Валентина Котик: Жіночий футбол перспективніший за чоловічий

Минулого тижня жіноча збірна України досягла найбільшого успіху за свою історію. Перемігши у двох матчах «плей–оф» словенок, наші дівчата вперше потрапили до фінальної частини чемпіонату Європи. За весь груповий етап українки пропустили у свої ворота всього три м’ячі. Помітну роль у досягненні цього успіху зіграла Валя Котик — незмінний та надійний центр захисту нашої збірної останніх років. Саме з цією футболісткою, котра вже тривалий час виступає в російському чемпіонаті, зустрівся кореспондент «УМ». Поговорили і про останні досягнення, і про долю жіночого футболу — чомусь не надто шанованого в Україні виду спорту.

«Спочатку я лише посміялася з футболу»

— Валентино, чим вас привабив такий незвичний для жінок вид спорту, як футбол?

— Я жила в Полтавській області, займалася легкою атлетикою, на змаганнях показувала непогані результати. Мене помітили й запропонували переїхати тренуватися до спортивної школи в Запоріжжя. Тоді мені було 16 років. А в 19 у моєму житті з’явився футбол.

— І як же це відбулося?

— Одного разу потрапила на тренування футболісток разом зі знайомими дівчатами, колишніми легкоатлетками. Вони тоді почали займатися футболом. Спочатку мені зовсім не сподобалося — подивилась, посміялася і пішла собі. Але тренер наполегливий попався. Почав дзвонити, вмовляти й таки затягнув мене в секцію.

— І після того футбол уже не відпускав?

— Не зовсім так. Я почала виступати за запорізьку «Іскру» в українській вищій лізі. Змагалося там усього шість команд. Згодом клуб поміняв назву на «Графіт», після чого взагалі розпався. Я вирішила закинути футбол і повернутися додому, бо не бачила для себе перспективи. До того ж мала незаліковану травму. Практично рік не тренувалася й думала, що вже не буду займатися спортом.

— Що змусило вас повернутися у футбол?

— Несподівано надійшло запрошення з команди СКА (Ростов–на–Дону). Вона з першої ліги Росії потрапила до вищої, і їй потрібні були гравці. Я успішно пройшла перегляд, і відтоді граю в Росії вже восьмий рік.

— Чому пішли зі СКА?

— Відігравши в Ростові два роки, я привернула увагу клубу «ВДВ–Рязань». Перехід до цього клубу став великим кроком уперед. Якщо СКА посідав останнє місце, то рязанська команда була чемпіоном. Вона першою з російських команд потрапила до Ліги чемпіонів, де дійшла аж до чвертьфіналу. Справжня команда–мрія.

Зміна влади як вирок

— Ви також щось завоювали з «ВДВ»?

— На жаль, за два роки в Рязані нічого не виграла. Хоча там просто ідеальні умови для тренувань — своя база, стадіон. Після цього переїхала до підмосковного Ногінська, де базується команда «Надєжда». Провівши в клубі ті ж два роки, здобула бронзові медалі чемпіонату Росії. Потім побувала в московському «Спартаку», потрапила з ним до фіналу національного Кубка й узяла «срібло» чемпіонату. Потім ще на деякий час повернулася в «Надєжду».

— А чим спричинена така міграція?

— Усе банально — нестача коштів у команди на той момент. Через це свого часу розпалися «Спартак» і рязанський клуб. Поки в команди є спонсор — усе йде нормально. Як тільки міняється в місті влада — все сиплеться.

— Легко адаптуватись на новому місці, коли так часто змінюєш прописку?

— Знаєте, я вже настільки звикла до переїздів, що тепер навіть підсвідомо очікую нового. Це раніше було складно, а зараз — ні. Тим більше що в кожній команді є знайомі. Жінок–футболісток не так багато, як чоловіків.

— Зараз ви — в складі московської команди «ШВСМ–Ізмайлово». Як у них справа з фінансуванням?

— Поки непогано — є спонсори. За цю команду виступає частина гравців зі «Спартака», де я колись виступала.

«Фанати жіночих команд також б’ють автобуси»

— У клубі є ще українські футболістки?

— У Москві — ні, але в Росії нас — більше десятка. Це багато, адже в кожній команді може бути не більше чотирьох легіонерок.

— І скільки з них виступають за збірну України?

— Усі вони отримують виклики до національної команди. Власне, вони і є її основою. Чемпіонат Росії значно сильніший за український, там узагалі існує кілька ліг. Та й грошей у росіян більше, тому наші найсильніші збірниці виступають за кордоном.

— Скільки глядачів зазвичай збирається на матчі російського чемпіонату?

— Насправді небагато. Але якщо грають лідери, то тисячі чотири набереться. Якщо ж змагаються середняки чи аутсайдери, то — близько тисячі.

— На деякі команди української чоловічої прем’єр–ліги інколи збирається не більше.

— У Росії з відвідуванням футбольних матчів ситуація краща. Наприклад, деякі жіночі команди навіть мають своїх фанів, які їздять з ними на виїзди, підтримують.

— Вони своєю поведінкою якось відрізняються від фанатів чоловічих команд?

— Та ні. Так само палять піротехніку, автобуси б’ють. Свого часу, коли я виступала за «Надєжду», наші вболівальники розтрощили автобус команди «Росіянка», з якою ми тоді змагалися за чемпіонство. Проти клубу застосували штрафні санкції.

«Менталітет не дозволяє нам розвиватись»

— Чому така різниця у розвитку українського та російського жіночого футболу?

— Думаю, справа в менталітеті. Усі звикли, що у футбол мають грати чоловіки, а жінок не сприймають серйозно. Хоч результати нашої збірної показують, що українські дівчата можуть швидше досягнути успіху, ніж чоловіки. Але спортивні функціонери цього не хочуть розуміти.

— А як у Росії з цим?

— Краще, бо їхня збірна постійно пробивалася у фінали чемпіонатів світу та Європи, а «молодіжка» ставала чемпіоном Європи кілька років тому. А якщо команда показує результат, то потрібно цей спорт підтримувати. Окрім того, у них більше грошей виділяють на спорт, ніж в Україні.

— У Чернігові, де ви обіграли Словенію, жіночий футбол підтримують чи не найкраще в Україні. Як сформувалася така прихильність?

— У місті є гарні традиції, закладені ще в радянські часи. Там функціонує спортивна школа, що здавна випускає футболісток пристойного рівня. Чернігівська команда «Легенда» багато разів вигравала чемпіонат України, а успіх приваблює вболівальників. Так і склався інтерес.

У Чернігові найкраще приймали жіночу збірну, на матчі приходили тисячі вболівальників. Грали ми також у Маріуполі та Львові.

— Чи сподівалися перед початком відбіркового циклу чемпіонату Європи, що таки потрапите до фінальної частини?

— Надії, звичайно, жили, але ще більшим було бажання всієї команди. Успішно виступили в групі, пощастило з жеребкуванням «плей–оф» — тепер готуватимемось до фіналу, постараємося виступити гідно.

— Скільки часу вже виступаєте під прапорами збірної?

— Третій рік. Раніше постійно відмовлялася приїздити, бо витрати на дорогу й проживання доводилося покривати в основному за власний кошт. А три роки тому ситуація змінилася на краще.

«Жінки емоційніші за чоловіків»

— Ви — центральний захисник, іноді граєте в центрі півзахисту. Гравців вашого амплуа частіше за інших вилучають із поля.

— Я не виняток. Одного разу навіть отримала чотириматчеву дискваліфікацію, бо вдарила суперницю. Зараз дуже соромно, тепер ми виступаємо з цією дівчиною за один клуб. Але тоді емоції взяли гору.

Узагалі червоні картки в жінок не є чимось незвичним. Адже всі кажуть, що жінки на футбольному полі емоційніші за чоловіків.

— А голами вам вдавалося відзначатися?

— І таке траплялося. Хоча рідко, бо маю інші обов’язки на полі.

— Як щодо популярності? Автографи у вас просять?

— Буває. У Ногінську жіноча футбольна команда є найуспішнішою з представників усіх ігрових видів спорту, тож місцеві мешканці нас в обличчя знають. А от в Україні це хіба дівчатка, які займаються у спортивних школах.

«Могла потрапити до Швеції, але повернуся до України»

— Хотіли б залишитися жити в Росії після завершення кар’єри?

— Якби я до цього прагнула, уже б давно поміняла паспорт. Працювати там мені комфортно, але хочу повернутися додому.

— А в західному чемпіонаті є бажання спробувати свої сили?

— Я навіть мала нагоду. Коли перебиралася до Росії, мене кликали й до шведського чемпіонату. Але я вибрала країну, яка ближче до України. Зараз уже пізно кудись переїздити.

Скільки гратиму? Подивимось, наскільки здоров’я вистачить. Думаю, принаймні ще кілька років. А потім хочу присвятити себе дизайну інтер’єру. Планую поступити в один з московських ВНЗ, аби отримати відповідну освіту.

— Час на особисте життя спорт залишає?

— На щастя, так. Ми не ізольо­вані від світу через тренування. Можемо відпочити, на дискотеку сходити. Окрім того, на зборах часто перетинаємося з чоловічими командами, спілкуємося з хлопцями.

— Уже встигли знайти майбутнього супутника в житті?

— Можливо (посміхається). Він виступає у російському чемпіонаті. Але не хотіла б казати, хто це й де саме грає.

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Котик

Майстер спорту з футболу. Захисниця збірної України й клубу «ШВСМ–Ізмайлово» (Москва).

Народилася 7 січня 1978 р. у смт Білий Колодязь Вовчанського району Харківської області.

Зріст — 168 см, вага — 57 кг.

Виступала за команди «Іскра» (Запоріжжя), «Графіт» (Запоріжжя), СКА (Ростов–на–Дону), «ВДВ–Рязань», «Надєжда» (Ногінськ), «Спартак» (Москва).

Срібна призерка чемпіонату Росії 2006 р., бронзова — 2005 і 2007 рр. Фіналістка Кубка Росії 2006 р.

Закінчила Запорізький гідроенергетичний технікум.

Незаміжня.

Захоплення — малювання, література, дизайн інтер’єру.