Дожилися. Доборолися, як сказав би класик, до самого краю. Продаємо Україну. Не неньку, щоправда, а ту, котра в лапках — кінотеатр «Україна». Не найкрутіший і не найкомфортніший заклад, та все ж дуже затишний, дуже свій — київський. Привабливий зручним розташуванням (поруч — метро «Хрещатик», відразу кілька кав’ярень — словом, весь «соцпакет»). Кому заважав кінотеатр «Україна»? Очевидно, він — як те ягня у байці Крилова — завинив уже тим, що дехто хоче їсти. Їсти дорогу київську нерухомість.

19 столичних кінотеатрів, що залишились у міській власності, ще минулого літа об’єднали в комунальне підприємство «Київкінофільм». Це мало що змінило в їхній нелегкій долі: ціла низка кінотеатрів як була, так і залишилася «мертвою». Йдеться про заклади, де роками не крутять кіно. Як колись у радянські часи церкви віддавали на поталу колгоспникам, роблячи з них склади під картоплю, так нині в колишніх кінотеатрах влаштовують розпродажі, розміщують молитовні будинки тощо. Деякі стають таким чином досить відомими. Приміром, хто з українців (і не лише киян) не чув про те, що під час «помаранчевої» революції головний штаб «януковичєй» розміщувався в кінотеатрі «Зоряний»? А в іншому столичному кінотеатрі — «Загребі» — у 2002 році проходили судові засідання у знаменитій справі про «масові заворушення 9 березня». Крім «Загреба» та «Зоряного», не за призначенням використовуються (або просто стоять порожніми) кінотеатри «Краків», «Тампере», «Нивки», «Молодіжний».

Як­то кажуть, кому — війна, а кому й мати рідна. Російською (рідною мовою Леоніда Черновецького) це звучить краще, мелодійніше... Але суть не в цьому. Поки країна звикається з думкою про ще одні парламентські вибори, мер Києва заявляє про свою готовність піти туди, куди Президент країни послав нинішню Верховну Раду. Тобто до виборчих дільниць. Блок Леоніда Черновецького ще не оформлений організаційно, проте в серйозності його намірів ніхто не сумнівається.