердитися і зміцнити свої позиції, стали роками її приниження і нехтування. Основоположне твердження документа — «на дванадцятому році незалежності українська мова як державна мова в Україні не набула належного поширення в усіх сферах суспільного життя», яке й спонукало до прийняття постанови, — цілком могло б бути написане й сьогодні. І завтра. І ще через п’ять років, якщо вони минатимуть за сценарієм останніх п’яти.
Здавалося б, завдання однозначне: створення чітких механізмів реалізації вже прийнятих правових документів щодо функціонування української мови і схеми юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови. Але, на жаль, ера декларативності ніяк не поступиться місцем ері роботи. Особливо прикро, що ця бездіяльність — на совісті тих сил, які пройшли до парламенту і сформували уряд з емоційними гаслами національного відродження, економічного прориву та культурного стрибка. >>