Кобзар — і той у тозі

«Ой, вибачте», — автоматично кажу українською, проштовхуючись крізь натовп, що оточив знаменитий фонтан де Треві у Римі. «Та прошу, прошу», — усміхається вишукано вдягнена жіночка, так, ніби почути в центрі італійської столиці українську мову — природніше, ніж у центрі столиці української. «А нас тут багато, ви хіба не знали?» — у свою чергу дивується співрозмовниця. Вона, висококваліфікований хірург родом із Житомирщини, вже десятий рік доглядає напівпаралізовану італійську бабусю, яку й вивезла на візку прогулятися.

Звісно, я це знаю. І не лише тому, що однією з провідних тем офіційного візиту нашого Президента до Італійської Республіки було питання статусу громадян України, які нелегально працюють на Апеннінах. Чи не щоразу, коли група українських журналістів їде в Італію, для когось із них це нагода зустрітися з родичами: тіткою, сестрою, мамою... Тільки офіційно в цій сонячній країні заробляють на хліб для себе та залишеної на Батьківщині родини близько 100 тисяч українців. Неофіційно таких іще щонайменше тисяч 400. «І знаєте — насправді всі ми мріємо повернутися додому. Але вже не знаємо, коли. А іноді й сумніваємося, що хочемо цього насправді», — зізнаються нам учасники зустрічі Віктора Ющенка з представниками української громади. Вони справді щасливі з того, що до них приїхав Президент. Та вже бояться вірити в те, що обіцяне ним на цій зустрічі справді буде виконано. Надто довго вони чекають від України допомоги на ділі, а не на словах.

Майданним обіцянкам — євроцент ціна...

«Бачите цю товсту папку? Це все, що я повинен вам сказати. Тож терпіть», — «лякає» Президент на початку зустрічі. Аудиторія задоволено сміється й аплодує — якщо комусь тривалі промови Ющенка і здаються стомливими чи затягнутими, то тут його слухають із жадібною цікавістю. Принаймні співрозмовники «України молодої» по завершенні зустрічі запевняли, що для них усе сказане дорогим гостем було справді цікаве й потрібне. Хоч і поділилися при цьому на тих, хто тане вже від самої уваги до них рідної держави, яка доти не надто балувала турботою, і тих, хто, потираючи червоні від оплесків долоні, скептично усміхається.

«Після Помаранчевої революції вони вірили, що ось–ось повернуться на Батьківщину, адже зі сцени Майдану лунали обіцянки змінити життя в Україні ледве не за три місяці. А що маємо натомість? Ціни в Україні ростуть, зарплати залишаються мізерними, і якщо мама поїде з Італії, то на що житиме сім’я?» — пояснює міркування громади студент греко–католицького університету Олег. На запитання про те, як тутешні українці реагують на українські політичні події відповідає, що «дуже боляче». Передусім тому, що «увесь цей сумбур» демонструє: обіцяні зміни на краще замість трьох місяців можуть розтягтися на довгі роки.

Замість танків під парламентом — указ про його розпуск

Позиція голови християнсь­кого товариства українців в Італії Олеся Городецького дещо відмінна від таких «хлібонасущних» міркувань. «Я дякую долі за те, що ми маємо Українського Президента, який не говорить тільки про земне — економічні проблеми зачекають, а без національної ідентичності у нашого народу не буде майбутнього», — сяючи, звертається до Ющенка молодий чоловік, у якого «за два дні трапилися дві найщасливіші події в житті: народилася дитина і приїхав Президент». Глава держави задоволено сміється — здається, у колі цих людей у вишиванках він відпочиває душею.

Попри «обіцянку» довго читати папери з папки, він навіть не зазирає до цього талмуда, спілкуючись з аудиторією «наживо». Розповівши про результати зустрічей з італійським керівництвом, яке пообіцяло посприяти відкриттю у Римі української недільної школи та «іншим крокам, необхідним для збереження національної ідентичності українців в Італії», і головне — узгодити всі положення угоди про працевлаштування, яке б легалізувало їхню роботу (на думку Президента, цей документ має бути готовий уже до кінця року), довго пояснює внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

Розпуск Верховної Ради — це, за словами В.Ю., в умовах демократії — єдиний спосіб розв’язати ті проблеми в політикумі, які могли «розвернути Україну на 180 градусів» від євроінтеграційного курсу. Коаліції немає, колишні партнери займаються тільки тим, що «впроваджують неукраїнський сценарій, якому аплодували в Кремлі», й підлими методами намагаються розвалити «Нашу Україну»... За тоталітаризму «підігнали б танки» або, як «п’ять років тому зробив би Леонід Кучма», за півгодини сформували потрібну коаліцію. У суспільстві демократичному з цією метою оголошують дострокові парламентські вибори.

Де–де, а в Італії, де позачергове переобрання депутатів відбувається ледве не щороку, такий «рецепт» повинен викликати розуміння.

У списку «Нашої України» — поповнення

До речі, в Римі Віктор Ющенко знайшов «свіже обличчя» для «Нашої України». Після палкого виступу Олеся Городецького Президент пообіцяв «провести цю людину в список «НУ». «Таких людей там дуже бракує, — сумно зауважив В. Ю. — Бо коли у список їх пишеш, то всі такі хороші й ідеальні, а пройде кілька місяців — і щось таке з людьми стається, що тільки головою хитаєш».

Пан Олесь (який, до речі, зауважив, що «на цю тему вже говорив із В’ячеславом Кириленком») заслужив таку честь не компліментом українському Президентові, а й чітко викладеними пропозиціями. Він нагадав, що українські заробітчани є «найбільшим і найстабільнішим інвестором в Україну» (щомісяця кожен висилає додому від 400 євро — вельми суттєва сума, як помножити на півмільйона італійських українців), але при цьому рідна держава приділяє їм не надто багато уваги. «В Італії є ціле міністерство, яке займається справами італійських громадян за межами дер­жави, а в нас хоч би окремий департамент виділили», — поскаржився чоловік. Через брак відповідних міжурядових угод і законодавчих актів українці, які працювали в Італії, не можуть на батьківщині отримувати пенсію від італійського уряду, хоча, за законами цієї країни, кожен, хто заробляв тут до досягнення пенсійного віку, навіть виїхавши за кордон, має таке право. Та що казати — навіть консульських працівників, які б займалися справами співвітчизників на італійській землі, катастрофічно бракує.

У відповідь на останнє зауваження присутній міністр закордонних справ Володимир Огризко тільки руками розвів — збільшення кількості дипломатів, які працюють у консульських установах за кордоном, залежить не від МЗС, а від уряду.

Президент пообіцяв посприяти, направивши в Кабмін відповідні пропозиції, а керівник зовнішньополітичного відомства України закликав українських громадян, у яких виникають проблеми в Італії чи інших державах, звертатися за допомогою до МЗС.

Від «жінок легкої поведінки» до цілування рук

«Коли дев’ять років тому я приїхав до Італії, головною темою в тутешніх жінок була образа на Президента України, який обізвав їх жінками легкої поведінки. А тепер у нас така радість — Президент приїхав і зустрічається з громадою, — розповів, узявши слово, священик УГКЦ отець Василь. А за мить, після невеликої паузи, уточнив: — Я маю на увазі попереднього Президента».

«Та я зрозумів — у мене ж у лексиконі й таких слів немає», — засміявся Ющенко. Як глава держави він офіційно попросив у всіх українок вибачення за те, що його попередник колись так висловився.

«О–ох...» — зі слізьми розчулення на очах зітхнула жіночка, якій перед тим, під час спільного фотографування біля пам’ят­ника Шевченкові (Тарас, як і належить мислителю в Римі, вбраний у тогу), український Президент цілував руки.

«Я й не думала, що він такий... людяний», — зауважила ще одна українка, дивлячись у спину В.Ю., якого служба протоколу ледве «відірвала» від спілкування з громадою — час в аеропорт, і так спізнювалися на три години. «Людяний — це добре, звісно... Але головне, щоб у нас щось нарешті дійсно змінилося», — зауважила інша. n