Поліський «трамвай» — подорож із минулого в майбутнє

Вузькоколійку «Антонівка–Зарічне», яка з’єднує Володимирецький та Зарічненський райони Рівненської області, почали будувати в 1905 році. Призначена вона була для перевезення лісу та сільськогосподарської продукції. У Першу світову війну по ній доставляли боєприпаси до укріплень Третьої ударної армії, що розміщувалися понад річками Стир і Прип’ять. Діяла вона і за панування Польщі. Під час Другої світової війни колію було зруйновано, але, оцінивши її стратегічне значення, у післявоєнні роки вузькоколійку відремонтували і використовували для лісозаготівельних потреб. У зв’язку з відсутністю доріг у поліській глибинці залізницю почали використовувати й для пасажирських перевезень. Перший пасажирський поїздок було пущено у 1955 році й доїжджав він із Антонівки до села Локниці, і лише в 1962 році залізничну колію дотягли до Зарічного. Знадобилося ще п’ять років, щоб по найдовшій у Європі діючій вузькоколійці почали бігати пасажирські вагони за графіком.

Політ «кукушки» над Стиром

Відстань у 106 кілометрів від Зарічного до Антонівки «кукушка» (так поліщуки ніжно називають цей вид залізничного транспорту) долає за чотири години. Рухається потяг досить повільно — 30–40 кілометрів за годину, але зате із вікон поїздка ( ще одна назва потяга) можна розгледіти й гриби, що ростуть обабіч колії, та, як розповідають очевидці, навіть і між шпалами. А килим із квітів та ягід так і вабить око: вийди та зірви мене. При нагальній потребі поїздок може зупинитися будь–де. У деяких місцях ліс так щільно підступає до колії, що дерева вгорі переплітаються гілками, утворюючи своєрідний тунель, крізь який ледве пробивається світло. Долає поїздок і тисячометровий дерев’яний міст через Стир. Рух потяга тут сповільнюється до «повзучого», і «кукушка», ритмічно похитуючись, спонукає пасажирів до невимушеної бесіди, філософських роздумів та дрімоти.

Вузькоколійка для місцевих поліщуків до недавнього часу була чи не єдиним видом транспорту, що давала змогу добратися до сусідніх сіл. Загалом на маршруті діє п’ять станцій і 15 стаціонарних зупинок, хоча переважна більшість сіл знаходиться збоку від залізниці, отож доводиться й пішки долати чималеньку відстань. «Дорогою життя» називає місцевий люд цю вузькоколійку. На поїздку і діти до школи доїжджають, і на базар в Зарічне щосереди можна потрапити. І тоді доводиться навіть кількість вагонів збільшувати. Загалом їх курсує чотири, а вже в базарний день і шести не завжди вистачає. Зароблені на ягодах та грибах гроші не гріх і на базарі витратити.

Провідник, екскурсовод, дружинник і нянька для малечі

Олена Сидорчик працює на залізниці провідником 18 років. За ці довгі роки роботи зжилася із вузькоколійкою, пам’ятає в обличчя та по іменах усіх пасажирів, знає їхні проблеми та турботи. Привітна й усміхнена жінка виявилася приємним співрозмовником. Розповідає, що в теплу пору року обслуговувати старі вагони набагато легше, а от коли приходить зима, тоді й роботи додається: крім постійного навантаження, необхідно топити «буржуйки», щоб пасажири не мерзли. Загалом взимку проблем достатньо, а особливо тоді, коли багато снігу. Траплялося й подовгу стояти посеред лісу, чекаючи, коли шлях від заметів очистять. Нині в зимову сніжну пору попереду «поїздка» рухається тепловоз, очищуючи колії, щоб не створювати проблем для руху. Доводилося інколи простоювати і через поломки, адже і локомотив, і вагони старі. Тепер є надія, що таке траплятиметься рідше: на тепловозі встановили потужні танкові двигуни.

Раніше «кукушку» завжди супроводжував наряд міліції, тепер це відмінено, а провідницям вручили значки дружинників, зобов’язавши виконувати функції стражів порядку. Нічого, справляються. Поліщуки люди мирні, тож не завдають багато клопотів. Зате часто–густо провідникам доводиться ставати няньками для маленьких школяриків та навчати ума–розуму учнів старших класів, які інколи починають вести себе зухвало, а на залізниці ж необхідно дотримуватися порядку.

Ну а професію екскурсовода Олена Сидорчик опанувала досконало. Може і про історію створення залізниці повідати, і про визначні місця краю детально розповісти. Особливо цікавляться різними подробицями іноземці. Вони в захваті від первозданної поліської природи, не зіпсованої цивілізацією.

Подорож із рестораном та артистами

Якщо українцям мало що відомо про раритетну залізницю, то заїжджий здалеку люд вже давно нею цікавиться й часто подорожує. Побували тут і поляки, німці, датчани, австрійці, голландці, англійці, канадці... У них велике бажання проїхатися у старих вагонах, що рухаються за допомогою спрацьованого локомотива столітніми рейками, побачити найбільший дерев’яний залізничний міст, мальовничі поліські пейзажі. Це як подорож у часі, що переносить на століття назад. Особливо дивують іноземців наші ліси, де лежить багато сухого гілля. Зупинившись на перепочинок, зарубіжні гості не ризикують брати для вогнища дармові дрова, а привозять в’язанки із собою, так як звикли чинити в себе вдома. А загалом нам їх важко зрозуміти. Іноземці звикли подорожувати з комфортом, отож заздалегідь замовляють тури з ресторанними напитками–наїдками та артистами.

Наші ж туристи менш вибагливі, а тому зануритися в глибину лісу, щоб позбирати гриби–ягоди, помилуватися блакитним плесом озер і заночувати на їх берегах у наметі чи спальному мішку, не створює для них ніяких проблем. Віднині для потреб як туристичних груп, так і для тих, хто подорожує вузькоколійкою самостійно, розроблено туристичні маршрути, що допомагатимуть їм у мандрівках.

Не запитати самих поліщуків, що вони думають із приводу напливу туристів у недалекому майбутньому, було б просто неввічливо. Жителька села Острівськ Ольга Пархомчук вважає, що це добре, коли мандрівники приїжджатимуть сюди, дізнаватимуться багато нового, невідомого — були б лише людьми. Берегли природу, не викидали б сміття та чемно себе поводили.

А от керівництво За­річненського району впевнене, що потік туристів наповнить місцевий бюджет, створить нові робочі місця та сприятиме розвитку інфраструктури регіону.