Кубики, які бавляться людьми,

Нещодавно мене шалено вразила дуже проста інформація — виявляється, букви на дитячих кубиках розміщують так, аби «х» та «у» були на одному кубику. Таким чином дорослі дяді і тьоті, підступно змовившись, роблять усе, аби нерозумне чадо, перевертаючи свою іграшку різними боками, раптом не зробило якогось непристойного лінгвістичного відкриття. І не змушувало потім своїх батьків червоніти в гостях — «Та що ви! Удома воно таких слів не чуло, як можна?!!».

Щоправда, подумалось мені, подібна ініціатива фабрик «Кубик–продакшн» звужує світосприйняття недорослої аудиторії в інших, цілком цензурних напрямах. Бо подібний розклад літер не дозволяє скласти, наприклад, мамине «вухо», набридлу «муху» чи, скажімо, вищий пілотаж дитячого словотвору — «вихухоль». А це значить, що ми грубою деспотичною рукою позбавляємо бідолашну дитинку доступу до барв життя в усьому їх неперевершеному розмаїтті та навіть обмежуємо доступ до інформації.

Про що це я?.. Ну, звичайно ж, про банківську кризу! Бо чим більше часу спливає від резонансної 319–ої постанови Нацбанку (про обмеження видачі депозитів. — Авт.), тим очевиднішою є давня істина: будь–яке рішення, яке радикально розв’язує одну проблему, тут же створює кілька інших. У випадку з кубиками невинно постраждала бідолашна вихухоль, у випадку з банками — економіка держави та кожен третій читач нашої газети. При цьому в Україні не знайдеться жодного аналітика, який би не хвалив НБУ за сміливі, жорсткі, радикальні дії. І це правильно, бо Нацбанк вчинив, як матрос–рятівник на громадському пляжі: побачив, що людина тоне, і кинув їй рятувальний круг — не особливо задумуючись, влучив він в голову чи ні.

Круг, як ми бачимо, несильно, але влучив. Не те щоб смертельно, але точковий удар здоров’я не додав. Люди не беруть кредитів, мають менше грошей і рідше купують щось українського виробництва. Інфляцію таким чином трохи приборкуємо, але економічну активність трохи гасимо. Промислові підприємства, як і звичайні люди, інколи залишають кошти на депозиті — нині вони чекають, що скаже Нацбанк. У глобальному вимірі проблема не суттєва, але... Економіка держави стрімко зупиняється — цифру 2,7% зростання ВВП неофіційно називають навіть чиновники з партквитками БЮТ. Нафтопереробна галузь, якщо хтось не знає, вже перебуває у стані технічної рецесії. Це ще не кома, але приймальний покій реанімації — щонайменше. Металургам цього стану також не уникнути. За ними — будівельники та машинобудівники. Зайві гроші тут би аж ніяк не завадили.

Уряд, віддамо йому належне, ґав не ловить — кудись там поїхав, про щось там домовився. Суперновина минулого тижня: Міжнародний валютний фонд пообіцяв Україні 16 мільярдів доларів кредиту «Стенд–бай». Економісти в шоці: останній «Стенд–бай» нам давали десять років тому, коли економіку рідної вітчизни офіційно називали перехідною. З тих пір, як ми стали ринковими, й інвестори потяглися на рідні простори, про цей майже безкоштовний суп для бідних ніхто й не згадував. Аж довелося! Урядові чиновники роздувають щоки й пояснюють, що гроші не пахнуть, а раз дають — треба брати. Які умови натомість висуне МВФ, нам також не повідомляють, хоча всі знають, що зазвичай вони бувають дуже жорсткими. З іншого боку, у бізнесі інколи важливішим буває не зміст контракту, а машина, на якій ти приїдеш його підписувати. Яке «лице» створює для України «Стенд–бай», дуже віртуозно прокоментував відомий в державі банкір: «Я буду молитися, і сім’я моя буде молитися, аби інвестори сприйняли цей кредит, як сигнал заспокоєння економіки, а не її передкрахового стану».

Нині всі чомусь намагаються визначити рік, місяць, число, коли у нас почала зароджуватися криза. Завдання, звичайно ж, невдячне. Але нині в основі піраміди проблем ще видно політичні «кубики»: скажімо, соціальними виплатами, які тільки стимулювали імпорт, грішили всі останні уряди; постановами на к­шталт «обмежити рентабельність мережі супермаркетів» і швидко подолати проблему — два останні.

Мені ж дуже сподобалася ремарка одного з топ–менеджерів Нацбанку. Коли наприкінці «круглого столу» оператори вже вимкнули камери, журналісти заховали диктофони, а черговий доповідач гнівно вимагав «Треба, аби НБУ став політично незалежним!», той нахилився до сусіда й сказав: «І хто ж йому, цікаво, дозволить бути незалежним?!!». Сусід розуміюче кивнув.