Працювати на аптеку...

Минулого тижня Луганщину струснуло від чергового скандалу: сіверськодонецька влада рейдерською атакою намагається відібрати приміщення аптек, що належать обласному комунальному виробничому підприємству (ОКВП) «Фармація». З численних публікацій обласних ЗМІ вимальовувалася мало не класична картина, відома мешканцям обласного центру з вистав у Луганській міськраді «Путч–1» і «Путч–2», коли орган місцевого самоврядування двічі захоплювали бойовики приватних охоронних структур. Зрозуміло, населення відповіло на зухвалі дії міськвиконкому потужними маніфестаціями.

До і після

Насторожували окремі деталі дійства. Наприклад, у телесюжеті про пікети біля сіверськодонецької аптеки промайнуло на задньому плані обличчя такого собі Олега Акімова, «керівника» обласної молодіжної організації ПРУ і депутата обласної ради. Та й основний контингент пікетувальників, яких головний луганський «младорегіонал» привіз на площу перед Сіверськодонецькою міськрадою, просто за своїм юнацьким виглядом не міг аж так занадто перейматися долею «Фармації». В усіх сенсах цього слова.

Трохи бентежила й та обставина, що у своєму благородному обуренні представники луганської «четвертої влади» якось забули поцікавитися думкою сіверськодонецьких депутатів. Усі коментарі обласних мас–медіа дивним чином були лише злегка відредагованими філіппіками генерального директора Луганського обласного комунального виробничого підприємства «Фармація» Олександра Гудзенка. До речі, теж депутата облради від Партії регіонів.

Олександр Павлович — дуже хороша й чуйна людина. Талановитий керівник, який зумів уберегти на початку 90–х обласне аптечне управління від розвалу й створити на його базі доволі сучасне фармацевтичне підприємство. Але ж іще давньоримські юристи стверджували: «Audiatur et altera pars». Себто вислухайте протилежну сторону, і вже потім робіть висновки. Але ніхто висновків не робив навіть із почутого від головного фармацевта регіону. А він навіть і не намагався приховати: більшість судів, включно із Верховним Судом України, «Фармація» програла. І «захоплення» однієї (з шести) сіверськодонецьких аптек на момент прес–конференції Гудзенка — за його ж словами — здійснювала виконавча служба відділу юстиції. То ж про яке рейдерство може йтися?

Більш зрозумілою ситуація стає, якщо пригадати, що справа тягнеться аж із весни 2005 року. Тоді Сіверськодонецька міська рада ухвалила рішення «про відчуження нежитлових приміщень конкурентним способом». Тобто на аукціоні. Але тоді, три з половиною роки тому, ніхто в області з цього приводу бучу не здіймав, і студенти Луганського медичного університету спокійно вивчали анатомію з гістологією (а дехто навіть і фармакологією цікавився) замість махати блідо–блакитними прапорами під вікнами мера чужого для них міста хіміків. Просто мер і очолювана ним рада вважалися тоді своїми, і весь цей суто господарський конфлікт керівництво облради сприймало як внутрішньокорпоративний. Але відтоді всередині «корпорації» відбулися суттєві зміни.

«Своя правда, і сила...»

Як на мене, в цій ситуації не слід забувати, що аптека — це не тільки суто медичний заклад, а ще й комерційний. У цьому сенсі «Фармація» хоча б завдяки своїм розмірам і розгалуженій мережі порівняно з приватними аптеками є таким собі монстром. До того ж близькість її генерального директора до обласного керівництва в наших постсовкових умовах багато чого важить. Уже з цієї точки зору видавання себе за безневинну жертву рейдерської атаки у виконанні керівництва ОКВП виглядає дещо фальшивим.

А ось як виглядає конфлікт очима сіверськодонецького істеблішменту. По–перше, володіти своєю комунальною власністю — законне право міської ради. Причому «володіти» таким чином, аби з цього був зиск для міського бюджету. Тим більше що в умінні наповнювати міську «скарбницю» рівних сіверськодончанам немає в Луганській області, а то й у всій Україні. Доведено 15–річним досвідом виживання. Можна перейматися долею аптек та їхніх клієнтів, але ж гроші, які має отримати місто від запланованого аукціону, так само підуть на потреби городян. Городяни це, очевидно, розуміють — інакше для чого б тоді було Акімову фрахтувати розкішні імпортні автобуси–«лайнери», відривати луган­ських студентів від занять (маленьке уточнення: Олександр Гудзенко стверджував, що то не студенти, молоді спеціалісти... яким теж є чим займатися за місцем основної роботи).

По–друге, почалося все не з рішення міськради про відчуження майна, а з того, що керівники міста замислилися: якщо ОКВП є «спільною власністю громад області» (Конституція України), то де в ній частка громади Сіверськодонецька? І запропонували «Фармації» хоча б за оренду приміщень платити пристойні суми. «Фармація» пропозицію проігнорувала.

Прийнявши рішення про відчуження орендованих ОКВП приміщень, рада попередила підприємство, що не збирається поновлювати договір оренди і запропонувала взяти участь в аукціоні. У відповідь депутати почули, що «Фармація» в такому разі наполягатиме на своєму переважному праві на викуп приміщень. Тобто розраховували заплатити копійки, що, у свою чергу, не влаштовувало народних обранців. З цього й почалася судова тяганина, причому в луганських господарських інстанціях Фонд комунального майна Сіверськодонецької ради завжди отримував повну й незаперечну перемогу, яка врешті–решт була підтверджена Верховним Судом.

Нарешті, по–третє, не було жодного захоплення. Просто виконавча служба (між іншим, після багатьох нагадувань) нарешті почала виконувати свої обов’язки. Через два роки після остаточного судового вердикту. Не беруся судити, наскільки точно її представники в даному випадку дотримувалися процедури, але вже точно жодних бойовиків поблизу аптеки на вул. Науки, 5 не спостерігалося. Якщо не вважати за таких «обурену громадськість» Акімова.

Турбота про народ

Аргументи п. Гудзенка зрозумілі: аптеки потрібні хворим. Однак і тут його опонентам є чим заперечити. Структур, подібних «Фармації», в Україні лишилося мало. Це, з одного боку, комплімент Олександрові Павловичу, а з іншого: якось же люди виживають і в областях, де всі аптеки приватні. Виживуть і Сіверськодонецьку, тим більше що умовою майбутнього аукціону є збереження попереднього профілю. А от щодо піклування про бідних та немічних...

Місцеві журналісти розповіли цікавий епізод із їхнього буття. Під час телеспілкування мера Сіверськодонецька Володимира Грицишина з громадою (у Луганську, до речі, з часу останнього путчу в міськраді про таку форму городяни геть забули; та й керманичі обласного рівня прямих контактів із людьми намагаються уникати) хтось із глядачів поцікавився: «Для кого влада відкрила т.зв. ветеранську аптеку, якщо ліки тут помітно дорожчі, ніж такі самі — в приватних аптеках?» Гумор полягає в тому, що «ветеранську» аптеку відкрила саме «Фармація», але Грицишин не став перекладати відповідальність на своїх опонентів. Очевидно, вважав, що за все в місті має відповідати персонально.

У Сіверськодонецьку мене познайомили ще з одним прикладом «турботи» обласної ради, цього разу — про ветеранів. Як і в інших містах, тут здавна існують гаражні кооперативи. За землю, на якій стоять гаражі, їхні власники платять орендну плату. Хтось подібних витрат навіть не помічає, але в переважної більшості пенсіонерів кожна копійчина на обліку. Тож міська рада вирішила бодай у цьому їх не обтяжувати і «звільнити від орендної плати за землю ветеранів праці та громадян поважного віку». І все було б нормально, але в цій сфері існує специфічний розподіл коштів: 75 відсотків орендної плати йде до міського бюджету, а решта 25 — до обласного. Це означає, що пенсіонерам у будь–якому випадку слід ходити по кабінетах: спочатку — аби укласти договір оренди, потім — аби його сплатити. І міська рада Сіверськодонецька звертається до Луганської облради «з проханням розглянути питання на облраді».

Майже дві третини двомільярдних доходів обласного бюджету — це трансферти з бюджету державного; 77% від решти — прибутковий податок на громадян. А 25% від пенсіонерської оренди одного міста на такому тлі — мізер, про який соромно навіть патякати. Утім у відповідь Володимир Грицишин отримав від голови бюджетної комісії облради Євгена Комчадалова «вичерпну» відповідь. Комісія, розглянувши питання, вирішила, що його не варто навіть на сесію виносити. Мовляв, у Законі «Про оренду землі» не передбачено скасування орендної плати, а отже, й говорити нема про що.

Так, до слова. У Законі «Про плату за землю» передбачена можливість не платити за ділянки для деяких груп населення, у тому числі пенсіонерів. Можливість надання подібних пільг прописана в Законі «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці...» і т. ін. Але в даному разі розчулює апеляція до Закону саме з боку Луганської облради. Приймати антикон­ституційне рішення про «регіональний статус» мови сусідньої держави — це скільки зав­годно. Утримувати за кошти бюджету зайвого заступника голови ради з усім його почтом (при тому, що в Законі «Про місцеве самоврядування» посада заступника голови обласної та районної ради згадується виключно в однині!) — нема питань. А посприяти ветеранам праці закон, бачте, не дозволяє.

Пояснити поведінку обласних «обранців» щодо сіверськодончан ані юридичною, ані економічною логікою вельми складно. Зате якщо згадати, як «біло–блакитні» керманичі області образилися на них після провалу затії з другим виданням ПіСУАРу, а потім ще й операції щодо висловлення недовіри меру Сіверськодонецька (яка завершилася практичною самоліквідацією міського осередку ПРУ — найчисельнішого та найдієвішого на Луганщині), то все відразу стає на свої місця. Природа така у цих «комсомольців»: хто перед партією не роззброївся, має зникнути. Ну а якщо ворог зникати з якогось дива не бажає — хоч дрібними капостями, та дошкулити.

І нехай від цього страждають ні в чому не винні громадяни. Хоча... Хто — не винні?! А хто таку владу в місті обирав? Отож бо...