«Люблю, як рідного...»

За спостереженнями вітчизняних медиків, десять відсотків сімейних пар в Україні не можуть мати дитину через об’єктивні проблеми зі здоров’ям. За даними Державного департаменту з питань усиновлення та захисту прав дитини, ситуація ще складніша: кожна четверта подружня пара в нашій країні вимушено бездітна. Більшість таких людей потенційно бажають усиновити малюка — сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування. Звичайно, рішення взяти в родину сироту може виникнути й у тих подружніх пар, де вже підростають свої діти, або у самотніх. Сьогодні в українських сім’ях виховується 35 тисяч усиновлених малюків. Ще два мільйони наших співгромадян нині приймають таке рішення. І хоча ухвалений Верховною Радою закон про дер­жавну підтримку усиновлювачів дає батькам більше матеріальних прав, про що «УМ» писала нещодавно, фахівці радять потенційним батькам добре зважити всі «за» і «проти», перш ніж робити відповідальний крок.

«Велика таємниця — почути від неї: «мамо»

Коли в родині панує любов і взаємоповага, здається, жодні проблеми не можуть затьмарити щастя. Однак дім без дитячого сміху став для Наталі й Олександра нестерпною пусткою. Лікарі не знаходили причину, чому лелека кілька років поспіль вперто оминав це родинне гніздо. Арсенал можливих засобів, покликаних сучасною медициною на допомогу бездітним парам, вичерпався, а такий бажаний малюк ніяк не з’являвся на світ. Рішення взяти дитину із сиротинця визріло не відразу. Спершу, каже Наталя, сковував підсвідомий страх — тяжіли упередження, що прийняти чужого малюка в родину не кожному під силу. «Але коли вперше взяла на руки цю маленьку дівчинку, вона пригорнулася до мене, посміхнулася, я відразу подумала: ну яка ж вона чужа, вона наша...», — згадує жінка.

Сьогодні подружжя розуміє: основні складнощі на початку їхнього спільного життя з півторарічною Оленкою виникли через те, що новоспечені батьки не знали багатьох психологічних моментів. Чому маленька два тижні поспіль плаче без угаву? Хто ж знав, що в такий спосіб дитина реа­гує на зміну обстановки. «Наш «гуманний» Сімейний кодекс, — підхоплює Олександр, — не дозволяє усиновити осиротілу дитину відразу з пологового будинку. Ви мусите чекати два місяці, доки переконують біологічну маму оговтатися, потім ще чотири місяці малюк має перебувати в будинку дитини — раптом мама схаменеться? А час іде.

Кажуть, Бог винагороджує людину, яка вирішила зігріти серце сироті. Сьогодні в цій родині підростає троє малюків — усиновивши Оленку, Наталя через деякий час народила двох хлопчиків. Оленці нині п’ять, і, поклавши руку на серце, жінка зізнається: немає різниці між рідними і прийомною дитиною. «У мене таке враження, що донечка була готова до того, що ми з’явимося в її житті. І для мене великою таємницею стало те, що ця дитина назвала мене мамою... Не меншою, повірте, ніж народження власних дітей».

Найкращий шлях — поступовий

За словами Людмили Волинець, директора Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Міністерства сім’ї, молоді та спорту, наш Сімейний кодекс справді потребує удосконалення. Адже чим раніше дитина з’явиться в прийомній родині, тим психологічно легше здолати емоційні бар’єри і їй, і батькам. І хоча українці воліють усиновлювати зов­сім крихітних малюків, у базі даних держдепартаменту з 31 тисячі дітей, які підлягають усиновленню, лише тисяча у віці до семи років. Решта (97%) — старші цього віку.

Найкращий шлях дитини в майбутню родину — поступовий, вважає Віктор Колісник, директор соціально–реабілітаційного центру «Любисток», що в Броварах на Київщині. У його центрі, каже Віктор Іванович, із дитиною, яку мають намір усиновити, працює психолог, готуючи малюка до нових реалій. Краще, коли батьки спершу беруть малюка на вихідні, свята, знайомляться і звикають одне до одного. «Без сумніву, найліпше дитині зростати в сім’ї, — переконаний директор центру. — Проте і побоювання, що нові виплати усиновлювачам можуть штовхати до заробітчанства, мають підстави. Із власної практики можу сказати, що коли одного нашого хлопчика взяла під опіку рідна тітка, то він закинув ліцей, подався на вулицю, якщо б залишався у «Любистку», — закінчив би навчання».

Майбутнім батькам–усиновлювачам Віктор Колісник радить пам’ятати головне: усиновлення — повне присвячення себе дитині, це відповідальність не тільки за її здоров’я, виховання, а й за майбутнє. Треба добре вивчити також медичну історію дитини і, якщо ж зі здоров’ям малюка є серйозні проблеми, — зважити власні сили.

Тільки не почуття жалю!

Найважливіше для родини, яка вирішила всиновити дитину, — психологічна підтримка, переконана Вікторія Ейдеміллєр, керівник Міського центру дитини Служби у справах дітей міста Києва. Тут надають допомогу тим, хто бажає взяти дитину в родину на виховання або всиновити.

«Людям, які приходять до нас, я раджу насамперед задуматися: чим мотивоване бажання всиновити малюка. Ви не повинні керуватися почуттям жалю до дитини, рішення має базуватися на певних аргументах: я можу прийняти цього малюка як рідного, мене не лякають труднощі. Важливо порадитися з родичами, особливо, якщо ви живете разом, адже їхня думка і підтримка багато важитиме для вас».

Те, що в Центрі працюють люди, які мають власний досвід усиновлення, істотно допомагає в роботі з клієнтами, вважає Вікторія Ейдеміллєр. Часто трапляється, що батьки намалювали в уяві ідеальний образ дитини, а всиновивши, покладають на неї багато сподівань. І коли вони не реалізуються, настає розчарування. «Аби запобігти таким випадкам, у нашому центрі батькам приділяють велику увагу як соціальний працівник, так і психолог. Ми проводимо дводенні тренінги для усиновлювачів. Насправді, мало хто розуміє, що таке сирота, і що іноді у трирічної дитини життєвий досвід може бути більшим, ніж у 20–річного. Дитина може пережити фізичне, сексуальне насилля, і це позначається на її психіці та поведінці. Як поводити себе з таким малюком? Чи готові ви піти з роботи на певний час, відмовитися від звичних вечірок із друзями, наприклад? Крім того, дитина, яка певний час виховувалася в інтернаті, може довго і послідовно перевіряти, чи справді ви її любите і наскільки. І до цього також треба бути готовим».

Як стати батьками для дитини–сироти

Насамперед — написати заяву в Службу у справах дітей за місцем проживання. До неї додають: довідку про здоров’я потенційних батьків, про відсутність судимості, про житлові умови, доходи (на кожного члена має припадати не менше прожиткового мінімуму), копію свідоцтва про шлюб, якщо ви одружені. Вікових обмежень для усиновлювачів немає. Служба у справах дітей впродовж десяти днів розгляне питання про те, чи можете ви бути батьками, і в разі позитивного рішення поставить вас на облік як кандидатів на усиновлення. Фахівці також радять пройти тренінг для майбутніх батьків при Службах у справах дітей. Після цього потрібно «вибрати» свою дитину, познайомитися з нею і юридично оформити усиновлення через суд.

Корисні адреси

Міський центр дитини Служби у справах дітей (Київ), тел. 548–23–23.

Важливу інформацію ви зможете почерпнути на інтернет–сторінці проекту з розвитку національного усиновлення «Нова сім’я» — novasimya.org.ua. Телефон організації —
8( 044) 451 6425.