«Ви божевільні, як сам Далі...»

Якщо дивитися на карту Європи, то це каталонське містечко примостилося у найвищому правому закутку Іспанії. І до французького Перпіньяна, скажімо, звідси втричі ближче, ніж до столиці Каталонії — Барселони. Коли барселонський залізничний експрес зупиняється на станції зі скромною вивіскою «Фігейрас», його вагони помітно порожніють. Проте не географічні нюанси приваблюють сюди подорожніх з усього світу — тисячі туристів долають довгий шлях заради Сальвадора Далі. І коли ти запитуєш у перехожого на вулицях Фігейраса «Ви не підкажете?..», той, не задумуючись, відразу розставляє потрібні акценти: «Музей Сальвадора Далі? Звичайно! Ідіть прямо, тільки прямо — аж до кінця...»

«Галюциногенний тореадор»

Можливо, в цьому одна із загадок Далі, що він саме так — прямо, не збиваючись на манівці — прошкував шляхом своїх загадкових химер. Химер, які його надихали, залишилися на його полотнах — не розгаданих ні сучасниками, ні нащадками, які водночас зробили Сальвадора Далі сюрреалістом номер один. «Таке враження, що він був трохи божевільний», — каже туристка, очманіла від «сюру», що лавиною насувається на тебе в його музеї з яйцями на даху. «Та яке там трохи, — заперечує подруга, а подумавши, додає: — Якщо архітектура каталонця Гауді зриває дах своєю величчю і вишуканим романтизмом, то Далі — «зсув даху» в чистому вигляді. Навіть його ілюстрації до шедеврів світової літератури — «Мистецтво кохання» Овідія, «Втрачений рай» Мільтона, «Бог і монотеїзм» Фрейда, «Божественна комедія» Данте і Біблія — не залишають і тіні сумніву, що натхнення Далі мало особливі приправи. Тільки притрушені пікантними «спеціями», пориви його підсвідомого могли залишити такі композиції, як «Галюциногенний тореадор» — барабани, ножиці, ложки, годинники, корона чи «Видіння де л’Андж» з великим пальцем Бога і дванадцятьма апостолами».

«А це що, конячка? Скажіть, це конячка?» — «Ні, Дон Кіхот!» — стримуючи сміх, відвідувачі заспокоюють свою приятельку. Повний відрив, одним словом. Це зацінили — на щастя для Далі — ще за його життя: попит на картини художника був просто божевільний. Видавці книг, редактори журналів, театральні режисери, будинки мод змагалися за доступ до Далі. А він, напевне, мовчки посміхався у свої знамениті вуса–антени, щасливий, що наступив на хвіст удачі. Хто ж знав, що «ці дивні люди» сприймуть усерйоз миттєві абстракції уяви, писатимуть дисертації, а критики ламатимуть списи і навіснітимуть, сперечаючись, що ж на тих полотнах. А потім загадково мовчатимуть, вдаючи, що зрозуміли підтекст. Або стримано розводитимуть руками: не все відразу...

«Усе моє життя було театром...»

Фігейрас — його місто. Тут він народився, творив, кохав, ненавидів, мріяв і помилявся, тут кинув останній погляд на наш недосконалий світ. До речі, думка про неминучий відхід неабияк бентежила уяву генія. І десь із початку 1970, розмінявши восьмий десяток, проте все ще сповнений сил і натхненних поривів, почав усерйоз подумувати про можливість безсмертя не вічного, на жаль, тіла. А що як зберегти дорогоцінну плоть через пересадку ДНК чи замороження? Та потім махнув рукою: хоч як себе люби, вічно не житимеш. Інша річ — свої роботи, про них Далі і вирішив розсудливо подбати. Власне, думку про музей йому підказав мер Фігейраса, запропонувавши закинутий міський театр, який сильно постраждав під час громадянської війни в Іспанії. У цьому приміщенні чотирнадцятирічний Сальвадор виставив на розсуд земляків свою першу роботу. Один із журналістів тоді попередив людство: у цього хлопця велике майбутнє.

«Оскільки моє життя було театром, кращого місця для музею, ніж театр, годі шукати», — вирішив митець. Щоправда, Далі мріяв про музей не тільки як про зібрання своїх картин, а як про монумент, що увіковічить його особистість. Напевне, тому цей дім вийшов не схожий на інших своїх «побратимів» у світі. Кожна зала оформлена у своєму стилі — там неокласика, далі — розважальний атракціон. Живопис, скульптура, меблі, прикраси — антураж барвистий і експресивний. Деякі прикраси вражають стильністю, наприклад позолочений скелет горили. Сьогодні Музей Далі — другий за відвідуваністю в Іспанії, поступається лише мадридському Прадо.

У фойє, розписаному Далі, на вході зображена Гала, яка намиває золото у Фігейрасі. Їй, своїй музі і супутниці життя (справжнє ім’я Олена Дьяконова), художник віддав належне у багатьох картинах, вона ж присвятила йому своє життя. Хоча дехто злословив, що саме Гала виплекала «геній Далі», заробляючи на його імені велетенські статки, була сірим кардиналом і навіть трохи... відьмою. Зрештою, він купив їй розкішний замок у містечку Пубол, неподалік Фігейраса, розмалював його полотнами, всіляко оздобив — і поселив там свою чарівну половину. Чому — сперечаються до цього часу, перебираючи всілякі версії. Намагаються навіть трактувати у різні способи той факт, що більша частина робіт Музею Далі позначена еротичними мотивами. А сам він, буцімто, любив повторювати, що відмінність між еротикою і порнографією у тому, що перша приносить усім щастя, інша — лише невдачі.

У черзі за експресією

Усе своє надбання Далі залишив Іспанії. А себе заповів поховати у власному музеї. Там, в одній із зал, художник і спочиває вічним сном. Він помер у січні 1989–го, через шість років після того, як завершив останню роботу «Хвіст ластівки». У сучасників часто складалося враження, що життя Далі уявляв як катастрофу. Попри те, що його творчість позначена талантом балагура і скандаліста, він якось зізнався, що так і не висловив усього, що ятрило і розривало його душу. І мріяв би написати серію картин, навіяних не вигадками, снами чи містикою, а на реальності власного існування і важливих спогадів. Мріяв, але не встиг.

Щастя доторкнутися до світу Далі в його Театрі–музеї коштує 11 євро. Черга за вхідними квитками не зменшується ні на мить, нові автобуси під’їжджають, гіди завбачливо попереджають: тільки дві години, чуєте, не баріться, за нами наступні групи... «Такого неподобства навіть у Ватикані не бачила», — чванливо кидає туристка з російської групи, обурюючись нескінченним натовпом відвідувачів, протиснутися через який до експонатів справді проблематично. Ажіотаж навколо картин і дратує, і веселить. Туристи займають чергу, аби зазирнути у віконечко його двомірних картин, особливо на ту, де чарівно посміхається оголена Гала. Обмежені екскурсійним часом групи туристів перебігають із зали в залу, фотографуються поряд із витворами уяви Далі, лаючись, регочучи, впадаючи в меланхолію. Але однозначно — не залишаючись байдужими. Навіть якщо на виході чимало з них здивовано стенають плечима: що він хотів сказати, цей дивак? І блаженно прямують до кав’ярні поруч із музеєм, на площі Гали і Сальвадора Далі. Бо кава у Фігейрасі справді смачна.