Кіно не за гроші

Кіно, як мікроби. Той, хто «підхопив» його одного разу, жити без нього вже не може. Винахід «рухомих малюнків» назавжди заворожив частину населення, і одні пішли вчитися професії, щоб отримувати задоволення і за це задоволення отримувати ще й гроші, а інші — все життя знімають без винагороди. Суто заради задоволення. За радянських часів студії аматорського кіно були чи не в кожному великому місті, зараз і на професійний кінематограф грошей не вистачає. Але ентузіасти все одно є, вони на зло розкрученим кіношникам на брак грошей не скаржаться, ідеї з них фонтанують, тому й знімають на рік по декілька фільмів. Любительських. І студії мають, і фестивалі проводять. На одному з них «УМ» побувала, щоб переконатися: доки живуть аматори, кіно було, є і буде.

Куди податися любителям

У Херсоні знайшлися ентузіасти, які заснували фестиваль аматорського кіно. З 90–х років на офіційному рівні про любительське кіно ніхто не згадував. А люди не припиняли знімати. У 70–ті, коли в Україні в кожному районі було по кілька кіностудій, фестивалі проводилися один за одним. На сьогодні маємо Міжнародний фестиваль непрофесійного кіно «Кінокімерія», який проходив 1–4 листопада в Херсоні, в Житомирі є «Кінотур», заснований комітетом афганців, і щодва роки кінолюбителі збираються на фесті в Луцьку при народній аматорській студії «Волинь». «Херсонщина свого часу була засновником аматорського руху. Перший фестиваль в Україні організував професійний кінолюбитель Яків Підвальний. Він керував народною кіностудією «Стріла» для залізничників. Тоді держава підтримувала аматорів, забезпечувала кіноплівкою, сприяла проведенню фестивалів. У 90–ті все заглухло, — каже один з організаторів «Кінокімерії» Андрій Симакович. — Яків Підвальний руки не опустив, знайшов Євгена Максимова, керівника Херсонського обласного «Кіновідеопрокату», і почав піднімати аматорський рух на ноги. У 2006 році ми заснували фестиваль непрофесійного кіно «Кінокімерія». Збиралися не для того, щоб заробити гроші, а справді з благих намірів».

На третій кінофестиваль аматорів надійшло понад сто робіт. 78 з них оргкомітет відібрав для масового перегляду. «Коли проводили фестиваль уперше, ми самі зверталися до кіностудій, щоб надсилали роботи на фестиваль. Показували все, що приходило — мали тоді близько 30 робіт. Цього року вже почали відбирати, нас знаходять через інтернет, завдяки рекламі. Почали надсилати персональні фільми. Відповідно з’явилися роботи, де просто вмикають камеру і знімають все, що потрапляє на очі. Жодної режисури. У «Кінокімерії» взяли участь 22 кіностудії з 13 областей. З ними легше працювати, ніж з одинаками. Бо там збирається команда і декілька людей працюють над однією ідеєю», — додає Андрій.

Серед переможців переважали кіностудії, які мають добрі традиції та професійних наставників. Народна аматорська кіностудія «Дубно» з Рівненської області, студія «Муза–Х» із Сімферополя, дитяча студія «Фокус» із села Банів–Підгірний Сторожинецького району Чернівецької області, Дніпропетровський дитячо–юнацький кіноцентр «Веснянка», студія кіно і телебачення «Альфа» з Полтави, народна аматорська студія «Волинь» із Луцька.

На запитання, чому в Україні не збільшується кількість фестивалів непрофесійного кіно, організатори тільки руками розводять. Кажуть, на цьому полі про конкуренцію не йдеться. «Коли ми починали, паралельно з нами стартував у Харкові фестиваль аматорського кіно «Експромт». У ньому брали участь представники багатьох країн. А де «Експромт» зараз? На ентузіазмі більше року не проживеш. Добре, що нас підтримало Міністерство культури і туризму, Херсонська обласна рада», — зітхає Симакович.

До аматорів — по–аматорськи

Враження після «Кінокімерії» суперечливі. З одного боку — добре, що хоч хтось звернув увагу на кінолюбителів і показав їхні роботи на великому екрані. З іншого — ставлення до учасників досить поверхове. В ідеалі ці люди приїжджають на фестиваль, щоб почути думку фахівця, щоб їм сказали, де помилка в конкретній роботі, як треба робити, на що краще звернути увагу. Спеціально для цього в журі запрошують викладачів Київського університету ім. Карпенка–Карого. Але що ми бачимо в реальності? Цьогорічний голова журі, директор інституту екранних мистецтв Микола Слободян кілька разів повторював, як йому важливо було побачити, що аматори люблять, а що ненавидять. На майстер–класі він прямим текстом сказав: «Що ви тут знаєте? Запишіть телефон інституту і вступайте в Карпенка–Карого». Його колега по викладацькому цеху, кінооператор Василь Кордун говорив те саме: «Перегляди мене привели в шоковий стан. Абсолютно не вмієте працювати з камерою. Ви представлені самі собі. Знімаєте тільки зі свого росту. А є велика кількість прийомів, як треба знімати, щоб було цікаво. Та щоб це знати, треба навчатися у Карпенка–Карого», — продовжив майстер–клас Кордун.

Після такого «навчання» учасники вийшли з похнюпленими головами. «Краще б і не проводили цього майстер–класу, ніж мали так нагло рекламувати свій інститут. Вони не проаналізували жодного фільму. Таке враження, що нічого не дивилися», — буркнула на виході розсерджена учасниця.

Варто відзначити, що фестиваль проходив чотири дні, два з яких у найкрутішому залі Херсона — «Ювілейному», де виступають зірки поп–музики. «Приємно бачити свій фільм на величезному екрані», — радіють ті, чиї фільми «прокрутили» в палаці. Та це, швидше, нагадує провінційний гламур, ніж професійний підхід до організації фестивалю. Бо на переглядах в основному були самі учасники. Жодного зайвого обличчя. Ті 78 робіт, які відібрав оргкомітет, бачили тільки журі в окремій кімнаті, у залі ж показували роботи тих, хто приїхав на фестиваль. «Кінокімерія» назвала себе міжнародним фестивалем. Але жодного іноземного фільму в конкурсній програмі учасники так і не побачили. До артхаузу у фестивалю ставлення дуже обережне. У Херсоні є багато художників, які в попередні роки приглядалися до «Кінокімерії» і навіть брали в ній участь. Цьогоріч переважили фільми, які більше нагадують телепрограми місцевого телебачення, ніж кіно. Судячи з рівня майстер–класу, який давали професійні кіношники Слободян і Кордун, з організації переглядів, випливає, що до аматорів ставляться по–аматорськи. Ніхто не дбає про професійний ріст фестивалю. Мовляв, аматори все одно зніматимуть, а як, то вже їхня справа.

«Я б їм розказав, хто такі аматори і чим вони відрізняються від професіоналів»

«Аматори поділяються на три пласти. Перший — був і залишиться таким. Другий стане професіоналами, їх небагато, але достатньо. А третій — рік–два знімають, а потім займаються виключно своїми справами, — каже член журі з Естонії, організатор аматорських фестивалів Яак Ярвіне. — У нас фестивалі аматорського кіно проходять із 1958 року. Є один республіканський, де показують понад 170 фільмів із 28 країн. Цього року в ньому брала участь українська студія «Веснянка». Їхню нагороду за анімацію привіз із собою. За рік у нас проходить 12 фестивалів у різних містах. Підтягується молодь. Людей старшого покоління серед учасників стає все менше. У 96–му я був у складі журі на найвідомішому міжнародному кінофестивалі непрофесійного кіно «Уніка». Він щороку проходить в іншій країні, в залежності від переможця. Ваші фільми теж варті, щоб їх там показали. Мені подобаються аматори, бо вони всі мають право показати свої фільми. Для них головне — участь. Я бачив на «Кінокімерії» багато фільмів, які звернені в історію. І це мені дуже подобається».

За словами організаторів, роботи переможців «Кінокімерії» наступного року відсилатимуть на відбірковий конкурс на «Уніку». Для цього кінолюбителі мають створити Спілку аматорів України.

Перше місце на «Кінокімерії» присудили учневі одинадцятого класу Максиму Чуприні за ігрове кіно «Золота рибка». Хлопець планує вступати в інститут імені Карпенка–Карого на спеціальність кінооператора. «Я знімаю з 12 років. Мій тато — режисер Театру ляльок, мама — актриса, дідусь — художник. Я теж буду професіоналом і не хочу безкінечно брати участь у «Кінокімерії», як деякі сивочолі чоловіки», — ділиться планами Максим.

На «Кінокімерії» старше покоління поділяється на дві категорії. Одні — зневажають професіоналів і працюють для власного задоволення, інші — виховують майбутніх геніїв. Маленький дідусь, який нагадує казкового доброго гнома, 71–річний Борис Ревенко з Луцька останній з аматорських могікан. «Моїми учнями були Михальчук і Санін. Тепер вони — зірки. Малими бігали на мою студію «Волинь» через день. Коли вчилися в інституті, приходили по підручники, радилися. Ми «Мамая» на «Волині» знімали. Я там із Михальчуком оператором був. Зараз хлопці об’їздили півсвіту. За молодості я був китобоєм. Маю тисячі фотографій айсбергів, пінгвінів, китів. Вони по тих же місцях тепер із камерами їздять. Певне наслухалися мене, коли були дітьми, — згадує найстарший аматор Ревенко. — «Кінокімерія» — добрий фестиваль. Хоч якийсь майстер–клас є. Ми збираємося на фестивалі для того, щоб старші розказали щось молодшим, поділилися досвідом. Я й без Слободяна знаю, чим відрізняється професіонал від аматора. Моя дочка стала режисером у Москві, син — оператор у Києві. За порадами не я до них звертаюся, а вони, професіонали, до мене, аматора. Тут ще треба посперечатися, хто кому допомагає».