Стежина від Карпат до Донецького кряжу

У селі Переможне Лутугінського району (неподалік Луганська) в урочистій обстановці відкрили пам’ятник лемкам. І тим, яких переселили з польських теренів у неприродну для них степову Луганщину — і вони вижили, і тим, хто не витерпів розлучення з рідними горами.

Відкриття відбувалося в рамках Міжнародного фестивалю «Стежками Лемківщини». Фестиваль став міжнародним автоматично — адже представники цього українського субетносу розкидані долею (і поплічниками тов. Сталіна) по всіх світах.

Як тепер заведено, пам’ятник освятили за християнським обрядом. От тільки представників УПЦ Сабодана–Рідігера не було помічено на святі. Хоча капличку, що стоїть поруч, три роки тому освячував і священик цієї конфесії. Слід гадати, московська церква уважно відстежує зміни політичних вітрів, що віють над Кремлем. Як і їхні однодумці з Луганської обласної ради. Щоправда, один депутат цього представницького органу таки був присутній на фестивалі й навіть виголошував привітання учасникам і гостям, однак представляв він усе ж не раду, а обласну державну адміністрацію, заступником голови якої він є. Утім святу це аж ніяк не завадило.

Розповідати про перебіг свята — справа невдячна. Відмічу лише, що луганські лемки чи то активно відроджують свій вельми специфічний діалект, чи й не забували його ніколи. Зовсім юні самодіяльні артисти з імпровізованої сцени досить багато читали прозових мініатюр. І було помітно, що при цьому вони не надто напружувалися. От би так українцям із Великої України...

Серед гостей фестивалю, мабуть, найбільшою увагою користувався керівник справами Міністерства охорони здоров’я Зиновій Гузар. Колишній львів’янин у 2005—2006 роках працював заступником і першим заступником голови Луганської ОДА. «Комсомольці» в обл­раді (що з відомих причин оперативно перефарбувалися в біло–блакитні тони) доклали чимало зусиль, аби дискредитувати галичанина в очах місцевого населення і випхати його за межі своєї «канонічної» території. Тим цікавіше було спостерігати, як луганчани весь час підходили до Зиновія Тадейовича, віталися, тисли руку, хтось навіть обнімався з гостем. Причому представники Партії регіонів не тільки не стали винятком, а й не становили меншості.

Гузар був у буквальному сенсі слова першовідкривачем луганських лемків. Він же був ініціатором і першим організатором фестивалю «Стежками Лемківщини», а також «зв’язковим» із всесвітнім лемківським товариством (хоча сам не є лемком). Тому варто було поцікавитися сьогоднішніми його враженнями. І не тільки про свято в Переможному, а й узагалі...

— Я можу сказати, що змінилося дуже багато, — зазначив високий (у прямому й переносному значенні) гість. — І зміни позитивні. Пам’ятаю, коли ми починали три роки тому фестиваль, я бачив в очах невіру в те, що з цього проекту щось вийде. І сьогодні я приїхав уже на четвертий фестиваль... Два роки минуло, як я поїхав із Луганщини, а фестиваль живе сам по собі. Бо він потрібний людям, став однією з особливостей області, однією з граней, якою блищить Луганщина. Я просто приємно вражений.

Ще одне, що мене приємно вразило: я приїхав і проходив центром Луганська, біля пам’ятника жертвам Голодомору тривала акція «33 хвилини». Багато молоді. Зачитували імена, прізвища. Таблички зі зруйнованими селами. Заболоцький виступав і аж сльози витирав: більш як сіл 200 тут вимерли...

Оце ті зміни, які свідчать, перше, що росте нове покоління, яке вже інше. Друге: Луганщина — це така сама українська Україна, як і решта її регіонів. І третє: ці люди є всі українці, тільки одні більше поінформовані, а другі — менше.

До речі, про пам’ятник. Це, мабуть, єдиний такий знак, що зроблений і встановлений не за бюджетні кошти і не за гроші якогось місцевого олігарха. Спонсори — фермер, суддя апеляційного суду, члени лемківської громади області... Один із них навіть відмовлявся визнати свою причетність до монумента, поки не довідався, що його прізвище скульптор викарбував на тильній стороні.

Тепер лемки й про нього пам’ятатимуть.