Надія Бєлова: Біатлоніст має бути інтелектуалом

Біатлон в Україні — провідний зимовий вид спорту. Із п’яти наших медалей, здобутих на «білих» Олімпіадах за часи незалежності, три — на рахунку «стріляючих лижників». Між іншим, тиждень тому Національна федерація біатлону відсвяткувала свій 45–річний ювілей. За ці роки представники України здобули 22 нагороди чемпіонатів світу і 74 відзнаки етапів Кубка світу.

Однією з тих, хто заробляв славу українському біатлону, є Надія Бєлова. Вона першою з наших стала чемпіонкою світу — в 1986 році, а на початку 1993–го на її честь вперше на етапах Кубка світу піднявся прапор незалежної України. За три роки спортсменка завершила кар’єру і взялася за нелегку тренерську працю. Найкращою її ученицею є сумчанка Оксана Яковлєва.

Зараз Бєлова разом із чоловіком Романом Бондаруком працює зі збірною Польщі. Але це не завадило Надії потрапити до «Золотої десятки» українського біатлону. На урочистій церемонії з уславленою атлеткою поговорив кореспондент «УМ».

«Із деким не перетиналася років п’ятнадцять»

— Пані Надіє, коли ж ви востаннє бачили своїх колег по цеху?

— Ой, дуже давно. Я щаслива, що українська федерація організувала таку зустріч. Приємно, що зібрали не лише сучасних біатлоністів, а й тих, хто виступав у попередні десятиліття. Із деким не зустрічалася 10–15 років, адже далеко не всі, як я, залишилися в спорті. До того ж я вже сім років працюю в Польщі.

— Ваші подруги–біатлоністки всі тут?

— Так. Іру Меркушину не бачила найдовше — вже років із вісім. Ніна Лемеш поверталася в спорт після народження першої дитини, тому на етапах Кубка світу з нею перетиналися, але з тих пір минуло чотири сезони. Так, біатлоністи час вимірюють не роками, а сезонами (посміхається).

Із Оленою Зубриловою до недавнього часу постійно бачилися на змаганнях. Хоча зараз вона готує білоруських юніорів, а їхні турніри рідко збігаються з дорослими. Але можемо зустрітися, коли Лєна привозить юнака на Кубок світу, аби він відчув атмосферу перегонів найвищого рівня.

Нашу першу олімпійську призерку Валю Цербе не бачила років шість. Але телефонний зв’язок ми тримаємо, обов’язково вітаємо зі святами. Найбільше спілкуюся з Оленою Петровою — вона лише рік тому завершила кар’єру. Телефонуємо одна одній, освоїли обмін повідомленнями по «мобілці». Крім того, в міжсезоння ми з чоловіком живемо в Києві, й Оленка інколи приїздить до нас у гості.

— У розмовах згадуєте про спорт чи здебільшого повсякденне життя?

— У залежності від того, з ким говорю. Наприклад, з Петровою частіше обговорюємо роботу. Адже вона молодий тренер, і я ділюся з нею своїм досвідом. На цій же святковій зустрічі вдосталь можемо потеревенити про приватне життя.

«Був лише один старт, яким я задоволена»

— Чи були у вашій кар’єрі старти, про результати яких ви й досі шкодуєте?

— Я доволі самокритична людина, тому певне відчуття невдоволеності в мене лишалося ледь не після кожної гонки. Завжди можна було щось зробити краще — швидше бігти чи влучніше стріляти. Простіше сказати, коли мені подобалося, як я працювала на трасі. Це в славному 1986 році, коли ми стали чемпіонами світу в естафеті.

— Наскільки легко вам дався перехід від спортсмена до професії тренера?

— Після завершення кар’єри в 1996 році я збиралася хоча б кілька місяців відпочити від спорту. Але чоловіка, Романа Бондарука, запросили працювати директором спортивного ліцею в Польщі. Я поїхала з ним разом. Коли поляки побачили там і мене, то також запропонували стати тренером у школі. Тому, на відміну від багатьох колег, яким довелося заново утверджуватися в житті після спорту, я нічого не шукала — робота сама прийшла до мене.

Хоча було непросто, адже я не знала жодного слова польською мовою. На щастя, одна дівчинка знала російську й упродовж двох місяців допомагала мені з перекладом. Потім я сама вже могла спілкуватися з юними спортсменами.

— Як тренеру вам більше щастить, ніж спортсменці?

— Вважаю, що мені дуже таланило з тренерами. У випадку невдач я більше грішила на свій талант. Мій особистий наставник Василь Карленко, власне, й зробив із мене відому біатлоністку. Приємно працювалося і з тодішнім керманичем збірної СРСР Євгеном Хохловим. Він настільки добре ставився до спортсменок, що ми вважали його другим батьком. Надто ж я розумію його дії нині, коли сама стала тренером.

«Спортсмена легше навчити «з нуля», ніж перевчити»

— Згадуєте вашу роботу в Україні на межі тисячоліть?

— Так, коли працювала з Оксаною Яковлєвою перед Олімпіадою 2002 року. І розумію, скільки я наробила помилок. Причому не так у методиці тренувань, як у спілкуванні зі спортсменами. Маю на увазі, що я занадто м’яко підійшла до справи й поводилася з дівчатами, як із подругами.

— У Польщі працюєте вже інакше?

— Зараз я займаюся з олімпійською командою Польщі, куди входять біатлоністки віком від 20 до 30 років. Але мені чомусь хочеться зробити крок назад і попрацювати з молодшими. Мабуть, тому, що до мене вони потрапляють не достатньо підготовленими як для рівня збірної. Тому доводиться няньчитися й учити техніці, як правильно їздити, стріляти, проводити психологічну підготовку. У біатлоні потрібно вміти мислити й бути інтелектуалом.

Спортсмена легше навчити «з нуля», ніж перевчити. Наприклад, у відомої польської біатлоністки Кристини Палки була велика помилка в техніці. Спочатку довелося чекати рік, доки вона сама переконалася в хибності своїх міркувань (вперта ж!). А потім — витратити ще рік, аби призвичаїтися до правильної їзди. Між цим у розмовах говорила, що Кристина має довіритися тренеру.

— Досвід спортсмена допомагає?

— Звісно. Треба спершу зрозуміти, чи хоче юнак узагалі займатися спортом професіонально. Згадую, як я вперше повернулася до свого тренера в Суми зі зборів радянської команди. Плакала: «Боже, як там важко, як мені бракує ваших слів і хочеться знову на ваші заняття». На що Василь Карленко відповів, що я вже минула цей етап і далі мушу впоратися з емоціями сама. На рівні збірної тренери думають уже про медаль, а не про те, як сюсюкатися з підопічними.

Тому я й Лєні Петровій зараз раджу, як треба спілкуватися з молодими, щоб підготувати до подальшої кар’єри серед дорослих, до нових вимог. Адже там носити за тобою лижі й гвинтівку ніхто не буде.

«Із чоловіком постійно стежимо по рації за українськими біатлоністами»

— Після невдачі на Олімпіаді 2002 року в Солт–Лейк–Сіті український біатлон переживав не найкращі часи. Ви вірили, що він поверне свої позиції?

— Навіть не сумнівалася в цьому, бо добре знаю нашу школу. Була впевнена, що занепад не триватиме довго. Зараз я можу порівняти, наприклад, підготовку біатлоністів в Україні й Польщі — плюсів у нас більше, ніж у сусідів.

Перш за все — тут із дітьми працює багато тренерів–професіоналів. Вони фанатично ставляться до своєї справи, й їм завжди є кого передати в молодіжну чи головну національну команду. По–друге, мені більше до вподоби наша методика.

Крім того, в Університеті фізичного виховання є спеціалізація «біатлон». Тому в Україні знайдеться сотня тренерів із цього виду спорту, а в Польщі їх набереться хіба що з двадцять. Усе це приносить плоди, й наші спортсмени сходять на п’єдестал і на юнацькому, й на дорослому рівні.

— Що ви відчували минулої зими, коли українські дівчата завойовували медалі світового форуму?

— Радість. Неважливо, де я працюю, але завжди серцем і душею переживаю за українців. Часто спілкуюся з нашими спортсменами, вітаю їх з успіхами. Інколи вони звертаються по пораду, іноді просто спілкуємося на життєві теми.

— Вам не хочеться попрацювати в Україні? Не запрошували вас?

— Наразі до мене ніхто не звертався. А от мого чоловіка Романа Бондарука президент української федерації Володимир Бринзак запрошував. Але, я вважаю, в Україні зараз є люди, котрі успішно працюють, і немає сенсу щось змінювати. Хоча, звісно, маю бажання повернутися сюди.

— Що відчуваєте, коли по трасі поруч ідуть українські й польські спортсмени?

— Переживаю і за тих, і за інших. Навіть переговорюємося по рації з Романом — питаємо один одного: «Як там Яковлєва стрельнула? Як Хвостенко?». Польські ж тренери, які з нами працюють, усе це чують, але мовчать. Розуміють, що ми все ж таки не можемо бути байдужими до своїх.

«Німці дивуються: «Скільки ж ця Бєлова витримає?»

— У біатлоні тренерів–жінок практично немає. Чому ви, Зубрилова й Петрова пішли на цей хліб?

— Мабуть, щоб застосувати накопичений досвід. Особисто я дуже хотіла стати саме тренером. Хоча така думка сформувалася вже «під завісу» кар’єри спортсмена, коли зрозуміла, що хочу цим займатися. А свого часу казала Василю Павловичу: «Навіщо я вчуся, навіщо мені ця мудрість? Я ніколи тренером не стану — це, страх яка важка робота»...

Наскільки я знаю, жінок, які б працювали зі збірними, взагалі немає. Одна моя подруга мешкає в Німеччині й постійно читає тамтешню пресу — а там біатлону приділяють багато уваги. Каже, німці частенько ставлять питання, скільки ж витримає Бєлова. Тобто, віддаючи належне моєму характеру, мають на увазі, що це робота для чоловіків.

Справді, перші пару років мене не надто серйозно сприймали наставники інших збірних, але зараз спілкуються на рівних. Хоча я така людина, що не надто переймаюся тим, хто й що про мене говорить. Зрозуміло, що треба вміти себе поставити належним чином. Я нікому не хочу нічого доводити, а просто працюю. А результат уже сам про себе скаже. Гадаю, самоствердитися мені допомогли поляки, котрі дуже поважно ставилися до мене тоді, коли я ще сама не була впевнена у своїх тренерських здібностях.

Петровій буде складніше. Вона відповідає за всю молодь, а працюють з атлетами їхні персональні наставники. Я ж для польських спортсменів стала одразу єдиним тренером.

— Ви велику увагу приділяєте психологічній підготовці...

— Так. Намагаюся підтримувати спортсменів у будь–яких ситуаціях. Наприклад, хтось може сказати: «Що це за результат — 30–те місце?» Але я знаю, що дівчинка до нього довго йшла, стрибнувши в еліту аж із 75–ї позиції. І я вітаю її з цим — вважаю, це надасть їй стимул працювати для підкорення нових висот.

«Семеренко — дівчата з характером»

— Серед українців бачите спортсменів, з ким би вам хотілося попрацювати?

— Я не можу сказати конкретно. Хоча мені симпатичні сестри Семеренко. Я спостерігаю, як вони працюють, як поводяться в житті — у них помітно і талант, і цілеспрямованість. Видно, що дівчата з характером. Цікаво було б тренувати спортсменку, схожу на Хвостенко. Оксана — врівноважена й тактовна людина. Вона вміє слухати тренера Миколу Зоца й довіряти йому.

— Подобається вам жити в Польщі?

— Та я більше буваю в Україні, ніж там. Коли треба затверджувати плани на сезон, ми навідуємося до Варшави. А так переважно мандруємо зі спортсменками по змаганнях за межами Польщі.

— А де в Україні мешкаєте?

— Під Києвом. Жила також у Сумах, звідки й поїхала працювати до Польщі.

Узагалі мені подобається бути там, де є друзі, близькі люди. Мене й досі тепло зустрічають і в Сумській ШВСМ, і в Києві. У столиці живемо, бо звідси легше мандрувати, та й усі необхідні інституції розташовані тут.

— Чим у вільний час займаєтеся?

— Іноді просто хочеться виспатися. У Польщі спортсменки полюбляють зі мною розмовляти про життя. Із чоловіками легше — вони цим не страждають (посміхається). Багато читаю. Вивчаю літературу з біатлону, яку недовчила в інституті. Розводжу квіти — в Польщі у нас власний будинок, от і переживаю, як там вони без мене.

ДОСЬЄ «УМ»

Надія Бєлова

Заслужений майстер спорту СРСР із біатлону.

Народилася 2 вересня 1961 р. у Павлодарі (Казахстан).

Виступала за «Динамо» (Суми)

Чемпіонка світу 1986 р. в естафеті, срібний призер ЧС–1986 у спринті.

Семиразова чемпіонка СРСР. Чемпіонка (в індивідуальній гонці) та срібна призерка (в естафеті) Спартакіади народів СРСР 1990 р. Багаторазова призерка етапів Кубка світу.

Тренер — Василь Карленко.

Закінчила Київський державний інститут фізичної культури. Як тренер підготувала Оксану Яковлєву. Нині — тренер жіночої збірної Польщі.

Одружена з Романом Бондаруком.