«Я раба свого стилю»,

Коли у 1958 році Марсель Едріх, на той час головний редактор журналу «Мері–Клер», познайомився з Коко Шанель, їй було 75 років. Йому здавалося, що він наносить візит Ейфелевій вежі. «Вона говорила швидко, треба було звикнути до її низького, глухуватого голосу. Як на мене, у неї був підкреслено викличний, майже агресивний макіяж: занадто червоні губи, заширокі й зачорні брови, волосся пофарбоване в занадто чорний колір. Тоді я бачив у ній насамперед стару розмальовану даму, яка все говорила, говорила, говорила…», — напише він потім у книзі «Загадкова Коко Шанель» («Альпіна нон–фікшн», «Глагол», Москва, 2008). Мадемуазель починала літературну співпрацю над своєю біографією з відомими письменниками та журналістами — Луїз де Вільморен, Гастоном Бонером, Жоржем Кесселем, Мішелем Деоном, але жоден текст її не задовольняв і вона нещадно висміювала своїх візаві. Біографія Едріха, який до самої смерті легендарної Мадемуазель у 1971 році був її співрозмовником і другом, писалася як викриття тих міфів, якими Шанель частувала своїх біографів. А вийшла книга–виправдання, книга–захоплення.

«Я перебував у її салоні, в печері Алі Баби зі скарбами Голконди, лакованими ширмами із Короманделя, з перламутром, чорним деревом і слоновою кісткою, ланями і левами, золотом і кришталем, масками, цілою стіною безцінних книг, кулями, магією, ароматом туберози; це була Візантія, палаци китайських імператорів, Єгипет Птоломея; в дзеркалі над каміном відображення Греції з Афродітою IV століття, яка обперлася на подобу фантастичного розгніваного кабана, аероліт, що тисячоліття тому впав із глибини небес на монгольську землю, все це сплутано, переплутано, змішано, перемішано в дивовижному і гармонійному безладі, організованому безпомильним смаком Коко. Розкішно. Занадто розкішно, як на мене, — описує Едріх свої перші враження. — Чи можна тут жити? Спати, любити на цьому дивані? Я задавався таким самим питанням у Ватикані в апартаментах Борджіа: чи можна справді дихати, їсти, пити, насолоджуватися коханням у цій пишноті? Чи оголює папа голову, коли його голять? Коко ніколи не знімала капелюшка, ніби віддавала візит самій собі у своєму музеї Шанель».

Біографія великої модної французької революціонерки «Коко Шанель» Анрі Гіделя («Ексмо», Москва, 2007) написана відстороненим біографом. Який добросовісно описав і містечко Сомюр, де 19 серпня 1883 року в сім’ї ярмарочних торговців народилася Габріель Шанель, й Інститут Богоматері, де з 16 до 18 років у молитвах і рукоділлі провела майбутня революціонерка моди, і помістя Руальє з чудовими конюшнями її першого коханого Етьєна Бальсана, куди вона приїхала з дуже скромним багажем — літнім костюмом із альпаки і зимовим із шевіота. Обидва біографи стверджують, що головна «одержимість» Габріель, а потім Коко — прагнення до незалежності. У монастирському притулку їй до смерті набридло бути безпомічною і незахищеною, за когось із дівчаток батьки платили і в сестер–монахинь до них було інше ставлення, за сестер Шанель не платив ніхто. Бути утриманкою в багатія–офіцера Етьєна Бальсана, який, до речі, надзвичайно високо цінував її товариськість, гострий розум, незалежність, несхожість на інших, бо й сам був «непохитним антиснобом» — «він не вважав a priori герцогиню вродливішою і приємнішою за швачку тільки тому, що вона герцогиня», Коко теж не подобалось. Згадуючи ті часи, вона розповідала, що постійно переймалася думкою: а що далі? Далі у неї з’явилося нове кохання. «Я змогла відкрити свій магазин, тому що два пани змагалися за мою скромну персону». І другий пан — англійський плейбой Бой Кейпел — усіляко допомагав молодій француженці відкрити бізнес із продажу капелюшків — на той час капелюшки від Шанель уже не тільки мали розголос у світському Парижі, а й стали модним фетишем. А вона всього на–всього купувала ковпаку Галері Лафайет, переробляла їх, причому дивувала не декором, а мінімалізмом, і продавала за чималі гроші.

До речі, ви знаєте історію, як Габріель Шанель стала Коко? У гарнізонному містечку Мулен 18–річна випускниця католицького пансіону працювала продавщицею в магазині весільних суконь «Свята Марія», а вечорами реалізовувала свою мрію стати співачкою в популярному кафе–шантані «Ротонда». На вокальну діву вона не тягнула, але пісенька «Хто бачив Коко в Трокадеро» в її виконанні користувалася великою популярністю в офіцерів. Вульгарне прізвисько Коко приклеїлося до неї на все життя, але вона його ошляхетнила, зробивши брендом.

Капелюшний бізнес Шанель процвітав, але Бой Кейпел порадив їй відкрити магазин на шикарному французькому курорті Довіль — увесь аристократичний Париж влітку крутився там, на дозвіллі дам легше переконати в новій моді. Для бутіка в Довіллі, відкритому в 1913 році, вона вперше пошила й колекцію одягу, доречного на морському курорті — матроски, які вона підгледіла в нормандських рибалок, шкірянки на манер жокейських, полотняні спідниці, легкі куртки і її ноу–хау — сукні з джерсі. Легенда каже, що ці сукні–візитівки Chanel дизайнерка винайшла випадково — вітряним днем спостерігала за гравцями в поло, змерзла, взяла з крісла чийсь светр і підв’язала його на поясі шарфом. У той час у Франції з трикотажних полотен джерсі робили тільки білизну або одяг для робітників, тому сукні–джерсі Шанель ніхто не сприйняв усерйоз. І тільки після того, як вона сама, її сестри, найпрогресивніші паризькі актриси стали з’являтися в сукнях–відкриттях, вони стали зразком нової елегантності.

Перша світова війна зробила Шанель багатою — на відміну від інших дизайнерів вона не закрила магазин, а запропонувала одяг, доречний в умовах війни — простий і зручний. В 1938 році, Будинок Шанель продавав 28 000 суконь у Європі, в Південній Америці й на Близькому Сході, у неї працювали 4000 робітниць, і всю свою імперію вона згорнула у вересні 1939 року, коли оголосили Другу світову війну. «Як можна було сподіватися, що знайдуться люди, які будуть купувати сукні? Я була такою дурною, у мене не вистачало життєвого досвіду, мені здавалось це неможливим. Я казала собі: ти все приведеш до ладу і займешся чимось іншим. Я все вмію робити. Тільки би не вставати о 5–й ранку! Ну що ж, я помилилась. Дехто продавав сукні всю війну. Це послужить мені уроком. Що б тепер не сталося, буду робити свої сукні. Вірю тепер тільки у свою роботу», — казала Шанель Марселю Едріху. І коли вона через 15 років відсутності у фешн–бізнесі повернулася знову, 71–річною, пережила крах і глум преси, і знову стала диктувати моду, Мадемуазель довела свій статус революціонерки і трудоголіка. У неї була проста логіка: якщо Шанель не вистоїть, не буде більше Моди.

Якщо гламурним дівчаткам–консультанткам у численних бутіках Chanel по цілому світу, історія успіху їхньої покійної шефині видається суцільним тріумфом, це велика ілюзія. Бо після Другої світової до Коко у Франції ставилися прохолодно — її роман із німецьким офіцером видавався майже за колабораціонізм, і в Америці її купували і цінували значно більше, ніж на батьківщині, і колеги–дизайнери, яких вона нещадно критикувала, післявоєнним французам здавалися ближчими, зрозумілішими і моднішими. Вона в юридичних війнах виборола собі хороший відсоток за випуск парфумів і це були ті гроші, які забезпечували їй безбідне життя в готелі «Рітц». Усе життя вона була сновидою, а під кінець увесь час падала з ліжка, страждала від артриту. Зрештою вона прожила кілька захоплюючих кохань і ніколи не була заміжньою.

Коко Шанель сказала: «Мода проходить, стиль залишається». «Чи не це є справжній люкс? Носити одяг, який не виходить із моди?... Одна клієнтка з півночі принесла мені костюм, який вона отримала в спадок від тітки. Він зшитий до війни. Його можна носити і зараз. Сьогодні треба вразити. Ось і показують пупок. Професія, ремесло загинули!». Її двоколірні туфлі–човники, сукні з джерсі, костюми з твіду, берети, вільні кардигани витримали випробування цілим двадцятим століттям, і судячи з того, як чекають українські модниці відкриття монобрендового бутіка Chanel у Києві, мода великої Мадемуазель переживе ще й XXI століття. Тому що її філософія — простота і розкіш, стиль.

ДО РЕЧІ

Не знаєте, чому в Україні не видаються книжки про моду? Я знаю тільки серію «Мала енциклопедія моди» (вийшло чотири книжки), яку видавництво «Факт» не могло не зробити, маючи на руках готові книжки талановитої одеської авторки Наталі Рєзанової. Іще вийшов невдалий, неточний і неестетичний том «100 знаменитостей мира моды» видавництва «Фоліо» із серії «100 знаменитых». А це, між іншим, теж свідчить про рівень суспільства, адже у світі мода давно перетворилася з просто легкої промисловості на вжиткове–мистецтво, артефакт матеріальної культури. Не кажучи вже про те, що ми не маємо історії української моди чи проміжних фіксацій сучасного вітчизняного фешн–бізнесу. Читачкам глянцевих журналів було б цікаво почитати про філософію моди, як її уявляли титани — Коко Шанель, Крістобель Баленсіага, Ельза Скьяпареллі та інші винахідники нашої другої шкіри.