Київ перетворюється на «гарячу точку» в усіх значеннях цього слова. М’яко кажучи, бардак: політичне протистояння переростає у фізичне, різні політичні сили захоплюють суди, конституційні укази не виконуються, центральна влада бореться з іншою частиною центральної влади. Для картини повної некерованості й уседозволеності бракувало тільки масових вуличних сутичок — і ось вони відбулися. Впродовж минулого уїк–енду на Печерських пагорбах відбулося одразу два зіткнення за участю численних підрозділів міліції: спершу, увечері в п’ятницю, рейдерське захоплення «Інституту «Республіка», наступного дня — вочевидь спровокована й зрежисована бійка за участю ультраправих на вулиці Володимирській.
За логікою, можна було б припустити, що таким чином «беркути» МВС «підставляють» уже БЮТівського міністра Юрія Луценка, демонструючи його неспроможність керувати силовим відомством у відповідальний момент. Справді, якось воно не по–людськи виходить, коли підлеглі Луценка влаштовують масове «пакувалово» в приміщенні, яке було штабом акції «Україна без Кучми» і з якого сам Луценко у 2000—2001 роках починав антипрезидентські маніфестації. Причому у відділок потрапляє Володимир Чемерис, який був співголовою «УБК» на пару з тим самим Луценком. Але, оскільки жодних негативних відгуків Юрія на події в «Республіці» не надійшло, слід гадати, що Луценко схвалює дії своїх підлеглих.
Так само Луценко не критикує відверто незграбні рухи ввірених йому «космонавтів» на розі вулиць Володимирської та Ірининської в суботу. Воно–то зрозуміло, що на марш вийшли реальні нацисти, і їхні колони не можна було допускати на Хрещатик, аби не отримати телекартинку з підписом: «УПА — армія ксенофобів та скінхедів». Але, якщо міліція знала про наміри організаторів ультраправого походу, слід було зупинити його поданням до суду — мотивуючи це хоча б тим, що в центрі міста збираються ще й комуністи і потрібно запобігти зіткненню ідеологічних опонентів. На жаль, «орли Луценка» вирішили діяти в стилі «орлів Кравченка». Провокація вдалася. Глава МВС, занурившись у політичні розборки й обравши один бік барикад, може, й отримав якусь сьогочасну вигоду, але вкотре погіршив свій рейтинг в очах колишніх соратників, активістів Майдану і просто тверезомислячих людей.
Залишилося знайти відповідь на запитання, кому була вигідна суботня провокація. Тут є простір для припущень, але роздуми врешті приводять до двох висновків: тому, хто зараз грає на дестабілізації політичної ситуації в Україні; тому, хто бажає скомпрометувати дійсних прихильників реабілітації УПА. Ці дві підстави цілком можуть об’єднуватися в одну.
Расисти–скінхеди як організований рух існують у Києві вже не перший рік, але вперше вони стали учасниками такого масового й резонансного, і при цьому нібито самостійного дійства. Тут як тут опинився й професійний провокатор Дмитро Корчинський зі своїм «Братством» (до речі, дуже не чужа російським політтехнологам людина).
Ну справді, якщо в ультраправих було бажання сплюндрувати пам’ятник Леніну — це можна було зробити вночі. Якщо хотіли вшанувати Українську повстанську армію — на це був День Покрови, 14 жовтня. Але хлопці дочекалися окремого виступу.
Одразу після наці–сутички на російському телебаченні вийшли сюжети з заголовками «Бандерівці влаштували бійки в центрі Києва». Споживач такої інформації отримав недвозначний месидж: дивіться ще раз, прихильники реабілітації УПА — це чистої води нацисти. Чи є сенс визнавати ветеранів УПА — учорашніх і сьогоднішніх фашистських посіпак? І хто після цього Президент Ющенко, якщо він таких «нациків» підтримує?
Плюс до всього додався ще один жирний штрих до картини українського політичного майже не керованого бардаку на початку кампанії з дострокових виборів...
* * *
«А за що хоч був той марш?» — питали після бійки деякі його учасники.
Не помилюся, якщо припущу, що при цьому їхні організатори, ховаючи хитрі посмішки, перераховували гроші, зароблені на такій провокації.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
