Продовження «Солодкої Дарусі»

Після приголомшливої для мене прем’єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О.Кобилянської у березні ц. р. вистава «поїхала» в Черкаси на Міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному з інтернет–сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам’ятає живого — справжнього — Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик — гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада — чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся — образ наскрізь вигаданий.

Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.

Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.

1

І я пішла шукати...

Це може видатися дивним, але тільки після виходу роману «Солодка Даруся» мій тато сказав поміж іншим, що колись ходив з Іваном Цвичком разом до школи. Не знаю, як я могла пропустити крізь вуха таку інформацію, але тільки тепер — майже через чотири роки після дебюту Дарусі — я стала «слідопитом» життя людини, яка жила собі аж до минулого року — і не здогадувалася, який переворот зробила в уявленнях багатьох і багатьох людей, що стали заочними його симпатиками. Як я картаю себе, що свого часу, упродовж тривалого життя на Буковині, була стороннім спостерігачем, але жодного разу не співрозмовником Івана Цвичка. Цього дивакуватого гуцула, якому доля відміряла складне життя. Як, врешті, майже кожному з нас. Як жаль, що мало хто з нас робить вчасно те, що можна зробити вже. Сьогодні.

... А справжній Іван Цвичок, про якого в «Солодкій Дарусі» я написала як про людину мало не безрідну, мав долю дещо відмінну від книжної. На те він і є — художній образ, крізь контури якого проступає узагальнене.

2

...Цей хутір називається Білий Потік. І належить він­ Мариничівській сільській раді Путильського району Чернівецької області. Хутір начебто «вгризається» в територію хутора Нижня Товарниця і Товарінка, які є адміністративними одиницями мого рідного села Розтоки. Дехто з Білого Потоку більше «прив’язаний» до сусіднього (ближчого) села Петраші. Дехто — до Розтоків. Залежно від того, де чия фамілія пустила коріння, на якому цвинтарі похована родина чи хто до якої церкви ходить.

Білий Потік, як урешті, й Товарниці — Нижня й Верхня — цілком виправдовують свої назви. У Товарницях люди споконвіків живуть винятково за рахунок худоби (товару по–тутешньому). Мало чим відрізняється й життя в Білому Потоці, вздовж якого й справді грають–піняться від буйної сили гірські води — цілком білі на обшліфованому природою камінні між гострими скалами й звивистою дорогою. Місцями дорога в Білий Потік така, що страшно подивитися вниз до води. Дехто з «верхівських» (як тут їх називають) людей живе при дорозі. Але більшість — по горбах, куди хіба що можна добратися конем, а більше таки — ногами.

З груня Яковійчукове відкривається неймовірної краси картина, обрамлена зеленню гір і синявою неба. Гори й небо ділять хіба що вишки–антени мобільного зв’язку та телеантена, припасовані в найвищій точці видимого — хоча й замкнутого — простору. Мабуть, недаремно київські бізнесмени скуповують тепер тут землю оптом і в роздріб. Місцеві люди кажуть: тут ближчим часом будуть гірськолижні спуски й зони «зеленого туризму».

Це місце — грунь Яковійчукове — батьківщина мого прадіда Григорія Ілліча Яковійчука (по татовій лінії). Григорієва донька Василина — моя покійна бабця, мама мого тата. Василина 1932 року вийшла заміж за Онуфрія Матіоса (мого майбутнього діда) і перейшла жити на хутір Сірук. Що від Білого Потоку кілометрів за 12, якщо йти горбами. На гірські мірки — не так вже й далеко. Там, у Сіруку, 1934 року народився мій тато. А до школи пішов... сорок п’ятого. По війні. Майже в 11–річному віці. На всю околицю школа була лише в Білому Потоці. Акурат в будинку Григорія Яковійчука. В одній кімнатці жив Григорій із жінкою Марією. В іншій — містилася школа. І мій тато перебрався до свого діда Григорія. Де й пішов до школи.

У першому класі, як розказує тато, разом вчилися й ті, хто мав уже й 17 і 15 років, і ті, кому ледь минуло сім. Отут, у першому класі, тато й зустрівся з Іваном Яремчуком. Якого згодом уся Буковина й Галичина називатиме не інакше як Іван Цвичок (від слова цвях). «Між нами була різниця плюс–мінус рік–два, — каже тато. — Але вчився я там лише півроку. А далі відкрили школу в Нижній Товарниці, і я перейшов від діда Григорія назад додому».

Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків — чоловік і жінка, згадує тато: «Імен не пам’ятаю. Здається, були вони з якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року в мене були цимбали, зроблені Шешуром», — каже тато.

А Яремчуків — родичів Івана Цвичка — називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.

Родинне місце Івана Цвичка знаходиться трохи вище від колишньої прадідової отеччини — груня Яковійчукове. Метрів із 500. Тепер це місце так і називається — Цвичкове. Іван вважався безбатченком. І в документах писався Яремчук Іван Марійович. Але мало хто знав справжнє його прізвище, бо звікував Іван під своїм назвиськом Цвичок — твердішим від імені зареєстрованого. Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по–сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше всіх. «Мав велику фантазію до моделювання», — каже тато.

Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам’ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія — мамина мама — ота, що чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, — сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: «Аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!»

А Йвана пам’ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя — а в якімсь часі сам сконструював із нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїздив: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!

Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці–вушанці. Із торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.

3

Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер–постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка з Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті, я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи її перебільшенням, ба, навіть недоречністю. На прем’єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота в спектаклі не повинно бути. Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої — Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації й автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих — Ярослав та Валентина. А вертоліт — нізащо.

Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам’ятаєте, це те село, до якого належить Білий Потік). І люди їй порозказували. Як розказали й мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, і справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Гора називається Кізі.

Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла в правду художню.

4

...Хатка, в якій жив Іван із мамою та дядьком, а потім зі своєю жінкою, тепер розігнила. Лишилося «халупище», як кажуть у Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився з сім’єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них — були близнюки. Помер минулого року. Здається, недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя — родом із Косівського району — живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить із автобуса дочасно.

...А на Цвичковому — земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.

Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує в книжку. Цвичковим сусідом був 83–річний Лук’ян Іванович Матіос, який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам’ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.

Але це вже буде інша історія.

Марія МАТІОС