Знайти контакт зі світом

Минулого тижня волиняни (уже вчетверте за останні роки) приймали відомих у світі фахівців у галузі інтеграції та соціалізації дітей з особливими потребами. Упродовж п’яти днів роботи Міжнародної науково–практичної конференції провідні спеціалісти США в галузі дитячої неврології та логопедії читали лекції для волинських лікарів, педагогів, батьків, а також проводили майстер–класи для дитячих психологів і логопедів. Від медиків, які працюють із хворими дітками, «УМ» дізналася про роль батьків у реабілітації аутистів, про задум створити реабілітаційний центр на базі сиротинця в Луцьку, про «мільйон на крихітку» і про те, чому Америка давно забула, що таке дитячий будинок.

Літер не знає, а в «мобілках» розбирається

Людей, які хотіли потрапити на лекції та практичні заняття уславлених реабілітологів, було стільки, що приміщення Луцького будинку дитини не могли вмістити всіх бажаючих. І недаремно. Адже Міжнародна науково–практична конференція з питань ранньої допомоги дітям із особливостями психофізичного розвитку дала лікарям корисну інформацію, а малим пацієнтам — надію на щасливе життя. Так, під час конференції волинські сім’ї, в яких ростуть діти–аутисти, змогли потрапити на консультацію до американського професора логопедії Роберта Букендорфа. Відомий лікар на практиці продемонстрував луцьким колегам, як треба встановлювати емоційний контакт із маленькими пацієнтами, замкнутими у своєму внутрішньому «я». Попри те, що спілкуватися довелося через перекладача, «гра» захопила малюків.

Водночас і професорові доводилося дивуватися здібностям пацієнтів–аутистів. Чотирирічний Владик не знає, як його звуть, не звертається до батьків « мамо» і «тату», зовсім не спілкується з ровесниками. Проте хлопчик повторює слова пісні, яку часто чує, вміє користуватися всією побутовою технікою, знає всі кнопки, пульти і навіть марки мобільних телефонів. При цьому дитина не вивчила жодної української букви, не кажучи про англійську! Недарма вважається, що 80 відсотків аутистів мають задатки геніальності. І тільки одиниці стають геніями. Серед тих, кому пощастило, були Ньютон та Ейнштейн...

Професор медичного інституту при університеті в м.Цінцінатті (Огайо) Роберт Леррер та професор логопедії із Портланда Роберт Букендорф приїхали до Луцька вдруге. Два роки тому вони брали участь у науковій конференції — разом із 20 іншими американськими професорами з різних напрямів ранньої реабілітації дітей з особливими потребами. За словами доктора медичних наук Роберта Леррера, американське суспільство вже понад тридцять років не знає, що таке дитячі будинки. У 1976 році, коли він почав працювати в системі охорони здоров’я США, з цієї установи інтернатського типу було забрано в сім’ї останніх п’ятьох дітей. А в 20—30–х роках минулого століття в Америці було шість десятків таких дитячих закладів. Країні було потрібно 30 років, аби зрозуміти, що хвора дитина має найкращі шанси на одужання і повноцінне життя, тільки перебуваючи в сім’ї. До речі, перший реабілітаційний центр в Америці з’явився після того, як у президента Кеннеді народилася дитина із синдромом Дауна. Відтоді інститути ранньої реабілітації почали набувати поширення.

«Озброївшись» іграшками, реабілітолог їде на виклик

«Наш центр ранньої медичної реабілітації теж має деякі свої напрацювання, певні методики, — розповіла «УМ» заступник головного лікаря Луцького будинку дитини, керівник реабілітаційного центру Тетяна Віговська. — А головне, маємо свої професійні кадри. У цьому нам допомагає співпраця з кафедрою практичної психології Во­линського національного університету, де є спеціалізація соціального супроводу сімей, які виховують дітей з особливими потребами. Це вже фахівці нового покоління, з новим мисленням і новими підходами».

До реабілітаційного центру звертаються з усієї області — і за консультаціями, і за літературою. Це і прийомні сім’ї, і батьки дітей із різними захворюваннями, що потребують ранньої реабілітації. Утім, до іноземних закладів нам далеко. Система інша й фінанси не такі.

«Нещодавно мені пощастило стажуватися в Чикаго, зокрема в Інституті реабілітації, — каже пані Віговська. — Уявіть собі приміщення типового дитячого садочка в Україні, де працюють 85 реабілітологів! На допомогу одній хворій дитині там щорічно витрачається один мільйон доларів. Ми про таке навіть не мріємо. Треба, щоб держава зрозуміла, що реабілітація дитини — це на все життя. В інституті в Чикаго я не бачила жодних черг. Але це не означає, що хворих дітей там поменшало. Ще 15 років тому їхні центри теж були переповнені. Просто сама система допомоги змінилася. Ставку зроблено на допомогу родинам, де ростуть такі діти. Дитиною мають займатися батьки. Дорослих треба навчити що і як робити, надати їм психологічну допомогу. І за першим викликом психолог чи інший спеціаліст центру їде на виклик до будинку пацієнта, набираючи з собою купу іграшок, що розвивають. Годину він працює з малюком, грається, показує мамі, як робити масаж, на яку групу м’язів на цьому етапі треба дати більше навантаження тощо. Виникнуть пізніше якісь інші питання — достатньо знову зателефонувати в центр. І не треба нікуди їхати, стояти в чергах у поліклініці. Американські колеги–реабілітологи свого часу теж пройшли через це. Тому хочуть, аби Україна не повторювала їхніх помилок. А для цього треба працювати вже зараз. Бо чим раніше почнеш роботу з дитиною, тим більше у неї шансів на поліпшення якості життя».

До слова, у волинських лікарів є задум створити реабілітаційні центри саме на базі будинків дитини (на них невдовзі чекає процес реформування). Так, Луцьк може стати одним із перших міст, де виникне реабілітаційний центр на базі сиротинця.

ДО РЕЧІ

Професор Роберт Букендорф подарував луцьким колегам свою книгу «Аутизм» — зараз дуже популярне в Америці видання. На жаль, в Україні ще немає власних напрацювань на цю тему, та й літератури теж. Тож американський науковець переконаний, що його книга стане суттєвою підмогою для волинян у роботі з дітками, хворими на це поширене неврологічне захворювання.