In memoriam творцеві «вісімдесятників»!

Справжній поет — завжди приречений на самотність і самосуперечливість. Але Ігореві Римарукові доля цієї розкоші не дарувала. Крім того, що він володів унікальним поліметафоричним поетичним даром, він ще й володів унікальною здатністю ставитися до справжнього чесного слова так, як до найвищої цінності. Якщо влада весь час навіть на вичерпанні «брежнєвщини» ніби натякала — та заробляйте собі, хлопці, свою копійку і не вмішуйтеся у всілякий ревізіонізм — то якраз Римарук всією своєю ціннісною системою краплина за краплиною, як Чехов, радив вичавлювати з себе раба, так само вичавлював з оточуючих радянську ціннісну систему.

Окрім писання чесних віршів, Ігор Римарук був таким собі не лідером, напевне, покоління, адже лідерство передбачає ще й певний адміністративний хист, а ціннісним перехрестям, комунікативним осердям «вісімдесятників». Через його руки у видавництві «Молодь» пройшло стільки текстів і доль, що можна було б і надломитися. Але змінювалися часи і політичні системи — лише сам Римарук як не просто не відступав від власновиплеканої естетичної парадигми, так і не поступався власновитвореним високим етичним цензом.

Він був більше, ніж поетом. Він був мотором процесу. Мотором естетичної декомунізації, мотором національного унезалежнення, мотором просування українських цінностей у світ. Його канадська антологія «Вісімдесятники» стала потужною антитезою совковій ціннісній сірості, справжнім узагальненим доказом не просто невмирущості української поезії, а ще й доказом українського духовного й національного резистансу. Після «Молоді» й «Вісімдесятників» ще було видавництво «Дніпро» і кабінет Римарука в ньому — завалений рукописами крихітний всесвітній штаб української поезії, були часописи «Світо–вид» і «Сучасність». Із «Сучасністю» Ігор пережив, мабуть, одні з найтяжчих часів для української літератури — інфляційні та «радіо–шансонні» дев’яності.

У жовтні, як більш ніж символ, для багатьох патріотично налаштованих українців завжди постає перед очима Майдан з голодуючими студентами, провісний до майбутньої незалежності виплеск національної мрії. Тоді у жовтні, за кілька годин Ігор та ще кілька наших побратимів згуртували майже чотири десятки письменників, котрі приєдналися до протестуючих студентів. І це не поодинокий випадок, він просто показний — для Ігоря Римарука кар’єрні щаблі ніколи не були аргументом, коли заходилося про цінності вічні. Замість облаштовувати власний добробут, він облаштовував Україну. Україну, за яку було б гордо. Чим віддячить Україна, за котру поки що не завжди гордо, поетові, котрий міг би прикрасити будь–яку культуру світу, але навіки лишився вірним Україні? Якщо його метафорика здавалася занадто ніжною, для того, щоб кришити залізобетонні устої соцреалізму і як естетики, і як системи глуму над українцем, то час потвердив і зовсім інший досвід — ця метафорика виявилася квіткою–ломикаменем. Радянщина посипалася як система навіть швидше, ніж дехто очікував. Але на рівні людських відносин це зло ще живуче. І такі втрати, як ця несподівана смерть, це ще одне нагадування про живучість зла. Такі втрати роблять нас слабкішими. У таких випадках лишається хіба щільніше ставати плече до плеча. Доки житиме, хоч один із нас — доти й житиме пам’ять про нас. І про того з нас, хто й охрестив нас «вісімдесятниками»!

Володимир ЦИБУЛЬКО