— Лесю Георгіївно, зі скількох років ви пам’ятаєте свого дідуся?
— Мені здається, ніби від самого мого народження. Ми жили в одній квартирі, котра була на другому поверсі будинку художників, а дідусева майстерня розташовувалася на п’ятому. Я постійно там товклася. Годинами розглядала дідові картини і раритетні речі: старовинні ікони та хрести, пістолі та шаблі, керамічні карафки, іграшки. Дома усі знали: коли дід у майстерні, то фактор часу для нього переставав існувати. Він міг піднятися до майстерні, якщо приходила цікава ідея, і опівночі, і о четвертій ранку. Коли дід творив, ніхто із домашніх не ризикував йому заважати.
— У дідовій майстерні ви теж брали до рук пензля?
— Я пробувала там малювати. Однак чомусь ніхто не помічав мого бажання. Моя мама з бабусею Галею водили мене в танцювальний гурток, музичну школу, займалася я і спортом. Дідусь залучав мене до театрального мистецтва: в шестирічному віці я грала на сцені Черкаського драмтеатру у виставах «Медея» та «Титарівна». А з мистецтвом не склалося.
— А як познайомилися ваші батьки?
— Моя мама — тепер директор Черкаської телерадіокомпанії «Ільдана» Тетяна Олександрівна Шадріна, розповідала мені цю історію. Якось знайомі актори облдрамтеатру зібралися до Данила Георгійовича і запросили її також. Мамі було незручно йти до чужих людей, однак її переконали, що квартира художника відкрита для всіх. Там мама вперше побачила тата на фотографії. У ту пору він служив на флоті. І лише через півтора року вони познайомилися, а згодом побралися. Як завжди радикально, пригадує моя мама, Данило Георгійович поставив питання руба: «Ти, невістко, житимеш у нас!».
— Кажуть, квартира Данила Нарбута була дуже колоритною?
— То й справді була незвичайна квартира, вона, скоріше, нагадувала музей. На стінах висіли картини Нарбутів, Заливахи, стояли вітрини з колекціями писанок. Колоритними акцентами були старовинні рушники. Під самісінькою стелею були прибиті полиці, і там стояли глечики, макітри різних обрисів та кольорів. Така квартира, звичайно, викликала цікавість колег — художників, поетів, артистів, котрі приходили до діда. Інколи стільців на всіх не вистачало, тож на табуретки клали звичайну дошку, і лава — готова. Баба Галя була майстринею приготування страв, тож гостинна родина нікого не випускала без частування. Мама мені розповідала ще й про те, як гарно співали мої бабуся Галя та прабабуся Віра, мати Данила Георгійовича, не лише українських пісень, а й арії з відомих українських опер.
— Ходять легенди про гумор Данила Георгійовича. Він справді був веселою людиною?
— Дідусь Данило дійсно мав неабияке почуття гумору і був душею компанії. Правда, його солоні жарти інколи зупиняла бабуся, оскільки вони перемішувалися з народним фольклором і балансували на межі допустимих літературних форм. У моїй пам’яті до сьогодні залишилися віршики, яких він і мене навчив ще в дитинстві. Найпристойніший із них — «Прошла зіма, настало лєто, спасібо Брєжнєву за ето!» — дідусь порадив розповісти в дитсадку. Я й розповіла. І не лише в садочку, а й в автобусі дорогою додому, де була більша аудиторія.
— А дідусь цікавився справами онуки?
— Постійно. Ще коли в садочок ходила, дід завжди малював ескізи для моїх костюмів на свята. А баба Галя шила їх. Уже коли була студенткою, то сукню на конкурс краси одягала від Данила Нарбута. Не так давно ми з мамою знайшли дитячу книжку, яку дід мені подарував і підписав: «Єдиній улюбленій спадкоємиці Лесі». Дід любив мене і не шкодував свого часу для спілкування. Для нього нормально було катати малу онуку на спині. Заради цього він міг навіть малювання відкласти. Майже на всі дні народження він дарував мені картини. Я бережу їх. На картині «Тиша» дідусь написав: «Дарую онуці Лесі на добро і тишу в сім’ї. Від зовсім не тихого діда Данила».
— Ім’я вашої доньки — Богдана — співзвучне з іменем Даня, саме так називали домашні Данила Георгійовича. Це не випадково?
— Звичайно, ні. 15 років тому, 22 січня, якраз у день його 77–річчя, я народила доньку, і мама повідомила про це дідові Данилу і бабі Галі та привітала їх із новим статусом — прадіда та прабабусі. Дідусь так зрадів! «Це Богом даний подарунок!», — крикнув у телефонну слухавку. Тому ми так і назвали мою доньку — Богданою.
— Чи відпочивали ви разом?
— Постійно. Мене оздоровлювали або в селі Сулимівка на Київщині — це батьківщина бабусі Галі — або на березі Дніпра неподалік села Тубілець Черкаського району. Там стояли саморобні намети, в яких ми жили все літо. На одному з них дід Данило написав: «Хутір Данила Нарбута — Нарбутівка».
На відпочинку він постійно працював. Брав удосвіта пензлі, фарби, мольберти і йшов на натуру — там народилися такі його полотна, як «Вітер», «Схід сонця», «Світанок» та багато інших.
На природу завжди забирали й дідових собак. Він віддавав перевагу спаніелям або таксам. Жила в нас і дворняжка Вєста. Цю собаку дід забрав з ветлікарні, коли її хотіли приспати.
— Як жилося Данилу Георгійовичу після смерті дружини Ганни Панасівни?
— Тяжко було. Він ніби трохи розгубився. З бабусею вони прожили разом 50 років. Вона була не лише дружиною, а й другом, порадницею, інколи виконувала функції особистого секретаря. Навіть листи замість нього писала. Дід не пам’ятав номера домашнього телефону, своєї поштової адреси. Не був він пристосований і до побуту — яку сорочку вдягати, де лежать светр чи піджак, куди Ганна Панасівна заховала його шкарпетки... Побутові питання для нього — наче вища математика для першокласника. Він весь був у своїй творчості! Коли бабусі не стало, його туга вилилася в картину, на якій він зробив напис: «Пам’яті моєї дорогої вірної дружини».
— А з ким найбільше дружив Данило Георгійович?
— З Миколою Тодосьовичем Негодою, моїм хрещеним. Йому дідусь довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували стосунки, які між ними склалися. А свою всесвітньо відому пісню — реквієм «Степом, степом...» — Микола Тодосович презентував у нашій квартирі.
— У талановитих людей часто є чимало заздрісників, чи були вони в Данила Георгійовича?
— На жаль, їх було більше, ніж друзів. Дід Данило був прямим і для багатьох некомфортним. Він був прямолінійним і безапеляційним бунтарем, який не добирав слів. Говорив те, що думав. Причому у вічі і досить різко. Це не подобалося. Тож із багатьма у нього складалися недружні стосунки.
— Про недавній скандал навколо серії картин Данила Нарбута «Квіти України» стало відомо трохи не всій Україні. Чим він закінчився?
— За рішенням двох судів — першої інстанції та апеляційного — нашій родині повернули цю серію, котру незаконно розміщували в міському Будинку культури. Згідно з актом, у якому вказані всі пошкодження на цих картинах, ми їх прийняли та віддали на тимчасове зберігання в Черкаський обласний краєзнавчий музей. Незабаром плануємо зробити виставку картин дідуся в Черкасах. Разом з іншими, які зберігаємо ми з мамою, виставимо й серію «Квіти України». Хочемо, щоб черкащани побачили, в якому стані полотна, котрі зберігала родина Данила Нарбута, і в якому стані ті, що зберігали в Будинку культури міста. Уже сьогодні найбільш пошкоджені картини перебувають на реставрації.
— Данило Георгійович — почесний громадянин міста Черкаси, після його смерті міська рада вирішила назвати одну з вулиць його ім’ям. Де та вулиця?
— Її немає. Таке голосування справді було. Але те рішення залишилося на папері. До перейменування вулиці справа не дійшла.
— Лесю, розкажіть про ще один родинний проект — альбом робіт Данила Нарбута, над яким ви працюєте. Що це буде за видання?
— Цьогоріч Черкаська обласна державна адміністрація за нашою заявою на експертній раді прийняла рішення підтримати цей проект фінансово. Сьогодні стан справ такий — видавництво Юлії Чабаненко перефотографувало понад 300 робіт дідуся, які є як у власності музеїв, організацій, так і в приватних колекціях. Усе це готується до друку. Це буде найбільш повне видання робіт мого дідуся. Альбом вийде у світ у листопаді й матиме не лише художню, а й соціальну цінність. Його буде розіслано до загальноосвітніх та художніх шкіл, бібліотек, «вишів», музеїв Черкащини.