Звільнено від стереотипів

«Василь Стус не обділений поет, про нього говорять багато, і твори його видаються краще, ніж в інших. Другими після Тараса Шевченка. На всіх попередніх вечорах, присвячених Стусові, виходили відомі люди і говорили те, у що самі не вірили. Чи було самогубство, чи ні, згадували часи, як разом сиділи... Ми вирішили поламати структуру цих вечорів і запланували зробити щось близьке до рок–опери. Для старшого покоління немає сенсу говорити, бо дуже складно ламати стереотипи. Тому вирішили мовою емоцій поговорити з молоддю», — каже син поета, літературознавець Дмитро Стус.

У вересні за підтримки Міністерства культури і туризму в п’яти містах Східної України — Донецьку, Маріуполі, Слов’янську, Горлівці й Луганську, де більшу частину свого життя провів Василь Стус, пройшли літературно–музичні дійства «Стусове коло». Уперше за державні кошти професійно і дорого проект підготували режисер Сергій Проскурня, Дмитро Стус, який розказував історії з життя батька, актор театру російської драми імені Лесі Українки Роман Семисал, єдиний, кому вдалася роль Василя Стуса, а за музичну частину відповідали сестри Тельнюк.

Не для галочки

19 листопада в Театрі імені Івана Франка відбудеться заключний концерт–туру. Київська версія буде досконалішою й театралізованішою. В учасників проекту було бажання показати своє дітище на півдні України — у Дніпропетровську й Харкові, але через різні політичні пертурбації ці міста залишилися на наступний рік і тоді акції будуть уже комерційними. На Донбасі вхід на всі п’ять концертів був безкоштовним.

Цього року Василеві Стусу— сімдесят. Рок–вистава, як цей проект між собою називають організатори, не проводилася спеціально до ювілею. «Це не для галочки», — каже Роман Семисал, який перед цим зіграв Василя Стуса у виставі «Іду за край». «Дійство поза часом і простором. Воно завжди буде актуальним. І кожного року його можна наповнювати іншими матеріалами. Структура відкрита. Це стало зрозумілим під час зустрічей на Сході. Кожен наступний концерт відрізнявся від попереднього. Всі учасники були в темі, тому щоразу відбувалася імпровізація, яка допомагала на місці налаштовуватися на живе спілкування з молодою публікою», — доповнює свого колегу Галина Тельнюк.

За словами режисера Сергія Проскурні, якби вони повісили афішу на якомусь місцевому донбаському театрі й запросили за квиток по 20 гривень, зал був би переповнений підготовленою публікою, а не відбувся б культ­похід. «Ми зумисне вибрали непідготовлену молодь. Знали заздалегідь, що будуть виходити з залу, що не готові сприйняти Стуса. У Луганському університеті імені Тараса Шевченка, де ми грали виставу, я бачив, як дівчата одна перед одною хизуються сміливістю в манікюрі й кількістю стразів в одязі. Деякі з них вставали і досить агресивно виходили з залу. І це щастя, бо є жива реакція людей. Притому що атмосфера в той час була фантастичною. Після закінчення, як я й задумував, люди не хотіли аплодувати, — ділиться враженнями радник міністра культури й туризму України, режисер Сергій Проскурня. — Для мене цей проект був ризикованим. Колись у театрі ми називали подібні речі культпоходом, коли є загроза відсутності мистецького акту. Зворотній зв’язок відбувається тоді, коли різні люди з різними життєвими візіями збираються в одному місці й усі разом сприймають мистецьке явище. У цей момент вони починають відчувати себе цілісною групою. На це ми не розраховували у Донбасі, але результат був феноменальний».

Університетські зали від 400 до 700 місць були переповнені. «Мені навіть довелося через інші двері проводити дівчат. Їх не пропускали через головний вхід пожежники, бо казали, що в разі вогню у приміщенні забагато людей», — згадує Дмитро Стус.

По колах з імпровізацією

Для тих, хто слідкує за всіма акціями, присвяченими Василеві Стусу, рок–вистава буде звучати без повторень. Хоча здавалося б, люди, задіяні в проекті, не перший рік говорять про поета, і в «Стусовому колі» мають неодмінно повторюватися. Рок–вистава складається з п’яти кіл — дитинства, творчості, самотності, смерті й світоглядних речей — відчуття його поезії, роздумів, що таке висока поезія і навіщо вона існує. Із вистави «Іду за край» театру Лесі Українки, яка «брала» глядача емоціями про особисте життя, листуванням поета з дружиною і батьками, Роман Семисал використав тільки один документ. «Ми вже десять років працюємо над віршами Василя Стуса. Недавно прослуховували старі записи і аж самі здивувалися, наскільки сьогодні змінився наш підхід до тих самих слів — наскільки ми виросли. До «Стусового кола» готували все заново. Починаємо й закінчуємо виставу піснею «Розпросторся, душе моя», — пояснює Галина Тельнюк. «Я не професійний актор, тому на кожній виставі розказував інші історії. Роман теж читав інші вірші. У Стуса є один еротичний вірш, який не в кожному залі сприймуть, а в Маріуполі, де було багато красивих дівчат, він мусив прозвучати. Глядача з вулиці треба зламати. Коли він хоче «відірватися по повній», тоді його треба «вдарити по голові» трагізмом, коли приходить із патетичним ставленням до Стуса, додаємо жартівливої ноти», — каже Дмитро Стус.

«Я бачила оченята студентів, наповнені слізьми. Донбаська молодь нас краще сприйняла, ніж на концерті в Харкові під час «Червоної рути», де музика догоджає групі п’яних підлітків. Їм йдеться лише про успішність. Ти успішна людина, я з тобою спілкуюся. У тебе немає грошей, тоді ти мені нецікавий», — розмірковує Леся Тельнюк. Дмитро Стус теж переконався в доцільності проекту на Сході. «Кілька днів після того, як ми дали виставу, у Донецьк із Києва приїхали відомі люди. Із їхніх фраз «Я вас заклинаю, бережіть державу» всі відверто сміялися. Мені теж було смішно, бо це вже не працює. А на «Стусовому колі» ніхто не сміявся. І не питання в тому, чи прочитають вони Стуса, чи ні. Вони побачили, що є інший світ, зрозуміли, за рахунок чого людина живе в суспільстві, і їм це сподобалося», — підсумовує Дмитро Стус.