Била мене мати... металевим прутом

Насильство в українській сім’ї — непорушна родинна «таємниця» і величезна проблема державної ваги. На жаль, тут маємо сумну ситуацію: жертви побутового насильства ще бояться відкрито говорити про наругу над собою, українське суспільство не навчилося її різко засуджувати, а кривдників — карати. А тим часом експерти стверджують: на сімейних «фронтах» ведеться справжня громадянська війна, і кінця їй не видно. Щоправда, відтепер держава не ховає голову в пісок і визнає: насильство в українських сім’ях існує, і з ним потрібно боротися. Відтак в Україні стартує національна кампанія «Стоп насильству!». І до неї долучитися закликають кожного українця.

В Україні офіційно 80 тисяч родин «практикує» насилля

Міністра у справах сім’ї, молоді та спорту і батька двох дітей Юрія Павленка побутове насилля непокоїть як явище — до профільного урядовця стікається тривожна інформація, трагічні історії та шокуюча статистика. Запам’яталася йому й життєва драма однієї української семирічної дитини — жертви «батьківського» виховання. «Цей хлопчик вистрибнув із вікна п’ятого поверху, а батькам залишив записку: «Мама і тато, я вас дуже люблю і не хочу приносити вам клопіт через те, що я поганий». Так він вирішив покінчити раз і назавжди з ситуацією в сім’ї, — переповідає недитячу історію Юрій Павленко. — Батько цього хлопчика мав свій метод виховання: за будь–яку провину бити ременем із пряжкою та примушувати по кілька разів переписувати домашнє зав­дання. Мама здебільшого поділяла методи виховання і не втручалася в процес. Напередодні того страшного дня він просто загубив портфель і був жорстоко покараний — пізніше медики нарахують на маленькому дитячому тілі понад 100 гематом. На щастя, хлопчик народився в сорочці — відбувся після падіння струсом мозку і незначними ушкодженнями ніг. І глибоко скаліченою душею. Районний суд позбавив батьківських прав батька, який тепер успішно переховується від правосуддя. Весь цей час хлопчиком опікується бабуся і дідусь, соціальні працівники... І таких історій, повірте, є дуже багато... Але вони, наголошує міністр, — лише верхівка айсберга, якого ми не бачимо».

Ситуація погіршується з кожним роком — це факт. За словами радника міністра внутрішніх справ Катерини Левченко, лише за дев’ять місяців 2008 року працівниками правоохоронних органів здійснено 84 тисячі виїздів за викликом про скоєння насильства у сім’ї, винесено 62 тисячі офіційних попереджень, понад 83 тисячі осіб перебуває на обліку за тиранію в родині, з них понад 50 тисяч поставлені на облік тільки в цьому році. І спостерігається тенденція до збільшення випадків насильства у родинах — щороку в середньому на десять відсотків. Скільки ж насправді є покалічених душ і тіл — не береться сказати ніхто.

«Я жінка, а не посудомийка»

Фахівці відзначають: де страждають від насильства діти, там, як правило, страждають і жінки — їх близько 90 відсотків серед потерпілих від домашнього насильства. Про свою проблему вони переважно воліють мовчати — соромляться, бояться. А між тим насильство буває не лише фізичне чи сексуальне — чимало жінок та дітей зазнають психологічних утисків, знущань і принижень у родинах, не усвідомлюючи, що тим самим порушуються їхні права.

Експерти визнають: проблемами насилля в сім’ї щодо жінки в Україні зацікавилися лише з 1996 року. І хоча зроблено чимало, поінформованість суспільства про це ганебне явище досі невисока — українці не знають, що потрібно робити, коли у їхній сім’ї здійснюється насилля, куди звертатися. Українське суспільство досі вважає, що «розборки» та «індивідуальні» методи виховання у сім’ї — це приватна справа і навіть норма в сімейних стосунках. Статистичні дані, наприклад, свідчать: 64 відсотки українських батьків не знають інших методів виховання, крім побиття дитини за провину.

Насправді від побутового насилля страждає весь світ, і від нього не має імунітету жодна країна світу — ні багата, ні бідна. «80 мільйонів європейських жінок зазнали тієї чи іншої форми насильства. Водночас в одній третині країн Ради Європи насильство не розглядається як кримінальний злочин, — зазначає Олена Бондаренко, голова підкомітету з міжнародно–правових питань та гендерної політики Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. — Майже 30 відсотків мешканців нашого континенту не вважають злочином ударити жінку, а майже 50 відсотків вважають, що насильство в побуті — це приватна справа. Насильство ж у світі тим часом чиниться практично щохвилини. І ця громадянська війна, здається, не має кінця».

В Україні насилля — не злочин

Необізнаність і байдужість суспільства та влади до проблем насильства — благодатний ґрунт для його поширення. Соціально–економічні чинники теж доливають олії у вогонь. Однак говорити про те, що насильство трапляється лише в родинах, які живуть у злиднях або де батьки алкоголіки чи наркомани, було б неправильно — статистика свідчить, що жорстоке поводження з дітьми трапляється дуже часто і в абсолютно благополучних сім’ях. Але, незважаючи на те, де і в яких родинах трапляються випадки насильства, наслідки поганого ставлення батьків до дітей однакові. Ставши дорослими, діти, що страждали від жорстокого до них ставлення, як правило, переносять це насильство на оточуючих, і, в першу чергу, страждає їхня родина. І цей сценарій може повторюватись декілька поколінь.

На думку голови Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василя Костецького, винними в такій агресивній нації можна назвати і ЗМІ — вони занадто захопилися експлуатацією жіночого образу, тиражуванням насильницьких стереотипів.

Суттєва вада нашої держави в боротьбі з цим лихом — це невизнання насилля злочином. «Ця проблема латентна — постраждалі здебільшого не звертаються по допомогу, — каже Катерина Левченко, — у суспільстві немає толерантного ставлення до жертв побутового насилля. І до родинної тиранії немає серйозного ставлення, бо, за українськими законами, насильство не є злочином, це — лише правопорушення. І максимум, що загрожує кривднику, — затримання на 15 діб». А після «відбування покарання» катівник знову повертається до жертви. Аби змінити цю ситуацію, нам терміново потрібні зміни до законодавства.

Європа нам допоможе, якщо ми допоможемо собі

Україні ще чимало потрібно зробити на шляху до подолання насилля. Світові експерти певні: одна з головних причин торгівлі людьми (у якій прославилася наша дер­жава) — саме домашнє насильство. Френсіс О’Доннелл, Координатор системи ООН, постійний представник ПРООН в Україні, певен, що наше першочергове завдання — попередити насильство, захистити її жертв і покарати винних. Цивілізовані країни світу в цьому пішли далеко вперед — там у постійному режимі проводиться масова соціальна кампанія стосовно протидії насильства у сім’ї. На Заході добре розвинена мережа телефонних «гарячих» ліній, є притулки для жертв насильства, працює ціла армія волонтерів. У США є навіть адвокати, що спеціалізуються у справах насильства в побуті.

Європейці перейнялися нашими проблемами і розробили для України низку порад на шляху до сімейного «миру». Так, нам слід посилити співпрацю між правоохоронними органами, урядовими структурами та громадськими організаціями, які допомагають жертвам домашнього насильства. І нормально фінансувати останні. Передбачити за насильство кримінальну відповідальність, розвивати мережу кризових центрів та державних програм у цій сфері. І навіть збільшити податок на алкогольну продукцію. Але голов­не — це просвітницька діяльність, адже «страх — передумова будь–якого насильства».

Засуди насильство!

Українці хоч і повільно, але рухаються у правильному напрямі: жертвам насильства вже є куди звернутися. За словами Юрія Павленка, в Україні вже діють центри соціальних служб сім’ї, дітей і молоді та служби у справах дітей, у кожній області працюють центри матері та дитини, соціальні гуртожитки, центри соціально–психологічної реабілітації, які можуть надати не тільки юридичну допомогу, але й місце проживання. (Щоправда, не зав­жди місцева влада йде на зустріч громадам — у Києві, наприклад, днями закривається єдиний Центр роботи з жінками). Запобігати насильству в українських сім’ях зобов’язана і правоохоронна система в цілому. До того ж будь–який постраждалий може зателефонувати на «гарячу» лінію з питань запобігання насильству ( її номер — 8 800 500 33 50).

Школярі можуть щонайменше звернутися по допомогу до педагогів — заступник міністра освіти та науки України Павло Полянський запевняє, що учителі та учні добре у цьому питанні поінформовані. Залучають до вирішення проблеми й церкву — у структурі Міносвіти створено громадську раду церков усіх без винятку конфесій для виховання толерантного ставлення українців одне до одного.

А днями в Україні стартувала національна кампанія «Стоп насильству!», яка триватиме більше місяця. Її мета — привернути увагу кожного українця (незалежно від віку, статі та соціального статусу) до проблеми насильства у різних проявах. Привернути увагу і сказати: це — злочин, він має каратися. Після закінчення кампанії фахівці розроблять національний план дій і вирішать, як далі Україні боротися з тиранією.

Якщо ж говорити відверто, українці щоденно стають жертвами різних проявів насильства — не тільки в сім’ях. Дітей принижують вчителі (а діти відповідають педагогам «взаємністю»), над дорослими знущаються в кабінетах чиновників, лікарнях. Держава сильно завинила перед українцями: насилля над нами починається ще в дитячому садочку, де нас змушують їсти манну кашу «з–під палки», і закінчується приниженнями в притулках для людей поважного віку. Українці зазнають насилля на неосвітлених вулицях, у виправних колоніях, психіатричних лікарнях, дитячих будинках, на ринках сексуальних рабів, в електричках, на роботі, у міліцейських відділках, у чергах по довідки і ковбасу. Однак фахівці вважають, що насилля починається з сім’ї — звідти його і почнемо викорінювати.