Борис Скоропадський. (Фото автора.)
Що спонукало Бориса Скоропадського, який мав забезпечене життя в достатку у США й Канаді, спродати все своє майно, забрати родину і переїхати жити в Україну? Тяжіння рідної землі, каже 53–річний чоловік. Він називає себе внуком гетьмана Павла Скоропадського, спростовуючи тезу швейцарки Олени Скоропадської–Отт про те, що на ній гетьманська династія уривається.
Днями Борис Данилович завітав до Рівного. Ця людина відкрита, щира у спілкуванні, а тому й нашим читачам буде цікаво послухати його розповідь про життєві перипетії, що не поступаються за інтригою й таємністю латиноамериканським серіалам. Скоропадський–Тугай–Бей каже, що результати експертизи ДНК підтверджують його гетьманське походження на 74 відсотки. А в Україні він — ні багато ні мало — хоче відродити Гетьманат, тобто монархічну форму влади.
— Пане Борисе, ви народилися в Канаді, прожили там велику частину свого свідомого життя, а тепер приїхали в Україну з упевненістю, що повернулися на Батьківщину...
— Скільки себе пам’ятаю, завжди почувався українцем. Переважна більшість повоєнних українців–емігрантів, віддаючи дітей до суботніх українських шкіл, щоб ті не забували своїх коренів, при цьому завжди наголошували, що Канада — це нова батьківщина, звикайте до неї, тут будете жити. Моя ж мама завжди мені казала, що ми на чужині, а наша батьківщина — Україна. Щосуботи я відвідував українську школу, закінчив курси українознавства, був у «Пласті», ходив щонеділі до церкви. На канадському державному радіо, де є українська програма, виграв «Кобзар» за читання віршів Шевченка. І коли у 2006 році я сказав мамі, що їду в Україну і, мабуть, її більше ніколи не побачу, вона розплакалася й щиро зраділа цьому. Сказала: їдь туди, де я не могла жити 62 роки свого життя.
На жаль, у Канаді в мене нікого не лишилося. Мама померла через шість тижнів, як ми поїхали. Я не встиг на її похорон. Для себе вирішив: мамина робота закінчилася, моя — зачалася.
— Ви маєте на увазі продовження діяльності гетьманського роду Скоропадських?
— Так. Керівництво нашої держави за 17 років незалежності не зробило і п’яти відсотків того, що мій дід Павло Скоропадський зробив у 1918–му за сім з половиною місяців. Отож мої перші кроки — говорити з народом, розповідати їм про другий Гетьманат, діяльність Павла Скоропадського та його родини, щоб люди мене зрозуміли.
Мій фундамент ставиться для побудови третього Гетьманату. Так як будуєш будинок: потрібен сильний підмурівок, щоб споруда витримала бурі, грім і блискавки. Я відродив гетьманський дім Скоропадських, написав маніфест, мав звернення до народу з нагоди 90 річчя проголошення Гетьманської держави. Засновую фонд «Дім Скоропадських». Моя підтримка — це звичайні українці. Кожного місяця усе більше людей цікавляться цією справою. І стає трохи легше.
Найбільше мені допомагають три гілки нашої влади через їхню діяльність. Подивіться, що твориться у Верховній Раді. Якби вони дбали про народ і він був втішений, то я би з вами тут на цю тему не розмовляв...
— Як так сталося, що ви лише в зрілому віці дізналися про свій родовід?
— Мій тато Данило Скоропадський був отруєний КДБ 22 лютого 1957 року в Лондоні. Тоді дядько мами — полковник Порфирій Силенко, який був консультантом і приватним секретарем мого батька, порадив їй залишитися в Канаді, змінити прізвище і заховати мене. Згодом сам емігрував туди ж і жив разом із нами. Коли мені було 22 роки, він раптово помер від раку печінки і не встиг нічого мені розповісти, хоча мамі говорив: скажеш синові про все в дорослому віці. У мами теж були сумніви, чи я вже є дорослий. Вона відкладала цю розмову, бо просто боялася. Але коли важко захворіла, то, щоб не взяти цю таємницю до могили, розповіла спочатку про моїх діда й батька моїй дружині. Я прийшов із роботи, а моя Ірочка, тримаючи фото батька, сказала, що його прізвище зовсім інше, ніж я знав до цього. І коли назвала прізвище «Скоропадський», воно мені нічого не говорило, бо там, як і тут, нічого не вивчають про Гетьманат.
Я почав самостійно цікавитися історією, багато що мені стало ясним. Я почав дещо розуміти із сказаного мені раніше старшими людьми. Щасливий той чоловік, котрий хоч у 44 роки дізнається, хто він є, чому прийшов у цей світ, знає, що має робити, та йде і робить.
— Пане Борисе, щойно ви з’явилися в Україні, пішли розмови, що ваша причетність до гетьманського роду є надуманою. Не визнає вас і тітка Олена Отт–Скоропадська із Цюриха — єдиний, як вона вважає, нащадок Скоропадських.
— Від пані Олени цього особисто ніхто не чув, і про це в неї потрібно запитати. Чому їй стало недобре, коли я дізнався про своє походження, я не знаю. Адже про мене вона знала від народження. Чому їй стало зле, коли я приїхав в Україну і почав говорити про велич нашого народу, рід Скоропадських, розповідати про другий Гетьманат, я не знаю.
Я маю необхідний доказ свого походження: персональні речі, фотографії, іншу приватну інформацію. У 2005 році зробив аналіз ДНК з офіційними протоколами моєї крові, крові моєї матері й оформленими протоколами крові рідної сестри Данила Скоропадського — Олени Скоропадської–Отт. Маю 74 відсотки ймовірності, що ми з нею родичі.
А те, що навіть зовні я дуже подібний до діда, заперечити ніхто не може. Нині працюю над цим питанням і незабаром поставлю на цьому крапку. Мені часто говорять, що, коли патріоти хочуть щось зробити для України, їм заважають. Я комусь заважаю. Заважаю тим, які не хочуть бачити здорову, могутню, самостійну, незалежну Україну.
— Як ви обжилися в Україні після переїзду з–за океану?
— Ось уже незабаром буде два роки, як ми проживаємо в Україні. Нині родина — дружина Ірина (сама з Городенки Івано–Франківської області), сини Данило та Максим — мешкають у Івано–Франківську. Я вирішив, що для моїх синів найкраще буде в Україні. Вони ходять до звичайної української школи. Данило, йому десять років, навчається в п’ятому класі; Максим має вісім років — у третьому класі. Ірина викладає англійську мову в одному з університетів Івано–Франківська.
Тут наші з Іриною діти мають велику родину — діда з бабусею, прабабусю, дядька бачать щодня. У дружини багато подружок, з якими навчалися, вони мають таких же дітей, тож спілкуються, гуляють разом. Нам, як сім’ї, тут краще.
Сини, звичайно, нудьгують за тими матеріальними речами, які мали в Канаді. Вони звикли, що ми там мали три машини, і мама їх скрізь возила, а тут — «маршрутка», тролейбус і все. Але я їх вчу, що важливіше на світі. І це добре, бо вони матимуть ґрунт під ногами. Змалечку ці діти знають, що вони — правнуки гетьмана, якого вони роду.
Максимчик почув, що я їду до Берестечка минулого червня і спатиму в шатрі з козаками, то попросив взяти його з собою. Як я міг відмовити? Він із захватом після подорожі розповідав про все однокласникам у школі. Отож мої козаки мають те багатство, якого я не мав у дитинстві.
Павло Скоропадський
Народився 14 травня 1873 року. Служив у царській армії, брав участь в російсько–японській війні 1904—1905 років. 1906 року отримав звання полковника, а у 1912–му — генерал–майора.
У період із 29 квітня до 14 грудня 1918 року взяв владу в Українській Народній Республіці й проголосив себе Гетьманом, а своє правління — Гетьманатом. УНР змінила назву на Українську Державу. Задля утримання своєї влади і захисту країни від російських більшовиків пішов на нерівноправний союз із Німеччиною та Австро–Угорщиною та дозволив увести в Україну їхні війська.
Основні заслуги Скоропадському приписують у культурно–духовній сфері. Його універсалом створюється Українська Академія наук, що існує й досі (першим її президентом став Володимир Вернадський). Засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ — Національний архів, галерею мистецтв, Національний історичний музей, бібліотеку, Український театр драми та опери тощо. Влітку 1918 року утворено Українську автокефальну церкву. Соціальні кроки Гетьмана, навпаки, породили незадоволення.
У грудні 1918 року Симон Петлюра з допомогою корпусу Січових стрільців скинув Скоропадського. Після цього Гетьман емігрував до Німеччини, де мешкав у Берліні. Помер у Баварії від ран, отриманих під час бомбардування 26 квітня 1945 року.
Борис — син гетьманича Данила, внук Павла
Донедавна вважалося, що останньою з аристократичного роду Скоропадських є наймолодша донька гетьмана України Олена Скоропадська–Отт, яка живе у Швейцарії. Вона написала книгу спогадів «Остання з роду Скоропадських»; 2004 року в перекладі українською ці мемуари видано у Львові.
Павло Скоропадський офіційно передав права на гетьманство синові Данилу в 1938 році. Коли того отруїли 22 лютого 1957 року й наступного дня він помер у Лондоні, гетьманство на себе перебрала старша сестра Данила Марія, після її смерті через три роки — сестра Єлизавета. У 1976 році по смерті Єлизавети наймолодша Олена цю справу вже не продовжувала й оголосила себе поза політикою.
...Доля Бориса Скоропадського склалася так, що він дізнався про своїх діда й батька лише в 1999–му, у віці 44 років. До цієї таємничої історії спричинився полковник Порфирій Силенко, який служив разом із гетьманом Павлом Скоропадським, а після війни був у Лондоні приватним секретарем і консультантом його сина — гетьманича Данила. Силенко доводився Борисовій мамі — Олександрі Тимченко — дядьком. Саме він перевіз свою племінницю, яка виступала в концертній бригаді на фронті для підтримки бойового духу радянської армії й була тяжко поранена наприкінці війни, з Відня до Лондона й познайомив її там зі Скоропадським. Силенко був для Олександри Тимченко єдиною рідною людиною в чужому світі, мав на неї великий вплив і в усьому допомагав їй до самої смерті 1978 року. Дізнавшись про вагітність небоги, Силенко наполіг на тому, щоб вона задля власної безпеки виїхала до Канади. Олександра дала синові дівоче прізвище своєї матері — Тугай–Бей, і з ним Борис прожив майже 44 роки. Марія і Єлизавета Скоропадські, стверджує Борис, хотіли забрати його до себе на виховання, але його мати не віддала.
Олександра Тимченко та Порфирій Силенко, якого Борис називав дідом, берегли таємницю майже півстоліття. І лише перед смертю мати, налякана тяжкою серцевою недугою, розповіла, що Борисовим батьком є гетьманич Данило.
За повідомленням франківської газети «Галичина», у жовтні 2006–го, продавши все, що мав у Канаді, Борис Скоропадський переїхав в Україну.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
