У п’ятницю впала звістка, що помер поет Ігор Римарук, один із найяскравіших поетів–вісімдесятників, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. Учора на пошту відділу культури «УМ» почали сипатися тексти від письменників, які вочевидь вони не могли не написати. У той час, як Римарука ховали на у Львові на Личаківському цвинтарі, ми в Києві готували цю сторінку його пам’яті. Нехай земля буде пухом...

Справжній поет — завжди приречений на самотність і самосуперечливість. Але Ігореві Римарукові доля цієї розкоші не дарувала. Крім того, що він володів унікальним поліметафоричним поетичним даром, він ще й володів унікальною здатністю ставитися до справжнього чесного слова так, як до найвищої цінності. Якщо влада весь час навіть на вичерпанні «брежнєвщини» ніби натякала — та заробляйте собі, хлопці, свою копійку і не вмішуйтеся у всілякий ревізіонізм — то якраз Римарук всією своєю ціннісною системою краплина за краплиною, як Чехов, радив вичавлювати з себе раба, так само вичавлював з оточуючих радянську ціннісну систему.

Після приголомшливої для мене прем’єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О.Кобилянської у березні ц. р. вистава «поїхала» в Черкаси на Міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному з інтернет–сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам’ятає живого — справжнього — Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик — гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада — чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся — образ наскрізь вигаданий.
Чи повірив колишній мій земляк артистам, не знаю.
Але це повідомлення «зачепило» мене до глибини серця. Бо знаю, що саме художні образи Дарусі й Цвичка найбільше вражають моїх читачів.