Менеджери пам’яті

Що можна робити з національною пам’яттю? Формувати, науково вивчати, ретранслювати наступним поколінням? Утім, якщо взяти пам’ять окремої людини, було б дивно, якби хтось мав повноваження її формувати. Науково дослідити свою пам’ять можуть дозволити добровольці в якихось психо–медичних закладах. Ретранслювати ж штучно пам’ять особи слід, коли вона перехворіла на амнезію чи іншу хворобу, пов’язану зі спотворенням природної здатності пам’ятати. Так і з нацією: коли вона видужує, виникає потреба у створенні державного Інституту національної пам’яті. Такі інститути виникли в Литві, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Україні — там, де пам’ять нації тривалий час замовчувалася, допускалася вибірково, заливалася кров’ю й блокувалася хитромудрою пропагандою. Натомість у маси «внєдрялась» штучно сформована державна ідеологія. Отже, практики суспільних знань мають відновити пам’ять і «нервові волокна», якими вона вільно пульсуватиме в колективному мозку зціленого суспільства.

Розмороження людяності

«Круглий стіл» «Українська історична наука і завдання Інституту національної пам’яті», що відбувся в «УМ» минулого тижня, став доброю нагодою обговорити актуальні питання для представників Інституту й істориків з різних наукових і громадських освітніх установ із Києва, Львова, Луганська, Сімферополя, а також Канади, Польщі, Чехії і Білорусі. Найперше, взялися нагадати один одному, чим є національна пам’ять. На думку радника голови СБУ з наукових питань Володимира В’ятровича, це узагальнююче відображення подій в історичній свідомості. Національна пам’ять відрізняється від професійного історичного знання, вона є завжди актуальною для суспільства.

Заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олександр Майборода наголошує, що сьогодні така пам’ять пов’язується лише з трагедіями. «Ми повинні пам’ятати не лише наші образи чи перемоги, — переконаний Олександр Микитович. — В історичній пам’яті мають бути сконцентровані й моменти національної ганьби. Наприклад, зрада народу елітою, яка поступалася національною гідністю заради матеріальних благ». Інститут національної пам’яті — це й один із способів донести до громадськості мудрість людей, які пережили репресії (штучний голод, депортації, концтабір) і при цьому зберегли в собі людяність. Це приклад, як оту людяність можна зберігати в наших, порівняно ситих, умовах.

Завідувач відділу Музею історії Києва, відповідальний секретар громадського комітету «Бабин Яр» Віталій Нахманович вважає, що національна історія будь–якого народу має бути позитивною, побудованою на конкретних набутках у духовній царині, в матеріальній сфері, в державобудівництві. «Єврейська історія подається як низка споконвічних переслідувань, апофеозом чого був Голокост. Так само українська історія — як одвічне пригноблення українського народу загарбниками, апофеозом чого був Голодомор, — розповідає пан Нахманович. — Внутрішня концепція і єврейської, і української історії є героїчною: це виборювання власної держави і захист її від агресорів. Але неважко побачити, що ця концепція не залишає власного змісту історії. Усе є або боротьбою, або переслідуванням». «Здається, історики часом мислять геополітичними імперськими категоріями, — вважає головний консультант відділу політичного аналізу секретаріату Президента Іван Бойко, який був задіяний до створення інституту. — Мовляв, ті чи інші бої вирішували історію Східної Європи. Але ж національна пам’ять — це історія тих, хто творив національні цінності, культуру, науку. На цьому рівні українці прекрасно спілкувалися з поляками і ще краще — з євреями».

Пам’ять громад

«Треба показати історію не лише етнічних українців, а й народів, які заселяли Україну і увійшли в історію й як пам’ять нації», — каже професор історії Монреальського університету (Канада) Роман Сербин. Слово «нація» професор вживає у західноєвропейському сенсі: усі громадяни України є українцями, які діляться на етнічні групи. На думку Олександра Майбороди, кожна етнічна спільнота, яка входить до структури української нації, повинна у своїй пам’яті нести знання про свої і позитивні, і негативні дії в минулому, щоб надалі уникати конфліктів.

Українська пам’ять пронизана ранами польськими, кримськотатарськими, єврейськими, вірменськими, ромськими, болгарськими, грецькими, німецькими і кримчацькими — представників усіх народів, які були розкуркулені, депортовані, розстріляні на нашій землі двома тоталітарними режимами. Утім на загальнонаціональному рівні ці рани переважно ще не усвідомлюються. «ХХ століття ще насичене стереотипами попередніх століть. І, будьмо відвертими, трагедії кримських татар, поляків, євреїв більшість українців не дуже співчуває», — каже Олександр Майборода.

Історик Гульнара Бекірова, яка очолює історичний відділ у Комісії з вивчення геноциду кримських татар при Меджлісі, закликає столичних істориків звернути увагу на дослідження кримськотатарського геноциду. «За даними національного руху, в перші роки після депортації вимерли 46 відсотків етносу, — нагадує пані Гульнара. — Ми обґрунтовано можемо говорити і про культурний геноцид. Бо депортація, спецпоселення, фізичне знищення накладалися на 30 років дискримінаційної політики, коли в Криму, де 340 років тривала кримськотатарська державність, вичистили все, пов’язане з кримськими татарами: були знесені кладовища, знищена топоніміка, кримськотатарська мова не функціонувала навіть на території Узбекистану, де були розселені кримські татари. Я хотіла б, щоб українська нація і просто наші брати українці не забували про це».

Викладач Українського католицького університету отець–доктор Богдан Прах нагадав учасникам «круглого столу» про внутрішню трагедію українського народу — знищення великої кількості українців на теренах Закерзоння, що відійшли до Польщі. «Для УІНП важливо мати в полі зору знищені етнічні групи українців: лемків і бойків, які неможливо відновити», — каже отець Богдан, який особисто зібрав понад 10 тисяч фотографій з території Закерзоння і впорядкував їх у вигляді електронного архіву, доступного для інших дослідників.

Свої як закордон

Складається цікава ситуація: різні наукові й освітні установи України, дотичні до національної пам’яті, активніше співпрацюють один з одним чи з закордонними інституціями, аніж з Українським інститутом національної пам’яті. Скажімо, Український католицький університет, який зібрав величезний архів усної історії про репресії на Західній Україні, спільно з Польським інститутом національної пам’яті випрацьовує концепцію подальшої політики в дослідженні польсько–українських взаємин. Уже впорядковано п’ять томів документів репресій на території довоєнного Львівського воєводства.

«Коли на державному рівні над такими темами ще ніхто не працював, їх досліджували Товариство «Меморіал», Асоціація дослідників голодоморів, Центр досліджень визвольного руху, інші організації, архіви, досвід яких буде корисним УІНП, — каже Володимир В’ятрович. — Думаю, що однією зі слабких сторін УІНП є не налагоджена співпраця з громадськими науковими установами, працівники яких можуть стати основою для подальшого розвитку інституту».

Інституції Національної академії наук — Інститути історії України, політичних та етнонаціональних досліджень, соціології, психології а також Центр дослідження історії Голокосту, Асоціація кримськотатарських істориків, Музей історії Києва, історичні кафедри університетів і СБУ сьогодні є досвідченими колегами Інституту національної пам’яті. «Думаю, що у великих наукових проектах інституту треба на рівноправних засадах співробітничати з Національною академією наук, — каже заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький. — Ми в цьому пересвідчилися під час роботи над Національною книгою пам’яті жертв Голодомору, що поспіхом готувалася на рівні Інституту національної пам’яті. Її успіх, очевидно, забезпечать попередні напрацювання науковців». УІНП, на думку вчених, мав би стати координатором досліджень: міжнародних (україно–польських, ізраїльських, російських), міжетнічних всередині країни, міжрегіональних (Крим–Галичина–Закарпаття–Південь–Схід), міждисциплінарних (історики, юристи, психологи, соціологи, філософи, медики–судексперти).

Архіви в гігабайтах

«У радянські часи була добре розвинута координація досліджень, особливо «історико–партійної науки». Існували цілі штати співробітників, колосальні картотеки, — згадує Станіслав Кульчицький. — Сьогодні також потрібен реєстр дослідників і тем, над якими вони працюють. Це робиться в усіх країнах. І саме в УІНП повинна вестися така робота». Отець–доктор Богдан Прах додав, що для УІНП створення такої бази даних має бути найважливішим завданням, адже «Інститут потребуватиме різних точок зору для висвітлення нашої історії». На думку директора Українського центру дослідження історії Голокосту Анатолія Подольського, до такої бази даних повинен бути вільний доступ — від академіків до студентів: «Ми не повинні селектувати істориків і подавати лише «обраних». Якщо сьогодні молодий дослідник із Харківського університету зацікавився волинськими подіями чи подіями українсько–польських, українсько–єврейських взаємин, він має знати всіх, хто досліджує ці теми».

Необхідно створити комп’ютерну базу даних на всі місця пам’яті, пов’язані з українською історією, що є на етнічних українських землях та на поховання видатних вихідців з України за кордоном. Важливою є робота над електронним архівом документів. «Досі в наукових дискусіях дається взнаки відірваність української історичної науки від джерельної бази, каже Володимир В’ятрович. — На жаль, більшість українських істориків, пишучи, скажімо, на українсько–польські теми, використовують те, що опублікували поляки». В’ятрович майже рік тому підготував концепцію центрального державного архіву національної пам’яті, яка передбачає повернення українських архівних збірок із–за кордону. Уже налагоджені контакти з Мюнхеном, Лондоном, Торонто та Нью–Йорком, архіви готові до перевезення.

Архіви національних громад, зокрема, кримськотатарських істориків — поки незнана галузь для УІНП. Директор Музею кримськотатарського мистецтва історик Софіє Емінова розповіла про комплексну історико–етнографічну експедицію свого музею і науково–дослідницького центру Сімферопольського індустріально–педагогічного університету, профінансовану за програмою Королівства Нідерландів. Найбільший обсяг інформації зібрали з історії геноциду кримськотатарського народу, зокрема, понад п’ять тисяч фотографій, близько 120 документів, які збереглися в сім’ях, багато усного матеріалу, записаного на відео й аудіо. Серед інформаторів були люди різних національностей, які до депортації були сусідами кримських татар. Гульнара Бекірова поцікавилася, чи є документи стосовно кримських татар в архіві СБУ, на що Володимир В’ятрович завірив, що документів є багато, і кримськотатарські історики можуть з ними працювати.

Закон, що дозволяє

Володимир В’ятрович визнає, що недосконала законодавча база накладає безліч обмежень на доступ до архівів. Доходить до абсурду: документи, скопійовані в архіві СБУ, є у вільному доступі у Вашингтоні, але не в Києві. Архіви державної безпеки мають унікальні матеріали, які не просто показують зсередини, як творилася історія, а і як вона фальшувалася. Утім, за дивним законом, Україна досі зберігає секрети неіснуючої держави — СРСР. СБУ має обмеження щодо розсекречення певних документів радянської доби: закони про інформацію, державний архівний фонд, державну таємницю. УІНП мав би ініціювати законодавчі зміни, щоб історики змогли відкрити ці матеріали.

Чинне законодавство застаріло не лише стосовно архівів, а й щодо живих людей. Недосконалим є закон про реабілітацію жертв політичних репресій, а закон про депортованих досі не прийнятий Верховною Радою. «Абсолютна більшість учасників визвольного руху, які були захоплені зі зброєю в руках, досі не реабілітовані й вважаються бандитами. Потрібен новий закон і повторний процес реабілітації, який також дасть змогу відкрити архівні фонди», — каже Володимир В’ятрович. УІНП як структурний підрозділ Кабінету Міністрів може зініціювати такі зміни до законодавства. Утім, як зазначає заступник директора УІНП Владислав Верстюк, досі немає навіть Закону про Український інститут національної пам’яті. Є ризик, що черговий президент чи Кабмін на свій розсуд через інститут «формуватиме національну пам’ять».

Як нагадав Анатолій Подольський, у сусідній Росії на засіданні Міністерства освіти запропоновано концепт нового підручника з історії, і вчителям історії радять не просто реабілітувати чи виправдати сталінські репресії, а пояснювати, що арешти тисяч інженерів були потрібні для індустріального зміцнення країни. Київ живе в іншій атмосфері, утім мало дбає про регіони, зокрема про Луганщину. Як засвідчила голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів Ірина Магрицька, вчителі тут виховують дітей на прикладі міфічної «Молодої гвардії». А у Сватівському районі, що найбільше постраждав від Голодомору, депутати районної ради, замість пам’ятника жертвам народовбивства, відкрили вже два дивні меморіали «Жертвам ОУН — УПА».

Завдання інституту

УІНП — установа суспільна. У його планах домінує ХХ століття, історію якого можна вивчати не лише за підручниками, а й за спогадами батьків, дідів. «Увагу УІНП слід зосередити на політиці тоталітарних режимів і боротьбі за незалежність України, — каже Володимир В’ятрович. — Ці дві тематики об’єднають й історію українців у ХХ столітті, й інших народів, які населяють територію України». В’ятрович назвав три ключові складові політики національної пам’яті: творення підручника національної історії, історичний календар і місця пам’яті — меморіали й заповідники, де людина може відчути історію. До речі, у відданні УІНП перебувають два знакові меморіальні заповідники України — «Биківнянські могили» і «Бабин Яр», які поки що майже не діють. Інтелектуалів «збоку», тобто не зі штату інституту, не надто допускають до творення концепцій місць пам’яті. Побудова меморіального комплексу жертв Голодомору також відбувається без «зайвого розголосу». Водночас ідея кримських татар створити гідний пам’ятник і музей геноциду поки що не має підтримки держави.

«УІНП ще не сформувався як державний комітет з особливими повноваженнями навіть за структурою своїх співробітників, які не мають досвіду державного службовця, — вважає Станіслав Кульчицький. — Вони за освітою здебільшого історики, часом політологи чи філософи, тому намагаються продовжувати те, що робили в академічних структурах». На думку Олександра Лисенка, завідуючого відділом Інституту історії НАНУ, в УІНП має бути численний колектив фахівців із презентації історичного знання — художників, дизайнерів, фотографів, музейних працівників. Звичайне розширення штату іституту мало що дасть, переконаний Олександр Майборода. Інститут і зараз може виступати ініціатором різних комплексних проектів, які гуртуватимуть науковців із різних галузей знань. Інститут може виступати ініціатором проектів, просити в уряду грошей на них, як це роблять академічні інститути, і створювати тимчасові робочі групи. Утім в апарат УІНП чомусь не закладено механізму взаємодії з суспільством.

Усі учасники «круглого столу» зійшлися на думці, що інститут має бути не науково–дослідним центром, а органом ретрансляції здобутків, напрацьованих українською історичною наукою. «УІНП повинен опиратися на наукові дослідження і бути їх продюсером, — каже Володимир В’ятрович. — Він має допомагати науковцям реалізувати їхні дослідження і популяризувати їх». Інститут також має ініціювати судові розгляди окремих справ над ідеологами й виконавцями злочинів проти людства.

Медіа й інформпростір

«УІНП має провокувати громадську дискусію, як робить це подібний інститут у Польщі, — переконаний доктор Богдан Прах. — Працівники польського інституту, скажімо, на головних площах міст виставляють великі фото, величезного розміру плакати, різного роду тексти. Інститут дозволяє собі публікувати контраверсійні статті, які потім науковці широко обговорюють на телепрограмах. Разом із медіа провокує людей до думання і вирішення проблем».

Для освіти юних продюсери історичних знань у країнах Європи й США зазвичай розробляють разом із методистами й дитячими психологами набори шкільної наочності: плакати, фото, карти, дидактичні матеріали, методички для вчителів. У Польщі розтиражували вже три такі комплекти: про 1939 рік, трагедію на Волині й Голокост. УІНП поки що нічого такого не видав. Хоча відповідних фахівців в Україні не бракує, та й бюджет інституту на 2008 рік не такий уже й малий — 7 мільйонів гривень.

Український інститут національної пам’яті майже непомітний також в інформпросторі. «Коли на сайті російського МЗС оприлюднили матеріали ФСБ, стало помітно, наскільки недосконалим є український інформаційний ресурс, — каже заступник головного редактора «УМ» Олена Зварич. — Сайт «Кореспондент» передруковує текст російського МЗС. Інформація з такого потужного джерела, як «Кореспондент», розходиться на масу інших інтернет–видань без українського коментаря. І ця інформація домінує в українському інформаційному просторі, без відповіді УІНП». В одній з хитрих подач ФСБ був набір документів про УПА і прес–реліз, який ніби коментував цю подачу, нагадує Володимир В’ятрович. У прес–релізі говорилося про документ, що, мовляв, описує самосуд мешканців якогось села над членами ОУН. Реально документ розповідав про самосуд над поліцаями і старостою, які не мали ніякого стосунку до ОУН. На жаль, відсотків 80 українських журналістів, не читаючи документа, просто передрукували прес–реліз.

Представники УІНП висувають претензії до журналістів. Утім було б логічно, щоб один із 40 штатних працівників цієї спеціалізованої установи моніторив інформпростір і у віртуальному побоїщі миттю реагував відповідями на основі правдивих джерел. Звісно, для такої праці потрібен імпульс творчої думки, як у всякому продукті інтелектуалів, що впливає на суспільство, струшує з нього пилюку страху і збуджує бажання жити й діяти. А саме для цього, зокрема, і був створений Український інститут національної пам’яті.

ДОВІДКА «УМ»

Ідея створення Інституту національної пам’яті обговорювалася в Україні з 2002 року. У 2005 році члени робочої групи з підготовки указу Президента «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів» — Юрій Шаповал, Роман Круцик, Володимир Сергійчук і Євген Сверстюк — розробили статут, структуру і основні напрями діяльності інституту з повноваженнями державного департаменту. Планувалося, що інститут розміститься у так званому «Жовтневому палаці», неподалік Хрещатика, де з 1934 року розміщувалося НКВС — там було знищено сотні тисяч людей.

У травні 2006 року на Дні пам’яті жертв Биківні Президент Віктор Ющенко повідомив про створення УІНП. Невдовзі на зміну уряду Єханурова прийшов уряд Януковича і становлення щойно заснованої інституції вповільнилося. Установу розмістили в кількох кабінетах у будівлі на Липській, 16. Нині це державний комітет, у його складі близько 40 осіб.