Що можна робити з національною пам’яттю? Формувати, науково вивчати, ретранслювати наступним поколінням? Утім, якщо взяти пам’ять окремої людини, було б дивно, якби хтось мав повноваження її формувати. Науково дослідити свою пам’ять можуть дозволити добровольці в якихось психо–медичних закладах. Ретранслювати ж штучно пам’ять особи слід, коли вона перехворіла на амнезію чи іншу хворобу, пов’язану зі спотворенням природної здатності пам’ятати. Так і з нацією: коли вона видужує, виникає потреба у створенні державного Інституту національної пам’яті. Такі інститути виникли в Литві, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Україні — там, де пам’ять нації тривалий час замовчувалася, допускалася вибірково, заливалася кров’ю й блокувалася хитромудрою пропагандою. Натомість у маси «внєдрялась» штучно сформована державна ідеологія. Отже, практики суспільних знань мають відновити пам’ять і «нервові волокна», якими вона вільно пульсуватиме в колективному мозку зціленого суспільства.