Джура української літератури

Важкий шлях до визнання в українській літературі! Працюючи з року в рік, щодня горблячись над письмовим столом, дочекатися слави у... 70 років! Саме так виглядає ситуація з одним із кращих українських дитячих авторів Володимиром Рутківським. Про літератора почали говорити після виходу в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Зі» його книжки «Джури козака Швайки». Якось забувши, що цей рукопис пролежав у письменницькому столі аж 15 років! І жодному видавництву в часи найбільшого дефіциту текстів для дітей не було до нього діла. Та й у видавництві Малковича у «Джур» була далеко не проста доля.

Починав Володимир Рутківський як поет. Але після чергових редакторських правок, коли від збірки залишилися «ріжки та ніжки», вирішив писати для дітей. Наївно вірив, що тут свободи буде більше. Та доля була до нього не вельми лагідною. У єдиному українському видавництві для дітей — «Веселка» — його твори стабільно забраковували: то чортівні забагато, то пропонує «підозрілу» дружбу дорослого з дівчинкою. І якби не твердий характер письменника, то навряд чи ми би про нього тепер згадували. Але Рутківський не здавався: зробив авторський переклад своїх повістей і повіз до Москви.

І там вони побачили світ у найвідомішому на той час видавництві «Детская литература». Спочатку «Аннушка», а далі й «Бухтик з тихого затону». Книжки вийшли понад стотисячними накладами, отримали гарні відгуки читачів, критики порівнювали автора з Гайдаром і навіть називали його повісті серед кращих дитячих творів чергової п’ятирічки.

І що? Впала на плечі письменника слава? Та ні, бо він не збирався міняти українську літературу на якусь іншу. І далі писав рідною, хоча міг би ставати потроху класиком «совєтським». Як Василь Биков чи Чингіз Айтматов, які самі себе перекладали. Тим паче, живучи в космополітичній Одесі.

В Україні його продовжували не друкувати. Тепер до заздрощів ще й приєднався ярлик «зрадника». Аякже, в Москві видавався! Наступна книжка «Гості на мітлі» таки вийшла у «Веселці», але зі скандалом. «Чому я, український письменник, маю видаватися не рідною мовою і за межами України?» — звертався письменник до «керівних і спрямовуючих». Це подіяло, але й надломило щось всередині нього. Володимир Рутківський вирішив остаточно податися у «внутрішню еміграцію». Себто, писати в стіл.

Історія здавна його вабила. У школі навіть очолював археологічний гурток, який брав участь у розкопках найдавнішого поселення України в околицях рідного села. І Володимир Рутківський засів за книжки. Його манить те, що досі залишається невідомим. Чому Іллю Муромця (а в історичній літературі вживається і Муровець), який похований у Києво–Печерській Лаврі, повністю собі «привласнила» Росія? Одесит пише повість «Сторожова застава», в якій подає інакший погляд на усталені події.

Чому про битву на Синіх Водах, яка була за 18 років до Куликовської, ніхто не згадує? Адже саме після неї була визволена Україна від монголо–татарського іга! І Рутківський створює великий роман для дітей «Сині Води».

Народившись на Черкащині, ясна річ, письменник не міг оминути й козаччини. Але манять його не переможні баталії та славні гетьмани, а самі початки. Звідки взявся цей відомий на весь світ феномен народного лицарства? Так з’являються «Джури козака Швайки».

Та в наші часи мало книжку написати (навіть шедевр), треба її ще й уміти видати. Літньому письменникові не до снаги такі зовсім не літературні вправи. Тож викручується, як уміє: «Сторожову заставу» видає в Одесі. «Сині Води» віддає «Зеленому Псу», який одну книжку ділить на три, та ще й суттєво скорочені. Нарешті на 70–му році життя Володимир Рутківський витягає щасливий квиток: «Джури козака Швайки» виходять в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ЗІ» в чудовому оформленні Максима Паленка.

Книжку помітили. У рейтингу «Книжка року» вона посіла друге місце, у рейтингу радіослухачів — перше. Та ба! В умовах України популярність поняття абсолютно відносне. Якби це було у Франції, то ім’я письменника стало б відоме більшості школярам. Про нього би скрізь говорили, навіть сусіди відчули б його знаменитість. А в нас... В інтернеті надибаєте хіба на одне інтерв’ю з Рутківським та одну рецензію на книжку. У цьому факті багато гіркого і несправедливого: і ставлення до сучасної української книжки для дітей, і ставлення літераторів до своїх же колег, яке можна виразити коротко: «Не читають!». Та найприкріше, що дедалі менше читають самі діти.

Проте Рутківському цим ніколи перейматися. На 72–му році життя цінуєш кожну Божу днину. Щоранку, у вже поважному віці, він сідає за комп’ютер, аби кілька годин творити. До кінця року в «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ЗІ» має вийти продовження «Джур». А щойно в одеському видавництві «Астропринт» побачила світ унікальна повість–сповідь «Потерчата». Із притаманним авторові ліризмом та м’яким гумором він описує далеко не світлі часи: події Другої світової війни в Україні, які припали на його дитинство. За внутрішньою напругою, драматизмом, мистецтвом оповіді «Потерчата» можна поставити поруч із дитячими повістями Григора Тютюнника «Климко» та «Вогник далеко в степу». Тільки якщо в останнього домінує трагічна барва, то в одесита, попри всю жахливу ситуацію, яка на 99% узята з реального життя, гору беруть світлі інтонації. Як у фільмах Кустуріци, де будь–який жах можна перемогти тільки гумором.

«Потерчат» Володимир Рутківський вважає своєю «головною» книжкою і навіть стверджує, що, можливо, став письменником лише заради того, аби її написати.