Білий камінь Дністра

Я їхав до одного з найдавніших міст України. Їхав електричкою з Одеси, яка зупинялася навіть на морському узбережжі. Їхав більш як дві години, аби нарешті вийти сонячної осінньої днини в містечку з довгою назвою і такою ж покрученою історією під назвою Білгород–Дністровський.

І давній грек, і турок, і румун...

Усе тут перемішалося: газета «Советское Приднестровье» і щорічне свято польської культури, всуціль радянські назви вулиць (Дзержинського, Калініна, Свердлова) і бруківка, якою встелене місто задовго до комуністичного режиму, українська балачка на ринку і ностальгійні спогади про порядок у місті за часів румунської окупації у 1920—30–х.

Але не це притягує двісті тисяч туристів на рік до найбільшого міста української Бессарабії. Їх манить сюди історія, яка збереглася у вигляді однієї з найвеличніших фортець України. Розташована вона на кам’яній кручі над Дністром і заворожує своїм виглядом навіть кінематографістів. Нещодавно саме тут знімали смерть д’Артаньяна російські кіношники. А перед цим до Білгорода «запливали» капітан Немо, Петро Перший і навіть Отелло.

Хоча Білгород може похвалитися й набагато крутішими реальними героями. Адже йому перевалило за 25 століть! Такого давнього віку в Україні лише кілька міст: Керч, Феодосія, загублені вже у часі Херсонес та Ольвія. Але якщо розглядати історію в її безперервному розвитку, то один Білгород залишався впродовж усіх двох із половиною тисячоліть вагомим центром, довівши, врешті–решт, своє літописання до нинішньої точки: третього міста Одещини.

А починалося все з давніх греків із Мілета, які заснували колонію на березі лиману, за двадцять кілометрів від місця впадіння Дністра до Чорного моря. Таким чином місто було захищене від морської стихії і водночас контролювало торговий шлях із Карпат. І назвали місто Тірою на знак поваги до річки Тірас. (Дністер — по–нашому). Тож першим Тирасполем (містом на Тірасі) був теперішній Білгород, а не столиця невизнаної Придністровської республіки.

Після греків до Тіри прийшли римляни. Сумнозвісний Нерон дарував місту великі права. Довідники пишуть, що побував тут і найвідоміший поетичний вигнанець усіх часів і народів — Овідій. За панування Київської Русі, коли місто вперше стало Білгородом, сюди навідувалися князі Олег та Ігор, княгиня Ольга.

У 1241 році місто захоплює Ногайська орда. Через півстоліття місто взяли в оренду італійські купці, які заправляли торгівлею в тодішньому світі. А з ХІV ст. — це вже форпост Молдавського князівства, за двісті років володарювання якого виросло сьогоднішнє диво Білгорода–Дністровського — фортеця з білого каменю — тутешнього вапняку. Спочатку на березі Дністра постала неприступна цитадель, а вже згодом височенні мури та глибокі рови охоплювали дедалі більшу територію, поки не сховали за своїми неприступними стінами 9 гектарів. Цього було достатньо, аби вберегти від ворога всіх мешканців міста.

Та й це не врятувало Четатю–Албе («Білий камінь» з молдавської) від найсильнішої на той час імперії — османської. Сам турецький султан Баязет ІІ — «володар світу» — керував штурмом фортеці своєї 300–тисячної армади. Довгі 328 років Ак–керман («Білий камінь», але вже по–турецьки) був під владою османів, залишаючись важливим центром на Дністрі. Тут гомонів навіть невільничий ринок.

Нарешті двісті років тому ці терени з допомогою українських козаків завоювала Росія. Але й це ще не було завершальною крапкою в передаванні міста з рук у руки. У 1918 році прийшло румунське панування. А з 1944 року Білгород–Дністровський знову отримує слов’янську назву й остаточно опиняється у складі України.

Стара фортеця

Фортеця, хоч і розташована скраю, на березі лиману, залишається серцем міста. Адже всі вулиці розходяться віялом від неї. І якою б ви не йшли, обов’язково вийдете до кам’яних мурів завтовшки до п’яти метрів. Їхня довжина вражає — два з половиною кілометри. По давніх стінах організовують навіть прогулянки. Це найбільша за площею фортеця в Україні, яка до того ж збережена на 80%. Білгород завжди був великим містом. 20 тисяч населення у середньовіччі співмірні із нинішніми обласними центрами, а то й метрополіями.

Торговий шлях по Дністру до Чорного моря був тією родзинкою, що не давала занепасти місту за будь–якої епохи і влади. На відміну від тієї ж Ольвії, Пантікапея чи Херсонеса. Тож навіть нині у Білгороді–Дністровському розташований морський порт, з якого карпатську деревину возять до Туреччини.

Директор Краєзнавчого музею Тетяна Біла дивується, як так сталося, що одна з найбільших фортець України досі не є ні національним, ні державним заповідником? Чому Галичем, Меджибожем, Хотином, Кам’ян­цем–Подільським та іншими держава опікується на значно вищому рівні, а Білгородську твердиню полишили на місцеву владу?

Проте історичним заповідником тут могло би бути майже все старе місто. Одних пам’яток, включно зі скіфськими та кіммерійськими курганами, стародавньою грецькою та вірменською церквами, — до двох десятків. Щоправда, про чимало з них не відають навіть самі білгородці. Адже вони в такому занедбаному стані, що пройдеш поруч і не зрозумієш, що тут — слід ще одного народу чи епохи.

«Американський інвестор, який відвідав фортецю, зізнався мені, — розповідає заслужений журналіст Борис Устименко, — що якби її дали йому в оренду на 25 років, то він би покрив її вежі золотом. Бо це золоте дно».

Американці, чия історія нараховує кілька століть, це розуміють. А ми?

Поки що фортечні мури латають від тріщин своїми силами. Окрім кількох буклетів та фотографій, туристові більше нема що запропонувати. Досі нема повноцінної науково–популярної книжки про історію найдавнішого міста України. І хоча Історичний музей має 70 тисяч експонатів, розташований він на віддалі від фортеці, тож лінькуваті туристи, ясна річ, його оминають. Більшість наукових працівників — пенсійного віку, а замінити їх нема кому.

Молоді білгородці надають перевагу торгівлі. До речі, Білгород займає одне з перших місць в Україні за кількістю підприємців на душу населення. Що то значить — споконвічна традиція!

Але, попри торгову жилку, затишному південному місту далеко до повної впорядкованості. Розбиті і розриті дороги є поганим орієнтиром для туриста. Хоча останнім часом місто змінюється на краще: тут будують сучасні крамниці і кам’яниці, впорядковують довкола них територію. Але це заслуга радше нових капіталістів.

Шанс на безсмертя

У Білгорода–Дністровського є три козирі, які мають забезпечити йому довічну старість: славна історія, близький кордон і чорноморські курорти. Адже до моря звідси рукою махнути. І оті двісті тисяч туристів на рік — це в основному організовані екскурсійні групи з узбереж­жя. Одна біда, таке щастя триває лише три літні місяці. Потім у місті настає повний штиль.

І єдиний шанс на розквіт міста — забезпечити туриста впродовж цілого року. Як це є, наприклад, у Судаку чи Кам’янці–Подільському. А для цього про своє найдавніше місто повинна дізнатися спершу сама Україна. Фото середньовічної твердині мають прикрашати обкладинки модних часописів та шкільних підручників.

І його відвідини повинні стати справою честі не тільки для нас, а й для близьких молдаван та румунів і навіть для дальніх турків та греків... Для всіх, хто причетний до його історії. А для цього кожен має знайти тут часточку себе — у грецькому ресторанчику, молдавській винарні чи турецькій лазні. До всього цього ще дуже далеко. Але повчитися є в кого: поляки нині становлять вагому частку туристів у тому ж Кам’янці.

Та що казати про іноземців, коли одесити, вперше відвідуючи тутешню фортецю, роблять квадратні очі. Як так?! За 80 кілометрів від нас таке диво, а ми потрапили сюди випадком, від нудьги, бо море сьогодні холодне, не пропадати ж вихідному, а тут знайомі їхали, тож і ми з ними...

Однією з сучасних родзинок Білгорода є музичний гурт «Русичі». Молоді хлопці і дівчата є найвідомішою українською командою Півдня України. У своїй музиці широко використовують бессарабські мотиви, переливаючи їх до загальноукраїнської скарбниці. Ідейний натхненник колективу Богдан Нікіруй нікуди не збирається виїжджати з давнього міста на Дністрі, будуючи Україну тут і тепер. Одеса не є для нього омріяним притулком, як для багатьох його ровесників.

За останнє десятиріччя населення Білгорода помітно зменшилося, сягнувши 50–тисячної відмітки. Це вже менше, ніж до війни. Але Богдан у своє місто вірить. Як повірив свого часу єдиний на всю українську Бессарабію заслужений журналіст Борис Устименко, промінявши 30 років тому капітанський бушлат Арктики на газетне перо.

У цьому давньому місті — дивовижна енергетика. Вийдеш на лиман, глянеш на другий берег, де видніється Овідіополь, перекинешся кількома словечками з рибалками, пройдешся мурами, якими ходили замріяні Пушкін, Міцкевич і Леся Українка, і сповнюєшся людською гідністю та внутрішнім спокоєм.

Недаремно ж люди не полишали цього місця протягом усіх двадцяти п’яти століть. Не полишать і тепер.