Володимир Цапенко: «Ми лікуємо опіки і від окропу, і від полум’я, і від електроструму...» (Фото автора.)
Дитина довго стоїть біля дзеркала і притискає руками вуха до голови. Потім без настрою сидить на дивані, втупившись у телевізор. Наступного дня школяр скаржиться на однокласників, які дражнили його за відсторбучені вуха. А потім дитина може спробувати виправити ситуацію за допомогою... клею або голки з ниткою! Про дивакуваті випадки самолікування капловухості й не тільки про це «УМ» розповів черкаський лікар Володимир Цапенко. Спеціаліст, якого знає весь регіон, працює завідувачем обласного опікового відділення. Він чи не щодня рятує людей з опіками від окропу, гарячої смоли, паяльної лампи тощо. Окрім того, Володимир Іванович давно й успішно займається реконструктивною пластичною хірургією в Першій міській лікарні Черкас. Люди кажуть, що Цапенко може поставити на ноги, здавалося, безнадійних — відомі випадки, коли лікар повертав до життя людей із 93 відсотками опіків тіла!
— Володимире Івановичу, ви рятуєте пацієнтів з опіками вже не один десяток років. Скажіть, як часто до вас привозять важких пацієнтів?
— Взагалі будні в нашому відділенні — як на фронті. Пригадую, в Черкасах підліток упав із велосипедом у яму, де прорвало трубу з гарячою водою. Його було важко рятувати. А на «Хімволокні» важко травмувало робітницю — її волосся намоталося на обладнання. Практично скальп зняло. Довго її виходжували. У Катеринополі на КамАЗі зварювали бензиновий бак, і він вибухнув, тоді постраждали п’ятеро осіб. На жаль, одного чоловіка не вдалося врятувати. Минулого тижня до нас привезли черкащанина, який колов свиню в одному з сіл Кіровоградської області. У руках чоловіка вибухнула... паяльна лампа. Тепер лікуємо. Також у нашому відділенні лежить 15–річний хлопець із Золотоноші. Кажуть, хотів щось знімати у трансформаторній будці. Правда, він у цьому не зізнається. Але й пояснити, чого туди поліз, не може. Підліток отримав страшну травму: потилична кістка прогоріла фактично до мозку, праве око теж вигоріло. Бачили череп, намальований на стовпах під надписом «Не лізь, уб’є!»? Так у хлопця виглядає права сторона голови. Ми на ту рану — на голі кістки та на око — тимчасово зсунули шкіру з голови. Далі теж роботи вистачить: будемо пересаджувати шкіру з його ноги.
— На грип та ГРВІ люди найчастіше хворіють взимку. А чи спостерігається сезонність стосовно опікових болячок?
— Я б не сказав, що це завжди простежується. Але коли на Черкащині розпочинається період консервації, то ми маємо пацієнтів, у яких вдома або автоклав вибухнув, або гаряча банка в руках лопнула. Тільки в кранах не стає гарячої води, наші люди починають її гріти в чому завгодно. Особливо полюбляють молочні бідони. Набирають у них води, наглухо закривають і ставлять на газову плиту. При цьому забувають закони фізики. Тож коли відкривають той бідон, то гарячий пар обпікає всіх, хто стоїть поруч. Зараз у нас лежить бабуся з такими опіками. В неї ушкоджено 50 відсотків тіла. Її онучку, на щастя, вже виписали. Вони разом бідон відкривали.
— Чула, лікування при опіках тривале і дуже дороге...
— Бувало, що і по півроку людей до тями доводили. У 1985 році ми впродовж такого терміну рятували п’ятирічну Наташу Кисельову. Поки бабуся дивилася телевізор, дівчинка гралася сірниками і випадково підпалила нічну сорочку. У дитини були опіки тіла від підборіддя і до стегон на 65 відсотках шкіри, із них 55 відсотків становили глибокі опіки. Наташа постраждала практично так, як Настя Овчар, яку, пам’ятаєте, до США возили. То врахуйте, які умови роботи й обладнання мають американські лікарі, і які можливості мали ми у своєму відділенні 23 роки тому. Але тоді ми таки зуміли Наташу врятувати! Загалом ми лікуємо опіки різного походження — окріп, полум’я, гаряча смола, електрострум, а ще відмороження в гострій стадії, рани після аварій, переломів, омертвіння шкіри.
— Ці випадки здебільшого трапляються з вини самих пацієнтів?
— Ми на цьому постійно наголошуємо. Людська необачливість, а ще легковажність батьків у ставленні до дітей не припиняють дивувати. Якщо в родині є малі діти, вони можуть потрапити в будь–яку халепу. Тож не залишайте малят самих. І жодних ємкостей із гарячою рідиною — ні на столі, ні на плиті, ні на підлозі. Бо чорти підносять їх відразу, щоб діти туди сіли.
— Володимире Івановичу, розкажіть, чому вирішили займатися реконструктивною пластичною хірургією?
— Це тісно пов’язано з моєю основною професією. В обласному опіковому відділенні працюю 28 років — відтоді як закінчив хірургію Київського медінституту. Коли ми рятуємо людину від опіків, думаємо і над тим, як покращити зовнішній вигляд пацієнта — прибрати рубці, зробити так, щоб рот відкрився, пальці згиналися. Якщо в цій професії працюєш, то маєш опанувати і пластичну хірургію.
— Мабуть, по «пластику» до вас найчастіше звертаються жінки?
— Не тільки. Підтягнути шкіру обличчя, вирівняти носа, покращити обриси тіла з допомогою ліпосакції чи зробити пластику живота бажають і чоловіки. Жінки часто просять збільшити або зменшити груди, підтягти живіт. Нещодавно ми прибрали 15 кілограмів жиру в бабусі, якій було вже за 70 років. Уявіть собі, у пацієнтки живіт трохи не до колін висів. Бовкався, наче подушка, заважав жінці рухатися. Після операції бабусі стало значно легше. Також ми відновили жінці зі Звенигородки ніс, шматок якого відкусив собака. Допомагаємо й пацієнтам, які хочуть позбутися капловухості.
— Відсторбучені вуха не дають спокійно жити лише підліткам, чи, можливо, до вас звертаються й дорослі?
— Бувають різні випадки. Пам’ятаю, якось на прийом прийшла 20–річна дівчина. У неї вуха були, як я кажу, «на бантиках». Шкодую, що не сфотографував того дива: вуха були прошиті за шкіру і прив’язані до голови нитками. Вона казала, що таку «пластику» зробив знайомий лікар, але навідріз відмовилася назвати їм’я «спеціаліста». Враховуючи те, як люди комплексують із приводу капловухості, то підозрюю, що таку «реконструктивну пластичну хірургію» дівчині зробила подружка.
— І довго вона ходила з тими «бантиками»?
— Більше тижня. А коли біль і запалення від проколів шкіри вже несила було терпіти, хвора звернулася до нас.
— Цікаво, вуха пробують тільки пришивати?
— Ще приклеюють. Якось рятували хлопця, який прийшов із сильним запаленням шкіри. Я глянув за вуха й запитую: «Яким клеєм клеїв?». А він у відповідь: «А ви звідки знаєте?».
— Думаєте пластична хірургія в майбутньому стане нормою? Це буде так просто — наче піти в перукарню?
— Не виключаю такого, навіть виходячи зі свого досвіду. Я займаюся реконструктивною пластичною хірургією вже більше 15 років і бачу, як змінюється ставлення людей до неї. Якщо раніше люди соромилися зізнаватися про це, то тепер погоджуються показати своє тіло наступним пацієнтам. На Заході та в Америці, приміром, люди роблять пластику, бо це впливає на кар’єру, отримання роботи.
— А чи буває, що ви відмовляєте людей від пластики?
— Так, якщо є протипоказання. Наприклад, перенесені інфаркти чи інсульти, або така хвороба, як цукровий діабет. Тут ми не ризикуємо. Бо нікому від такої операції не буде краще: ні пацієнту, ні лікарю.
— Не раз говорилося, що обласне опікове відділення, яким ви завідуєте, має переїхати з Першої міської лікарні до обласної. Чому ж ви й досі тут?
— Нашому відділенню вже 32 роки. Останні п’ять років ми «переїжджали» декілька разів. На словах нас переводять, але площа в обласній лікарні поки не звільнена. Мені хочеться, щоб у нашого колективу були нарешті нормальні умови для роботи, а в пацієнтів — для лікування. А у нас — самі бачили — через три шари лінолеуму бетон видно. А сантехніка яка злиденна! Щороку обіцяють, що переведуть, тож руки не піднімаються ремонт розпочинати.
— Часто у відділенні засиджуєтеся допізна, як сьогодні?
— То ще ж тільки 19–та година, а буває й до 23–ї доводиться працювати. Бо, крім практичної роботи, в українського лікаря є ще купа писанини. Уже не дивуюсь, як пацієнти запитують: «Ви тут живете?»
— Родина не страйкує?
— Дружина — Лариса Олексіївна — теж лікар. Вона знає нашу роботу не на словах. У моїй родині взагалі цікава історія з лікарською професією вийшла. Ще мій дід Антон у Першу світову війну був санітаром. А як прийшов із фронту, допомагав людям і вважав професію медика дуже шанованою. Хотів, щоб хтось із дітей обов’язково став фельдшером. Така в нього була заповітна мрія. Моєму батькові Івану здійснити її не вдалося через Велику Вітчизняну: він був студентом Черкаського медучилища, коли його забрали на фронт. А після війни не склалося, став шофером. Але, за його порадою, я вивчився на хірурга. Тепер уже мій син Олексій, який закінчує школу, хоче стати лікарем.
Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>
До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>
Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>
«Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>
Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>
