За свою 20–річну кар’єру Олена Вітриченко досягла багатьох вершин у спорті, перші кроки в якому зробила ще чотирирічною. Вона виграла понад 500 медалей, стала дев’ятиразовою чемпіонкою світу, 12–разовою чемпіонкою Європи, бронзовою призеркою Олімпіади в Атланті, чотириразовою переможницею міжнародних турнірів серії Гран–прі. Коли 2000 року після Олімпійських ігор у Сіднеї Вітриченко вирішила завершити спортивну кар’єру, багато хто думав, що вона жартує. Хоча, за словами Олени, рішення не було несподіваним, і турнір у голландському Девентері став її останнім офіційним виступом. Проте дівчину не спіткала майже невідступна в таких випадках депресія і професійна «ломка» спортсменів, раптом позбавлених звичних атрибутів слави. Можливо, тому, що її душевний простір незабаром заполонило кохання... Олена вміло уникла переслідувань ласих до сенсацій таблоїдів, причинивши за собою двері у світ «моє персональне щастя». Крізь якісь шпаринки до її шанувальників пробивалася інформація, що Олена стала мамою, що залишила Україну, організувала власну школу. Мою ж професійну цікавість, як це нерідко буває, допоміг задовольнити інтернет. Причому абсолютно випадково...
Ті, хто зареєстрований на сайті «Однокласники», знають, що в рубриці «друзі друзів» іноді може виринути хтось добре знайомий тобі, кого ти й не сподівався побачити. Так одного дня я «зустріла» на своїй сторінці Олену і дізналася, що вітчизняна королева художньої гімнастики живе нині в іспанському містечку Льйорет де Мар, неподалік Барселони. Відправила повідомлення, що незабаром можу бути в тих краях і хотіла б зустрітися для інтерв’ю. Відповідь не забарилася: «Будете у Барселоні — телефонуйте!». І я подзвонила...