Кава без Ігоря

У п’ятницю впала звістка, що помер поет Ігор Римарук, один із найяскравіших поетів–вісімдесятників, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Учора на пошту відділу культури «УМ» почали сипатися тексти від письменників, які вочевидь вони не могли не написати. У той час, як Римарука ховали на у Львові на Личаківському цвинтарі, ми в Києві готували цю сторінку його пам’яті. Нехай земля буде пухом...

Передчуття біди

Три тижні тому я розмовляв з Римаруком востаннє. Хоча думалось тоді: черговий раз. Думалось: незабаром навідаюсь до затопленого жовтневим золотом Києва, коли він найкрасивіший, витягну Ігоря з видавництва і гайнемо в наше постійне місце — тісненьку стару кав’ярню на Прорізній...

Збираючись на головну письменницьку тусовку країни під назвою «Форум видавців», набираю номер його мобілки:

— Ти будеш завтра у Львові?

— Мабуть, ні. Їду на похорон Покальчука...

Перехопило подих — про смерть Юрка я довідався вперше. За таких обставин не до розбалакувань, тож ми перенесли зустріч на якесь неточне, але дуже близьке майбутнє. Прощаючись, Ігор мовив своїм приглушеним, радше навіть погаслим голосом:

— Бач, снаряди лягають усе ближче. Щойно я писав некролог по Кожелянкові, а тепер думаю: хто напише некролог по мені?

— Та кинь ти думати про дурниці!..

У подібні містичні передчуття я не вірив ніколи. Та, здається, віра ця остаточно похитнулась, коли з телефону пролунало кілька фраз — лаконічних, як смерть:

— Римар помер (так ми його називали поміж себе). Машина збила. Ховають у Львові п’ятого жовтня...

За парадоксальним життєвим законом, трагічне і радісне не просто ходять поряд, не просто переплітаються — часто вони перемішуються нероздільно. І це якраз такий випадок: у ті самі години, коли найближчі родичі й друзі з’їхалися з околишніх областей вітати мене з п’ятдесятиріччям, у місті Лева поминали Ігоря, старшого лише на три місяці...

Хроніки пам’яті

Після страшної звістки ніч випала напівбезсонна, і пам’ять, немов архів документальної кінохроніки, один за одним підкидала численні сюжети, які більш ніколи не повторяться. Вихоплюю наздогад кілька.

1996–й. Письменницький з’їзд, на якому група літераторів, незгодних із застарілими звичаями, вийшла зі Спілки. Володя Цибулько як добровільний кур’єр мусив зробити кілька рейдів від місця в залі, де сиділи опозиціонери, до президії, аби здати їхні членські квитки «пакетно». Серед них був і членський квиток Римарука...

1997–й. Прокурений тамбур у поїзді, що несеться крізь темряву на Чернівці. Спершись на холодний вагонний метал, щоб устояти при хитавиці, слухаю Ігореву розповідь про родинні повстанські корені і про те, як його дід — через вічну нездатність українців домовитись між собою — загинув у сутичці між мельниківцями і бандерівцями...

1998–й, липень. Після важких переломів він півроку прожив на милицях, майже не покидаючи квартири, і тільки вчився ходити по–новому. Привітати друга з розміняним п’ятим десятком прийшли ми з Тарасом Федюком. Четвертою була чарівна, до прозорості щира Іра Роздобудько — Ігорева дружина. Отак, у тісному колі, і просиділи півдня, перериваючи розмову лише для того, аби іменинник відповів на дзвінки...

2007–й, 2 жовтня. Як завше, ми побачились на Прорізній, і дарчий напис на збірці віршів — на «Бермудському трикутнику» — зафіксував дату: точнісінько за рік до...

Остання книжка — «Бермудський трикутник»

То була остання прижиттєва книжка Ігоря — одного з найяскравіших поетів покоління вісімдесятників. Не сумніваюся, що згодом їх ще вийде багато — грубших, ошатніших. Але на жодній він уже не напише: «Хай ніколи нас не полишає Муза. Щастя й добра тобі»...

...При найближчій поїздці до Києва зайду в нашу кав’ярню, замовлю дві кави з коньяком — для себе й для нього. І, хоч палити кинув уже давно, попрошу в когось сигарету...